☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Три чарівні кантари
Українська народна казка Закарпаття

Було раз що не було. Жив один чоловік, котрий мав трьох синів, молодший — дурнякуватий.

Похворівся чоловік і перед смертю наказав старшому сипу ночувати на його могилі першу ніч, середущому — другу ніч, а молодшому — третю...

Як вмер отець і похоронили ’го, треба було йти на могилу ночувати. Старші сини боялися, думали, що отець вийде з гроба і замучить їх. І порадилися, що пошлють замість себе дурнякуватого... Та якщо загине, не велика біда...

Каже старший:

— Іване, іди замість мене на нянькову могилу.

— Я піду, чому ні...

Пішов і ліг на могилу. О дванадцятій годині встав отець з гроба і передав Іванкові кантар.

— Понеси під міст і поклади так, аби ніхто не знав... Поклав Іван кантар під місток і вернувся до хижі. Браття лиш очі витріщили, бо думали, що отець замучить його...

— Чи ти був на могилі?

— Ой, був...

— Та що тобі нянько казав?

— Вам нич до того...

Браття думають: дурний, напевно, ніде не був. На другу ніч треба йти середущому.

— Брате, — каже він, — іди замість мене...

— І піду, чому ні?

Іван ночував і другу ніч на вітцьовій могилі і знов отець йому дав кантар...

Сховав кантар під місток і вернувся до хижі.

Браття ще більше чудуються, що Іван залишився живий...

Треба йти і третю ніч. Ліг Іван на могилу і чекає. О дванадцятій годині вийшов отець з могили і дав молодшому сину й третій кантар:

— На, сину, та поклади під місток, аби ніхто не знав. А як будеш кудись іти, буде тобі у пригоді.

І благословив сина.

Дома Іван сказав, що нянько його благословив. Тепер пішли на могилу і старші браття, але отець уже не з’являвся...

Раз у тому селі, де жили браття, оголосили, що цар хоче віддавати свої доньки. Та котрий леґінь підскочить на верх палацу на коні і візьме від царської дівки хустинку і жуковину, той буде жених.

Старші браття посідали на коні і поїхали до царя. А Іван швидко під місток, взяв срібний кантар і потряс ним. І прибіг прекрасний кінь і каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв срібне плаття. Як одівся у те плаття, позвідав ’го кінь:

— Як хочеш нестися: у вітрі, чи у гадці?

— У гадці...

Не встиг Іван сісти на коня, і вже були на місці. Розбіглися, підскочили, але ледь-ледь не досягли хустинку. Розбіглися вдруге і понад верх палацу перелетіли...

Вернулися домів, Іван сховав кантар під місток, і чиниться, що нич не знає, ніде не був...

Браття говорять межи собою про те, що вони виділи у царя, про витязя на срібному копі...

— Ой, той усіх побідив, всіх вас заганьбив...

— Тихо будь, дурню. Ачей ти видів?

— Ой я видів, я сидів на тополі і все видів... Браття спересердя стяли тополю...

Але треба другий раз іти до царя... Як старші браття поїхали, Іван знов під місток, вийняв золотий кантар, потряс ним і прибіг золотогривий кінь:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і витяг золоте плаття. Одів його на себе...

— Но, як хочеш нестися: у вітрі, чи в гадці?

— У гадці...

Чим сів Іван на коня, уже були на місці... Розбіглися, айбо не доскочили до царівни... і хустинку не взяли...

Вернулися домів. Іван переодівся, кантар сховав під місток, і як прийшли браття, став їм докучати:

— Чи так, що там були не такі жебраки, як ви? Браття сердито звідують:

— Хіба ти видів?

— Ой, видів! Я виліз на дуба і дивився. Браття спересердя стяли і дуба...

Треба третій раз іти до царя. Наперед поїхали старші браття. Тоді Іван вийняв з-під містка діамантовий кантар, потряс ним і прибіг прекрасний кінь з діамантовою гривою:

— Посягни мені в праве вухо.

