Українські народні казки

Фармазон знайдон

Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік та й жінка. Вони мали поле далеко від хати. Одного разу чоловік пішов косити. І сказав жінці, аби принесла йому їсти.

— Добре, принесу. Перед полуднем зібралася, взяла з собою маленьку дитину і пішла в поле. Іде вона дорогою, а попри дорогу були чорниці. Вона поклала дитину та й їду коло дороги, а сама пішла рвати чорниці. А ангел влетів з неба і забрав її дитину. Жінка вернулася — дитини нема, лиш їда лишилася. Вона взяла ту їду і понесла чоловікови. Прийшла в поле, чоловік косить. І вона не призналася чоловікови, що пропала дитина. Попоїв чоловік, і жінка пішла додому. Прийшла та й думає: «Що я маю робити, що нема дитини? Запалю хату і скажу чоловікови, що згоріла хата й дитина». Приходить чоловік ввечір додому, а жінка каже:

— Чоловіче, я понесла тобі їсти, а хтось запалив хату. Згоріла хата й дитина. Тепер роби зо мною, що хочеш.

А чоловік каже:

— Пропало. Що буду з тобою робити? Ти не винна.

Поклали вони собі другу хату та й жили ще багато років обоє. Та й потім чоловік умер, а жінка лишилася. А той хлопець їхній виріс великий та й каже до ангелів:

— Я вже хочу додому, я не хочу більше на небі жити. Ангел каже:

— Добре, я тебе занесу на землю. Зніс його ангел надолину, і каже він:

— Іду шукати тата й маму. Прийшов хлопець у село та й питає:

— Де той чоловік та й жінка жиють, що їм згоріла хата й дитина? Люди справили його:

— Іди туди.

Прийшов хлопець до тої хати та й питає:

— Мамо, а де тато? А мама каже:

— Тата вже нема, синку. А де ти був дотепер?

— Мамо, мене ангел забрав, як я був малий.

— Добре, що ти прийшов. Будемо тепер обоє жити. Хлопець каже:

— Мамо, я хочу йти на польовання.

— Добре. Є татова рушниця, бери її та й іди.

Взяв хлопець рушницю та й пішов. Прийшов до лісу, а там було озеро. Він сів коло того озера в кущі та й сидить. Дивиться, а то злітають на озеро три файні дівчини! А він собі подумав: «Яка файна одна з них! Я би хотів її взяти за жінку. Ану підійду ближче. Чи будуть вони зі мною говорити?» Підійшов ближче д’дівчатам, а вони знялися на крила й полетіли.

Вернувся хлопець додому та й каже мамі:

— Мамо, я був коло озера. Там такі файні три дівчини були. Усі три з крилами. Злітали купатися. Одна була така файна, що я хотів би взяти її за жінку. Як мені бути? Мама каже:

— Синку, піди коло того озера, сховайся і дивися, де та дівчина, що ти її полюбив, покладе свої крила. Як вони підуть купатися, ти ті крила озми. Тоді будеш з нею говорити.

Пішов хлопець на другий день до озера і так зробив, як йому мама казала. Прилетіли дівчата купатися, порозбиралися, а він пішов і взяв крила тої дівчини, що він її хотів узяти за жінку. Дівчата покупалися. Ті дві дібралися та й крила їх є, а крил третьої дівчини нема. Дівчина зачала плакати. А він підійшов до неї та й каже:

— Не плач, крила в мене. Дівчина каже:

— Чого ти забрав мені крила.

— Я зато крила твої забрав, що я тебе люблю. І хочу, щоби ти була моєю жінкою.

— Най буде, я буду твоєю жінкою.

І пішли вони до него додому. Прийшли, мама дуже рада. Та й каже:

— Видиш, синку, я тебе добре порадила. Уже маєш жінку. На другий день каже хлопець:

— Мамо, беріть ці крила і сховайте до комори, бо вона озме крила і полетить. А я йду на польовання.

І він пішов на польовання, а жінка лишилася дома з мамою. Зробили вони все дома, зварили їсти — все поробили. Жінка каже до мами:

— Мамо, що ще робити?

— Нема вже нічого. Відпочивай.

