Українські народні казки

Удовенко

Українська народна казка Бойківщини

Удовиця мала сина. І називався той хлопець Вдовенко. І бавився сам. А в сусідстві був крамар і мав сина Крамаренка. Стали хлопці бавитися удвох, Удовенко й Крамаренко. Кличе Крамаренко Удовенка:

— Ходи на город, будемо ся бавити. А той каже:

— Я не піду, бо голоден. Крамаренко каже:

— Я тобі винесу хліба, ходи.

А в ті державі заступила сатана сонце й місяць. А той Удовенко попоїв хліба і каже до того другого:

— Якби я так їв, як ти, то пішов би визволив місяць і сонце.

А той пішов додому, крамарів син, і повідає татови, що йому Удовенко сказав. А тато каже:

— Ану заклич його сюди.

Прийшов Удовенко. Той ся сховав, крамар, а син його питає Удовенка:

— Ану розкажи, як ти визволиш сонце й місяць.

А той розказує. А захований Крамаренків тато слухає. Приходить крамар до тої вдовиці і каже:

— Слухай, дай свого хлопця до мене, най оба враз живуть. А тота йому:

— Та най буде. Беріть його до себе.

Згодилися. Забрав крамар Удовенка до себе і обох хлопців годує разом. Оба разом їдять. За рік такий дужий зробився Удовенко, що три метри ваги піднімав. І боїться той Крамаренко його. Хоче його ся позбути. І написав крамар до царя: «В мене є такий хлопець, що визволить місяць і сонце». А цар написав до него: «Давай того хлопця до мене». Той бере його на фіякер, як то давно було, і везе до царя.

— Що ти годен зробити? — питає його цар. А він каже:

— Я визволю сонце й місяць. Лиш мене три роки треба годувати печінкою з вола.

Ну а цар має велике військо. Ріжуть для війська худобу, а печінку з волів — Удовенкови. І їв він печінку з волів три роки.

А в царя був син, якраз з того року, що й Удовенко. І називався царів син Царенко. За три роки каже Удовенко до царя:

— Я маю товариша, Крамаренка.

Написав цар до крамаря, щоби прислав свого сина. І вже вони всі три у царя живуть: Удовенко, Крамаренко й Царенко. Каже Удовенко до царя:

— Ми підемо всі три визволяти сонце й місяць. Зробіть нам, царю, такі три булави: Царенкови на три пуди, Крамаренкови на шість, а мені на дев’ять.

Цар сказав, і ковалі зробили. Вдовенко взяв булаву, як кинув догори — три години летіла вдолину. Він підставив руку, і вона на руці перегнулася. Каже Удовенко:

— Ти, царю, обманув мене. Булава ся загнула. Ней зроблять мені таку булаву, щоби ся не гнула.

І цар дав такий приказ, і зробили Удовенкови булаву на дванадцять пудів, Крамаренкови на дев’ять, а Царенкови на шість. Відклонилися вони цареви і пішли в дорогу.

Дуже довго вони йшли і зайшли дуже далеко. Зайшли на чуже царство і ще йшли кілька днів. Настав вечір, дивляться вони — якась хатина є. Заходить Удовенко до тої хатини, питає бабки:

— Бабцю, чи далеко Калиновий міст? А бабка йому:

— Сто метрів від меї хати.

І закликав він Крамаренка й Царенка до хати.

— Бабцю, ми будемо у вас ночувати. Бабка каже:

— Ночуйте. Хто по світі ходить, за собою хату не носить. Полягали вони спати. Каже Вдовенко до Царенка:

— Ти підеш на сторожу, на Калиновий міст.

Той пішов на сторожу і дістав уночі страх. Сховався під міст і заснув під мостом. Удовенко збирається вночі, о дванадцятій годині, іде контролювати Царенка. Приходить на Калиновий міст — нема Царенка. Стоїть Удовенко на мості. Якраз дванадцята година. Виходить змій на шість голів.

— Доброї ночі, Вдовенку! — каже змій.

— Я не Вдовенко, я — Царенко.

— А чого ти тут прийшов? — питає змій. — Битися чи миритися?

— Я прийшов визволити сонце й місяць, — каже Вдовенко. Змій сидить на кони, коло него птах яструб. Питається змій:

— Що ти, яструбе, скрегочеш? А яструб каже:

— Бо тут тобі буде кінець. Каже змій Вдовенкови:

— Дуй, аби тут був тік.

