Три чарівні кантари
Українська народна казка Закарпаття
Було раз що не було. Жив один чоловік, котрий мав трьох синів, молодший — дурнякуватий.
Похворівся чоловік і перед смертю наказав старшому сипу ночувати на його могилі першу ніч, середущому — другу ніч, а молодшому — третю...
Як вмер отець і похоронили ’го, треба було йти на могилу ночувати. Старші сини боялися, думали, що отець вийде з гроба і замучить їх. І порадилися, що пошлють замість себе дурнякуватого... Та якщо загине, не велика біда...
Каже старший:
— Іване, іди замість мене на нянькову могилу.
— Я піду, чому ні...
Пішов і ліг на могилу. О дванадцятій годині встав отець з гроба і передав Іванкові кантар.
— Понеси під міст і поклади так, аби ніхто не знав... Поклав Іван кантар під місток і вернувся до хижі. Браття лиш очі витріщили, бо думали, що отець замучить його...
— Чи ти був на могилі?
— Ой, був...
— Та що тобі нянько казав?
— Вам нич до того...
Браття думають: дурний, напевно, ніде не був. На другу ніч треба йти середущому.
— Брате, — каже він, — іди замість мене...
— І піду, чому ні?
Іван ночував і другу ніч на вітцьовій могилі і знов отець йому дав кантар...
Сховав кантар під місток і вернувся до хижі.
Браття ще більше чудуються, що Іван залишився живий...
Треба йти і третю ніч. Ліг Іван на могилу і чекає. О дванадцятій годині вийшов отець з могили і дав молодшому сину й третій кантар:
— На, сину, та поклади під місток, аби ніхто не знав. А як будеш кудись іти, буде тобі у пригоді.
І благословив сина.
Дома Іван сказав, що нянько його благословив. Тепер пішли на могилу і старші браття, але отець уже не з’являвся...
Раз у тому селі, де жили браття, оголосили, що цар хоче віддавати свої доньки. Та котрий леґінь підскочить на верх палацу на коні і візьме від царської дівки хустинку і жуковину, той буде жених.
Старші браття посідали на коні і поїхали до царя. А Іван швидко під місток, взяв срібний кантар і потряс ним. І прибіг прекрасний кінь і каже:
— Посягни мені у праве вухо.
Іван посяг і вийняв срібне плаття. Як одівся у те плаття, позвідав ’го кінь:
— Як хочеш нестися: у вітрі, чи у гадці?
— У гадці...
Не встиг Іван сісти на коня, і вже були на місці. Розбіглися, підскочили, але ледь-ледь не досягли хустинку. Розбіглися вдруге і понад верх палацу перелетіли...
Вернулися домів, Іван сховав кантар під місток, і чиниться, що нич не знає, ніде не був...
Браття говорять межи собою про те, що вони виділи у царя, про витязя на срібному копі...
— Ой, той усіх побідив, всіх вас заганьбив...
— Тихо будь, дурню. Ачей ти видів?
— Ой я видів, я сидів на тополі і все видів... Браття спересердя стяли тополю...
Але треба другий раз іти до царя... Як старші браття поїхали, Іван знов під місток, вийняв золотий кантар, потряс ним і прибіг золотогривий кінь:
— Посягни мені у праве вухо.
Іван посяг і витяг золоте плаття. Одів його на себе...
— Но, як хочеш нестися: у вітрі, чи в гадці?
— У гадці...
Чим сів Іван на коня, уже були на місці... Розбіглися, айбо не доскочили до царівни... і хустинку не взяли...
Вернулися домів. Іван переодівся, кантар сховав під місток, і як прийшли браття, став їм докучати:
— Чи так, що там були не такі жебраки, як ви? Браття сердито звідують:
— Хіба ти видів?
— Ой, видів! Я виліз на дуба і дивився. Браття спересердя стяли і дуба...