Іван посяг і витяг діамантове плаття. Коли вбрався, каже кінь:

— Як хочеш нестися: у вітрі, чи в гадці?

— У вітрі.

Сів Іван на коня і помалу йдуть, ідуть, ідуть. Зустріли мишине військо. Мишиний цар загойкав на них:

— Пресвітлий царю, мало станьте!

Іван зупинив коня... Як мишине військо пройшло, їх цар красно подякував, вирвав трохи шерсті і говорить:

— Загорніть сю шерсть у папір і буде вам в пригоді. Ідуть далі... Видять: марширує риб’яче військо. Риб’ячий цар загойкав:

— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде. Іван зупинив коня. Пройшли риби і їх цар красно подякував, вирвав трохи луски і передав Іванові:

— Сховайте і буде вам у пригоді.

Ідуть далі і видять: проходить бджолине військо. Їх цар загойкав:

— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде. Іван зупинив коня. Бджоли пройшли, їх цар подякував Іванові, вирвав шерсті і каже:

— Коли будеш у царя, сим потряси, і вилетить бджола і почне літати над головою дівчини. Від тої дівчини візьми перстень і ширіночку...

Так і було. Іван скочив на своїм коні на верх хижі і хоче взяти від царської дівки ширіночку й перстень. Потряс шерстю і нараз прилетіла бджола і почала літати над головою молодшої царівни...

Іван вхопив від молодшої дівки жуковину й ширіночку і втік...

Всі залящали:

— Вхопив, вхопив!

А витязь пропав безвісти.

Царівна плаче. А цар пустив у новинки: хто знає такого і такого, най заголосить царю. Айбо ніхто не голосив нич. А браття втямили у Івана перстень і ширіночку:

— Звідкіль у тебе ото? — звідають.

— Що вам до того?

Браття заявили царю, що у того і того є царська ширінка і перстень...

Цар наказав, аби Івана привели в його палату. Привели Івана — цуравого, брудного. І чудуються, як перстень і ширінка потрапили в руки цуравого Івана.

Витязь, котрий на коні скочив до царівен, був не такий...

І дівка не хоче Івана, лиш мусить... Цар каже Іванові:

— Я за тебе дам доньку, кедь учиниш те, що тобі доручу...

Повів його в комору:

— Видиш се зерно?

Комора засипана була пшеницею, житом, вівсом, але зерно змішане було з піском, глиною.

— До ранку перебереш ’го, аж ні — голова долів!...

Іван сів і журиться. А потім здогадався, що у нього е шерсть з миші... Потряс шерстю і миша прибігла:

— Пресвітлий царю, що треба?

— Се зерно до ранку мушу перебрати...

— Не журися нич. Лягай та спи...

Як Іван ліг, миша свиснула і нараз збіглися тисячі мишей і швидко перебрали зерно...

Цар вранці аж напудився: як один чоловік міг таку роботу зробити? Каже:

— Но, ще одно маєш учинити: знайди і вийми з моря сю жуковину — і верг у море.

Іван сидить і журиться. А потім здогадався, що у нього є луска з риби. Потряс нею і з’явилася риба:

— Що треба, пресвітлий царю?

— Цар верг жуковину в море і наказав її вийняти...

— Не журися нич. Лягай і спи.

Риба свиснула, і нараз збіглися всі риби. Рушилися шукати. Шукають, шукають... Виплили на берег — нема жуковини! Ще раз попливли на дно моря... Шукають, шукають — вийшли на берег... Порахувалися — однієї маленької рибки нема...

— Напевно знайшла жуковину і не може її винести. Пустилися шукати малу рибку. І знайшли її: засунулася в жуковину і не може плавати. Просять від неї:

— Дай нам жуковину і ми винесемо.

— Не дам! Винесіть і мене! Винесли, а жуковину передали Івану.