— Дуй ти, бо ти маєш шість духів, — каже Вдовенко.

Змій як духнув, став зразу тік. І почали на тім току битися. Змій зліз з коня, і б’ються оба. Змій вогнем сипле на него з пащ, а той булавою так б’є, що збив тих шість голів. Визволив змійового коня і забрав собі. А яструба пустив. І пустив коня на траву. Сам прийшов до бабки до хати і ляг спати.

Рано приходить Царенко із сторожівки.

— Що ти там видів, на сторожівці?

— Я цілу ніч ходив по мості і нічого не видів. А він спав під мостом. Каже Вдовенко:

— Мала надія на товаришів.

На другу ніч посилає Вдовенко Крамаренка. Пішов Крамаренко, та коло дванадцятої години зломив його сон. І пішов він під міст ночувати. А Удовенко збирається вночі і йде контролювати Крамаренка. Нема Крамаренка. Ходить Удовенко по мості, уже дванадцята година. Приходить змій на дев’ять голів.

— Доброї ночі, Удовенку! — каже змій.

— Я не Вдовенко, я — Крамаренко.

— А чого ти тут прийшов, Крамаренку? — питає змій.

— Я прийшов визволити сонце й місяць.

— Що будем робити: битися чи миритися? — питає змій.

— Будем битися. Каже змій:

— Дуй, аби був на дев’ять метрів тік. А Удовенко йому:

— Дуй ти, бо маєш дев’ять духів.

Як подув змій, так відразу на дев’ять квадратних метрів тік став. А яструб скрегоче.

— Чо’ ти скрегочеш? — каже до нього змій.

— Скрегочу, бо ти вже жити не будеш.

Змій зліз з коня, Удовенко коня відобрав і нагнав на траву. І як їмилися оба битися, оба по коліна в крові. Повідтинав Удовенко всі дев’ять голів. Прийшов до бабки до хати, і ляг спати.

Рано приходить із сторожівки Крамаренко. Питається Вдовенко:

— Що там було? А він каже:

— Ніц не було, все спокійно. Ходив-им цілу ніч по мосту і нічого не було.

Приходить третя ніч. Каже Вдовенко до хлопців:

— Слухайте, хлопці. Я йду воювати.

І забиває він ніж у стіну в хаті, і кладе під ніж горня. -...Би-сте ся, хлопці, дивили. Як буде повне горня крови, би-сте йшли мені на поміч. І дав їм Удовенко карти. -...Ви грайте в карти, би-сте не спали. І Вдовенко пішов, а вони зразу заснули.

А бабка спала собі окремо коло стайні. Вона там мала коровку і нічого не знала.

Удовенко пішов на сторожівку. Дванадцята година, іде найстарший змій, несе на собі сонце й місяць.

— Доброї ночі, Удовенку! Та тут кости людські не заніс ніхто, а ти тут з’явився. Чого ти тут прийшов? — питає змій.

Каже Удовенко:

— Я прийшов визволити сонце й місяць.

— Що будем, битися чи миритися? — каже змій.

— Я не прийшов тут, так далеко, миритися. А прийшов битися і визволити місяць і сонце.

Каже змій:

— Дуй, аби був тік на дванадцять метрів. Удовенко йому:

— Дуй ти, бо ти маєш дванадцять духів. Але яструб зареготав.

— Чо’ ти, яструбе, регочеш? — питає змій.

— Бо ти вже більше жити не будеш, — каже яструб. Злізає змій з коня, нагнав Удовенко коня на траву.

— Ну, будем ся бити, — каже змій.

Як зачали ся бити, Удовенко відбив шість голів. А голови назад пристали, і знов дванадцять голів тримається. Каже Вдовенко до змія:

— Слухай, царі й королі б’ються й відпочивають. Може, би й ми відпочили?

Каже змій:

— Давай, відпочиваймо.

І пішли відпочивати. Удовенко стягає з ноги чобіт і шпурнув у ту хатину. І злетів з тої хатини дах. А змій не видів, що він таке зробив. А хлопці не йдуть на поміч, сплять.

Зачинають битися другий раз. Зірвав Удовенко змійови десять голів, а голови попідскакували й пристали знов. Б’ються, оба вже по пояс в крови. Змій перемагає Удовенка. Удовенко просить відпочинку.