Треба третій раз іти до царя. Наперед поїхали старші браття. Тоді Іван вийняв з-під містка діамантовий кантар, потряс ним і прибіг прекрасний кінь з діамантовою гривою:
— Посягни мені в праве вухо.
Іван посяг і витяг діамантове плаття. Коли вбрався, каже кінь:
— Як хочеш нестися: у вітрі, чи в гадці?
— У вітрі.
Сів Іван на коня і помалу йдуть, ідуть, ідуть. Зустріли мишине військо. Мишиний цар загойкав на них:
— Пресвітлий царю, мало станьте!
Іван зупинив коня... Як мишине військо пройшло, їх цар красно подякував, вирвав трохи шерсті і говорить:
— Загорніть сю шерсть у папір і буде вам в пригоді. Ідуть далі... Видять: марширує риб’яче військо. Риб’ячий цар загойкав:
— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде. Іван зупинив коня. Пройшли риби і їх цар красно подякував, вирвав трохи луски і передав Іванові:
— Сховайте і буде вам у пригоді.
Ідуть далі і видять: проходить бджолине військо. Їх цар загойкав:
— Пресвітлий царю, станьте мало, най моє військо перейде. Іван зупинив коня. Бджоли пройшли, їх цар подякував Іванові, вирвав шерсті і каже:
— Коли будеш у царя, сим потряси, і вилетить бджола і почне літати над головою дівчини. Від тої дівчини візьми перстень і ширіночку...
Так і було. Іван скочив на своїм коні на верх хижі і хоче взяти від царської дівки ширіночку й перстень. Потряс шерстю і нараз прилетіла бджола і почала літати над головою молодшої царівни...
Іван вхопив від молодшої дівки жуковину й ширіночку і втік...
Всі залящали:
— Вхопив, вхопив!
А витязь пропав безвісти.
Царівна плаче. А цар пустив у новинки: хто знає такого і такого, най заголосить царю. Айбо ніхто не голосив нич. А браття втямили у Івана перстень і ширіночку:
— Звідкіль у тебе ото? — звідають.
— Що вам до того?
Браття заявили царю, що у того і того є царська ширінка і перстень...
Цар наказав, аби Івана привели в його палату. Привели Івана — цуравого, брудного. І чудуються, як перстень і ширінка потрапили в руки цуравого Івана.
Витязь, котрий на коні скочив до царівен, був не такий...
І дівка не хоче Івана, лиш мусить... Цар каже Іванові:
— Я за тебе дам доньку, кедь учиниш те, що тобі доручу...
Повів його в комору:
— Видиш се зерно?
Комора засипана була пшеницею, житом, вівсом, але зерно змішане було з піском, глиною.
— До ранку перебереш ’го, аж ні — голова долів!...
Іван сів і журиться. А потім здогадався, що у нього е шерсть з миші... Потряс шерстю і миша прибігла:
— Пресвітлий царю, що треба?
— Се зерно до ранку мушу перебрати...
— Не журися нич. Лягай та спи...
Як Іван ліг, миша свиснула і нараз збіглися тисячі мишей і швидко перебрали зерно...
Цар вранці аж напудився: як один чоловік міг таку роботу зробити? Каже:
— Но, ще одно маєш учинити: знайди і вийми з моря сю жуковину — і верг у море.
Іван сидить і журиться. А потім здогадався, що у нього є луска з риби. Потряс нею і з’явилася риба:
— Що треба, пресвітлий царю?
— Цар верг жуковину в море і наказав її вийняти...
— Не журися нич. Лягай і спи.
Риба свиснула, і нараз збіглися всі риби. Рушилися шукати. Шукають, шукають... Виплили на берег — нема жуковини! Ще раз попливли на дно моря... Шукають, шукають — вийшли на берег... Порахувалися — однієї маленької рибки нема...
— Напевно знайшла жуковину і не може її винести. Пустилися шукати малу рибку. І знайшли її: засунулася в жуковину і не може плавати. Просять від неї:
— Дай нам жуковину і ми винесемо.