Жінка сіла собі коло вікна та й зачала співати. Так файно співала, що мамі аж жаль зробилося. Та й каже мама до жінки:

— Ой доню, як ти файно співаєш! А жінка каже:

— Мамо, якби ви мені дали крила, я би вам ще краще заспівала. Мати пішла до комори, взяла крила та й дала їй. А та поклала собі крила на плечі, сіла на вікно і далі співає. Мати вийшла до сіней, а вона розщепила вікно і вилетіла надвір. Перед хати була велика грушка. Вона вилетіла на ту грушку, сіла й сидить собі. Мати увійшла до хати — жінки нема. Зачала баба плакати. А вона з грушки говорить:

— Не плачте, мамо, я бзде. Скажете свому синови, якщо він хоче, аби я була його жінка, то най іде під Скляну гору, у шовкову траву. Там він мене найде.

Та й полетіла вона.

Приходить син увечір додому та й питає:

— Мамо, а де моя жінка?

А мама зачала плакати. Та й каже:

— Синку, аби ти знав, як вона файно співала! Я їй сказала: «Доню, як ти файно співаєш».

Та й розказала мама все, як було.

—...І сказала вона мені з грушки: «Як ваш син хоче, аби я була його жінкою, то най іде під Скляну гору, в шовкову траву. Там він мене найде».

Син каже:

— Піду її шукати.

Злагодила мама йому їсти, склала їду в торбинку, дала яблук і пішов він.

Іде він дорогою, іде. Зайшов дуже далеко. Дивиться він, сидить під лісом старенька баба. Прийшов він д’тій бабі та й каже:

— Що ви тут чекаєте?

— Та сіла-м трохи, синку, відпочити. А ти куди йдеш? Він їй розказав усе, як було. Баба каже:

— Я ту дівчину знаю. Вона вже мала одного чоловіка. Але її чоловік був диявол. Вона його присилила на три ланци. Тобі, — каже, — треба дуже довго йти, аби ти зайшов до неї. Я тебе пораджу, що би ти робив. Ти піди до її мами і наймися в неї служити. Коли ти в неї вислужиш, вона буде тобі платити грішми. А ти грошей не бери. Буде тобі давати щонайкращі коні — не бери. Скажеш бабі, аби дала тобі те лоша, що стоїть по коліна в гною. Вона не буде хотіти давати тобі його, бо то лоша — брат дияволового коня. Як вона тобі його не дасть, ти йди геть. І вона мусить дати. Ти зрозумів, що я тобі сказала, чи ні?

Чоловік сказав:

— Зрозумів. І так зроблю. Подякував він бабі і пішов далі.

Іде він дорогою, дивиться, а на дорозі б’ються два раки. Чоловік прийшов д’ним та й каже:

— Не бийтеся, я вас помирю.

Та взяв патичок і розділив їх: того туди, а того туди. Один рак каже:

— Добре, що ви нас розділили. Нате вам один кліщик. Якщо вам буде тяжко, то ви цей кліщик запаліть, і ми вам станемо в пригоді.

І чоловік пішов далі. Іде дорогою,- дивиться, на дорозі кусаються мурашки. Прийшов він ід’тим мурашкам. І каже їм:

— Не кусайтеся, я вас зараз помирю.

Розділив їх чоловік, щоб не кусалася. А один мурашок каже:

— Добре, що ви нас помирили. Нате вам одну лапку. Якщо вам буде гірко, тяжко, то лиш запаліть цю лапку, і ми вам станемо в пригоді.

Чоловік подякував мурашкам і пішов далі.

Іде він дорогою, дивиться, коло дороги кусаються ворони. Прийшов чоловік д’воронам і каже:

— Чого ви кусаєтеся? Я вас зараз помирю.

Розділив він їх: одного сюди, а другого туди. Каже ворон:

— Добре, що ви нас помирили.

Дав ворон чоловікови одно перце і каже:

— Запалите це перо, як вам буде біда. Ми тоді станемо вам у пригоді. Каже чоловік:

— Добре.

Та подякував і пішов далі.

Іде він, іде, дивиться, а там б’ються три хлопці. Прийшов він д’тим хлопцям і питає:

— Чого ви б’єтеся?

А хлопці йому відповідають:

— Нам умер тато, і ми не годні поділитися його майном. Він лишив нам чоботи-скороходи, капелюх-невидимку і плащ.

Каже він до тих хлопців:

— Ви йдіть трошки далі. А я стрілю з рушниці. Котрий перший прибіжить до мене, того й буде все майно.

Хлопці кажуть:

— Най буде.