— Царі, королі відпочивають, може, би й ми відпочили? Спочивають. Удовенко стягає з ноги другий чобіт і кидає в хату.

І завалив хату. Б’ються третій раз. А хата завалилася по самі вікна, як він чоботом ударив. Змій не видів того. Але щось заздрів трошки змій.

Хлопці повставали і дивляться — повне горня крови, ніж випав.

— Вже нашого Удовенка нема!

Вони ся б’ють, Удовенко і змій, а хлопці біжать. Каже змій:

— О, Удовенку, ти мудрий. Ти тепер мене уб’єш. Я гадав, що ти хоч’ відпочивати, а ти своїх товаришів кличеш.

Удовенко відбиває голови, а Крамаренко й Царенко відкидають набік, аби не приставали. Збив десять голів, а дві голови вогнем на нього сиплють, на Удовенка. Замахнувся він і стяв ті дві голови. Повалив змія, забрав місяць і сонце, і вони самі пішли до неба. І прийшли всі три до тої хатини — хатина завалена.

— То пусте, що хатина завалена, — каже бабка. — Але сонечко гріє і місяць світить.

Каже Удовенко до хлопців:

— За день маєте поставити бабі хату. Рубайте дерево і ставте. Крамаренко й Царенко ставлять хату. Трохи з старого дерева, трохи з нового. А Вдовенко перебрався в інше шмаття.

Іде, а жінки тих зміїв повиходили й питаються:

— Де ти, хлопче, йдеш? Ходи до нас на службу, — кажуть. — Наших трьох чоловіків Удовенко побив. Як ти ся називаєш, хлопче? — питають жінки.

— Я називаюся Василько.

Піднімають усі три жінки браму і утворяють. Брама така тяжка, що ніхто не годен її підоймити, хіба вони всі три підоймили, тоти жінки.

— Ти будеш у нас жити, Васильку, бо ми всі три удовиці. Дають вони йому їсти. І кажуть:

— Їж, Васильку, аби-с був моцний. Каже тота наймолодша:

— Ми знаємо, що вони ще туй, Удовенко, Крамаренко й Царенко. А я зроблюся яблінкою. Вони будуть переходити попри яблінку. Як укусять того яблука, всі три повмирають.

Друга каже:

— А я зроблюся керницею. Підуть вони пити воду. Як нап’ються — усі три повмирають.

А третя каже:

— А я зроблюся таким городом великим. А в тім городі буде верба. Вони схотять полягати в холод. Як полягають — уже не встануть, і буде в тім городі шовкова трава. Як напасуться коні, то поздихають.

Він все довідався від них, Удовенко. Встав уночі і втікає від тих жінок геть. Вони гадали, що він простий хлопчина, та й його не замкнули в кімнаті, а він здоровенний. Підоймив тоту браму, а вони спали й нічого не чули, жінки.

Прийшов він до своїх хлопців. Хлопці бабці хату викінчили, відклонилися. Забрали коней, котрих визволив Удовенко, посідали на коні і їдуть. Утікають звідтам. Сонічко дуже гріє, сильна спека, вони їдуть на конях. Приїжджають до тої яблінки. А там такі яблука красні, що самі в рот просяться. Каже Царенко:

— Я зірву зо два яблука, спрага мене мучить. Удовенко каже:

— Невільно, бо то наша смерть, та яблінка.

Як ударить він по ті яблінці булавою, лиш кости та й кров розсипалися з неї. Їдуть далі. А там така керниця здоровенна. Хлопці хотять пити, хоть трошки покушати води. А коні їржуть, хотять води. А Вдовенко зліз з коня та як ударить булавою по керници — лиш кров пішла з неї.

Їдуть далі. Приїжджають, а там город. У городі верба, трава шовкова. Царенко й Крамаренко хотять полягати й відпочити під вербою. Коні рвуться, хотять пасти шовкову траву. А Удовенко каже:

— Хлопці, то наша смерть на тім городі. Не злізайте з коней. Сам зліз з коня та як ударив по ті вербі, то лиш кров пішла по цілім городі з неї.

Так побив Удовенко тих трьох зміїв і їх жінок.