— Не дам! Винесіть і мене! Винесли, а жуковину передали Івану.
А Іван вранці показав цареві... Цар чудується, не хочеться йому давати дівку за простака, айбо мусить, бо пообіцяв...
Спіхуються на свадьбу. Посвадьбували. І молодих цар відправив у гусячу комору...
Раз виповіли царю війну. Військо готується на фронт, а Івана цар не пускає:
— Знайдеш мені ганьбу...
Іван осідлав шкапу, що на ній кури сиділи, і збирається також на фронт...
А як військо було уже далеко, потряс срібним кантаром, і прибіг до нього срібногривий кінь. Каже:
— Посягни мені у праве вухо. Іван посяг і вийняв срібне плаття.
— Посягни в ліве вухо... Посяг і вийняв срібну шаблю.
— Но, як хочеш іти у вітрі, чи у гадці?
— У гадці...
Лиш подумав, де хотів би бути, і нараз був там...
Неприятель уже перемагав. А Іван налетів на неприятельське військо і своєю чудесною шаблею все побив...
Цар, його старий, радується, кличе витязя в гості, айбо Іван сів на коня і, як вихор, помчався!..
Став коло своєї шкапи, сховав кантар і знову зробився таким, як був... Військо обходить його, всі сміються над ним...
Дома цар свариться з донькою:
— Нащо ти його пустила, аби мені ганьбу робив?
— Я його не пускала... Він сам на силу вирвався...
— Не такого зятя я хотів... А такого, як той витязь, що з’явився на фронті і побив неприятеля і мене вивільнив із біди...
Але почалася війна знову... Цар, коли відправлявся на фронт, наказував Іванові:
— Ану, аби ти мені знову не знайшов ганьбу. Айбо Іван не слухав його.
Сів на шкапу і помалу їде... А як військо було далеко, потряс золотим кантаром і прибіг до нього золотогривий кінь. Каже:
— Посягни мені у праве вухо. Іван посяг і вийняв золоте плаття.
— Посягни у ліве вухо. Посяг і вийняв золоту шаблю.
— Но, як будемо їхати — у вітрі, чи у гадці?
— У гадці...
Лиш подумали, і вже були на місці. Витязь побив усе неприятельське військо і вернувся туди, де лишив свою шкапу. Сів на шкапу і помалу їде. Всі сміються над ним... Дома цар знову журить доньку:
— Чому ти його пустила, аби мені ганьбу знайшов?
Через якийсь час знов виповіли царю війну... Військо помарширувало на фронт. А Іван знов сів на свою шкапу і смішить людей...
А як остався сам, потряс діамантовим кантаром і прибіг до нього діамантовогривий кінь і каже:
— Посягни мені у праве вухо.
Іван посяг і вийняв діамантове плаття.
— Посягни у ліве вухо.
Посяг і вийняв діамантову шаблю...
— Но, як хочеш їхати — у вітрі, чи у гадці.
— У гадці...
Лиш подумали, і уже були на фронті. Витязь духом побив усе неприятельське військо і поранив собі руку... Цар загорнув йому руку своїм шарфом...
Но нич. Кінчилася війна. Всі вертаються домів... Іван сховав кантар, і стався таким, як був, сидить на шкапі і помалу шкандибає. Вояки сміються над ним, а цар дуже ганьбиться своїм зятем.
Дома журив доньку, чому пустила Івана на фронт.
Вечером, коли лягали в постіль, царівна втямила поранену руку Івана, загорнуту шарфом.
Впізнала вітцьовий шарф і побігла казати.
Цар не вірить і прийшов у гусячу комору своїми очима подивитися.
— Іване, покажи руку.
Іван показав, цар упізнав свій шарф...
Тепер Іван потряс кантарами, прибігли до нього коні, одівся в прекрасне плаття, взяв у руки шаблю і звідає:
— Но, пресвітлий царю, чи такого витязя ви виділи?
— Такого...
І цар передав на Івана свою державу. І казка минулася.