А Іван вранці показав цареві... Цар чудується, не хочеться йому давати дівку за простака, айбо мусить, бо пообіцяв...

Спіхуються на свадьбу. Посвадьбували. І молодих цар відправив у гусячу комору...

Раз виповіли царю війну. Військо готується на фронт, а Івана цар не пускає:

— Знайдеш мені ганьбу...

Іван осідлав шкапу, що на ній кури сиділи, і збирається також на фронт...

А як військо було уже далеко, потряс срібним кантаром, і прибіг до нього срібногривий кінь. Каже:

— Посягни мені у праве вухо. Іван посяг і вийняв срібне плаття.

— Посягни в ліве вухо... Посяг і вийняв срібну шаблю.

— Но, як хочеш іти у вітрі, чи у гадці?

— У гадці...

Лиш подумав, де хотів би бути, і нараз був там...

Неприятель уже перемагав. А Іван налетів на неприятельське військо і своєю чудесною шаблею все побив...

Цар, його старий, радується, кличе витязя в гості, айбо Іван сів на коня і, як вихор, помчався!..

Став коло своєї шкапи, сховав кантар і знову зробився таким, як був... Військо обходить його, всі сміються над ним...

Дома цар свариться з донькою:

— Нащо ти його пустила, аби мені ганьбу робив?

— Я його не пускала... Він сам на силу вирвався...

— Не такого зятя я хотів... А такого, як той витязь, що з’явився на фронті і побив неприятеля і мене вивільнив із біди...

Але почалася війна знову... Цар, коли відправлявся на фронт, наказував Іванові:

— Ану, аби ти мені знову не знайшов ганьбу. Айбо Іван не слухав його.

Сів на шкапу і помалу їде... А як військо було далеко, потряс золотим кантаром і прибіг до нього золотогривий кінь. Каже:

— Посягни мені у праве вухо. Іван посяг і вийняв золоте плаття.

— Посягни у ліве вухо. Посяг і вийняв золоту шаблю.

— Но, як будемо їхати — у вітрі, чи у гадці?

— У гадці...

Лиш подумали, і вже були на місці. Витязь побив усе неприятельське військо і вернувся туди, де лишив свою шкапу. Сів на шкапу і помалу їде. Всі сміються над ним... Дома цар знову журить доньку:

— Чому ти його пустила, аби мені ганьбу знайшов?

Через якийсь час знов виповіли царю війну... Військо помарширувало на фронт. А Іван знов сів на свою шкапу і смішить людей...

А як остався сам, потряс діамантовим кантаром і прибіг до нього діамантовогривий кінь і каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв діамантове плаття.

— Посягни у ліве вухо.

Посяг і вийняв діамантову шаблю...

— Но, як хочеш їхати — у вітрі, чи у гадці.

— У гадці...

Лиш подумали, і уже були на фронті. Витязь духом побив усе неприятельське військо і поранив собі руку... Цар загорнув йому руку своїм шарфом...

Но нич. Кінчилася війна. Всі вертаються домів... Іван сховав кантар, і стався таким, як був, сидить на шкапі і помалу шкандибає. Вояки сміються над ним, а цар дуже ганьбиться своїм зятем.

Дома журив доньку, чому пустила Івана на фронт.

Вечером, коли лягали в постіль, царівна втямила поранену руку Івана, загорнуту шарфом.

Впізнала вітцьовий шарф і побігла казати.

Цар не вірить і прийшов у гусячу комору своїми очима подивитися.

— Іване, покажи руку.

Іван показав, цар упізнав свій шарф...

Тепер Іван потряс кантарами, прибігли до нього коні, одівся в прекрасне плаття, взяв у руки шаблю і звідає:

— Но, пресвітлий царю, чи такого витязя ви виділи?

— Такого...

І цар передав на Івана свою державу. І казка минулася.

Три чарівні кантари. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 530. Друкується вперше. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 102 — 112; Королович — «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 70 — 79.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).