Переїхали вони, на свої терени, заїхали на галявинку, пустили коні пасти, а сами полягали... І спали три дни й три ночи. Тоді каже Вдовенко до хлопців:

— Їдьте на конях додому, а я додому не їду, бо вмерла моя мама. І вони розійшлися.

Їде Удовенко вже іншою дорогою. Їде, а там стоїть великий палац. Завертає він до того палацу подивитися. Може, там якась дівчина є. То би ся оженив. А з палацу виходить старий дідо. Без ноги, без руки, без їдного боку твари — чистий каліка. А той каліка — то був родак тих трьох зміїв. І каже він Удовенку:

— Відки ти такого коня маєш?

А Удовенко:

— Пасся на полі, а я його зловив. Каже той каліка:

— Дай мені того коня, Удовенку. Він знає, як називається Удовенко.

—...А я дам тобі за цього коня цілий палац. Дай мені його. А тоді каже той каліка:

— Хто скоріше облетить той дім, того буде кінь. Як я облечу скоріше, то буде мій. А твій — палац.

Удовенко подумав: «Я не мушу так скоро бічи поза той дім. Я й так пережену каліку». Удовенко лиш кілька кроків пройшов, а каліка вже облетів дім. І забрав каліка в Удовенка коня й булаву.

Проситься Удовенко в того каліки. А каліка каже:

— Не дам тобі коня. І будинок не дам. Як хочеш, щоб я тобі віддав коня, висватай для мене наймолодшу доньку баби Калготи. Тота баба живе дуже далеко, аж на третьому світі, і має дванадцять доньок.

Хлопець уже не має тої сили, що мав, ані тої спосібности. Той каліка, той злий дух, відобрав у нього силу і став сильний сам. Каже Удовенко:

— Піду шукати. Може, висватаю.

Іде він, Удовенко. Дивиться, якийсь біжить, так сильно біжить. Каже Вдовенко:

— Здоров, Бігун!

— Де ти, Вдовенку, йдеш? — питає Бігун.

— Іду, — каже, — сватати у баби Калготи наймолодшу доньку. Каже Бігун:

— Може, би я з тобою пішов?

— Ходи.

Ідуть вони удвох. Ідуть, а там якийсь п’є воду із ставка. П’є та й п’є, а Удовенко каже:

— Здоров, Водопій!

— Здоров, Удовенку! — відповідає той. — Де ти йдеш, Удовенку?

— Йду до баби Калготи сватати наймолодшу доньку.

А той Водопій мав дуже великі вуса. Сказав, що хоче йти з Удовенком, і пішли вони вже втрьох. Ідуть усі три, а там якийсь гризе дерево. Каже Удовенко:

— Здоров, Ненажера!

— Здоров, Удовенку! — каже Ненажера. — Де ти йдеш, Удовенку? — питає Ненажера.

— Іду до баби Калготи сватати наймолодшу доньку.

— Ти й мене узми.

— Та ходи.

Вже йде їх чотири. Ідуть, а там їден так руками б’є, змерз дуже. Каже Вдовенко:

— Здоров, Морозе! Мороз каже:

— Здоров, Удовенку! Де ти йдеш?

— Іду до баби Калготи сватати наймолодшу доньку.

— Узми мене з собою.

— Та ходи.

І йдуть уже п’ять їх. Ідуть, дивляться, а там стоїть дім баби Калготи. Виходить баба на ґанок, подивилася на них і питає:

— Де ти йдеш, Удовенку?

— Йду до тебе сватати твою доньку наймолодшу. Каже баба:

— Ідіть довкола на браму.

А баба Калгота хотіла їм так підробити, щоб вони там пропали. А Бігун як учув то, так відразу облетів довкола той дім. І вже він на ґанку. Ввиділа баба, що нема що з ними робити. Просить Калгота сватачів до хати. Зайшли вони, і стара заводить їх усіх до пивниці. А в пивниці дванадцять бочок пива.

— Як вип’єте тото все пиво, то віддам за тебе свою дочку.

Вони поналивали собі по гальбі пива, а той Водопій сам бере бочку пити. Ніже вони випили по гальбі, Водопій уже три бочки випив. Вип’є все пиво, а порожню бочку копне, і бочка розбивається.

Баба входить, а вони вже випили все пиво, усі дванадцять бочок.

Каже їм:

— Ходіть до хати, будете їсти пироги.

А баба пекла ті пироги три роки. Напекла цілу гору пирогів. А той Ненажера як зачав їсти! Та й кричить:

— Бабо, давай пирогів, бо вже нема! Поїв усі пироги той Ненажера.

Баба видить, що нема жодного способу, і каже до них:

— Ви виділи дванадцять голів на кілках? То до мене приходило дванадцять сватачів. Я всім голови постинала, бо вони не були чисті. Брудні були. А вас беру до лазні, там вимиєтеся, викуплетеся і там, у лазні, будете ночувати.

А слугам наказала напалити в лазні, аби червоні стіни були. Веде вона їх до лазні. Післала служниць, і служниці ведуть їх. А Мороз каже до Вдовенка:

— Ти йди позаду. Я йду наперед.

Заходить Мороз до тої лазні. Та як змахав у лазни рукавицями, зразу стало холодно. Позаходили всі в лазню і полягали спати. Слуги замкнули лазню, ней вони там горять.

А рано баба Калгота посилає слугів.

— Заберіть там тих згорених. Утворяють, а то всі здорові. Каже Вдовенко:

— Але ми файно спали у ваші лазні. Каже баба Калгота:

— Все-сте виконали, ще маєш відгадати, котра донька наймолодша. А то всі однакові. Їднаке волосся мають, їднакі очі, їднакі завелиці,

їднакий стрій мають — всі дванадцять на їдну моду.

А як Водопій пив воду на ставку, видів, котра яка дівка. Котра старша, а котра молодша. Виводить баба доньки, поставила всіх і каже:

— Слухай, Вдовенку. Як відгадаєш, котра наймолодша, то вженишся з нею. А як не відгадаєш — то ще є їден кіл, і твоя голова буде на тім колі стояти.

А той Водопій мав великі вуса. І кинув ту наймолодшу дівчину вусом. А Вдовенко їмив її за руку і каже:

— От є наймолодша.

І баба не мала що робити.

— Ну, бери доньку. А він каже:

— Я не для себе беру доньку вашу. Я беру її для каліки, злого духа. А баба знає, бо то її родина, той каліка. Вона знає, що він знищить

Удовенка. Він там жде. Дала баба доньку, він взяв її попід руку, і вийшли за браму. А Вдовенко хотів закурити. Та й попустив її руку, щоб узяти цигарку. А вона увиділа, що вільна, та й полетіла і заховалася за хмару.

А той Водопій як хотів, то мав вуса короткі, а як хотів, то мав дуже довгі. Підкрутив він вус догори і досягнув дівчину аж за хмарою. І вона мусіла вернутися д’ньому, д’Удовенкови. І каже йому:

— Тримай мене або не тримай, я вже від тебе не втечу, бо ти мудріший від мене. І від мої мами.

І йдуть вони враз. Прийшли на одно місце, і той, що поїв пироги, каже:

— Будь здоров, Удовенку, я йду на свою роботу. А Мороз:

— Я йду на свою роботу. Будь здоров, Удовенку. Водопій каже:

— Я йду на свою роботу. Будь здоров, Удовенку. Бігун:

— Я йду на свою роботу. Будь здоров, Удовенку!

І пішли вони обоє. Прийшли до того палацу, а той злий дух, той каліка, викопав велику яму. Навозив у ту яму смоли і запалив ту смолу, аби горіла. Тота смола гаряча. Поставив він через ту яму лавочку і накрив її четиною. Та й каже він, той каліка:

— Тепер, Удовенку, маєш перейти до мене через ту лавку.

А та дівка була чародійка. Вона навчилася того від мами. Взяла залізний прут і підопхала під ту четину, аби тверда лавка була. Перейшов Удовенко через ту лавку і каже:

— Здоров, злий душе!

І подав йому руку. А та дівка вихопила залізний прут і викинула з лавки. А каліка не видів, як вона то зробила, і каже дівка до нього, до того злого духа:

— Як перейдеш до мене через цю лавку, то я буду твоєю жінкою. А як не перейдеш — не піду д’тобі.

А він собі погадав: як Вдовенко перейшов, то й він перейде. Поступив на ту лавку і впав у тоту смолу. Хто під ким яму копає, то сам у ню впаде. Він згорів, а вони обоє одружилися і жиють і донині.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Сопіт, Сколівського району, Львівської області
18 грудня 1990 року
Оповідач: Бренич Федь Іванович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.