Вони відійшли далеко в ліс, чоловік стрілив. Луна пішла по лісі, і хлопці побігли за тою луною, а він чоботи на ноги, капелюх на голову, плащ на плечі і пішов. Ступить — миля, скочить — дві. Так що на вечір зайшов до тої баби, у якої мав наймитися. Приходить та й каже бабі:

— Вам не треба слуги? А баба каже:

— Треба, синку. Якраз нині пішов від мене слуга. Але, — каже баба, — дивися, синку, чи ти годен будеш у мене вислужити. Я тебе наймаю на рік. А рік у мене невеликий — три дни. Ходи я тобі покажу, що в мене є.

Пішов він з бабою надвір, і баба йому показала на плоті дев’ятдесят дев’ять людських голів.

— Якщо ти не зможеш вислужити, то тут буде й твоя голова. Чоловік каже:

— Будемо видіти, чи зможу, чи ні. А що я маю робити? Каже баба чоловікови:

— Будеш пасти в мене кобилки. Я маю їх сімдесят сім. Полягали ввечір спати, а рано баба будить хлопця:

— Уставай, синку, треба йти кобилки пасти.

Він устав, зібрався. Дала йому баба їсти. Але дала такої їди, щоби йому спати хотілося. Попоїв він і пішов з кобилками в поле. Зачали кобилки пасти, а пастухови здрімалося, і він заснув. А кобилки увиділи, що він спить, і поховалися в печери. Чоловік спав до вечора. Під вечір пробудився — кобилок нема. Сів та й плаче. Думає: «Не маю чого вертатися д’бабі без кобилок, бо буде й моя голова на плоті». Думав, думав він і надумав собі: казали йому раки, що стануть у пригоді. Запалив кліщик з рака, дивиться, прилазять раки. І питають:

— Що є, пане, з вами?

— Я пас кобилки, ліг і задрімав, і кобилок не стало. Не знаю, де вони ся поділи.

Кажуть раки:

— Ви йдіть там, де роздоріжжя, і чекайте. Зараз будуть кобилки. Чоловік пішов, став собі і стоїть. Чекає. А раки пішли шукати кобилок.

Позалазили раки в печери та як зачали кобилок кусати! І кобилки повискакували на берег. Раки пригнали їх т’чоловікови на середдорож-жя. Кажуть раки до хлопця:

— Уже ми вам пригнали кобилки. Гоніть їх додому.

Пригнав він кобилки д’бабі, загнали їх до стайні. Баба каже йому:

— Йди до хати, а я буду рахувати, чи є всі кобилки. Порахувала баба — є всі. Каже йому баба:

— Добре-с нині пас кобилок. Як добре попасеш ще два дни, то не буде твоя голова на плоті.

На другий день іде він знов пасти кобилок. А баба пішла до стайні і наказала кобилкам, аби вони поховалися, щоб хлопець їх не найшов. І пігнав він їх пасти. Пригнав, сів, і йому знов здрімалося. Пробудився д’вечеру — кобилок нема. Сидить та й плаче. Але пригадав собі, що дали йому лапку мурашки. І казали, що стануть йому в пригоді. Запалив він ту лапку. І так багато мурашок назлазилось д’нему! І питають:

— Що вам, пане, треба?

— Я пас кобилки, а мені здрімалося, і я заснув. А кобилки пропали.

— Нічого, пане. Ідіть там, на середдорожжя, та й чекайте. Зараз будуть усі кобилки тут.

Пішов він на середдорожжя та й чекає. А мурашки пішли собі. А кобилки позалізали в ті купини, де мурашки жили. Мурашки кажуть їм:

— Е, ви прийшли ховатися там, де ми? Ні, ви тут не будете!

Та як зачали кобилок кусати! Мусіли кобилки тікати в поле. Пригнали мурашки кобилок аж на середдорожжя. Гонить чоловік кобилок додому. Пригнав і каже бабі:

— Беріть, бабо, і рахуйте, чи всі є.

Баба загнала до стайні, порахувала — є всі кобилки. Взяла баба гралі та як зачала кобилок бити!

— Я вам казала, аби ви ся поховали, би він вас не найшов!

— Ми поховалися, — кажуть кобилки, — але що з того! Мурашки нас так кусали, що ми мусіли тікати геть на поле.

Баба каже:

— Завтра би ви всі на дуба повилазили. Там він вас не буде видіти. Кажуть кобилки:

— Добре, ми так зробимо.

На третій день каже баба хлопцеви:

— Ще нині як приженеш кобилки, то вже рік ти в мене відслужиш.

— Добре, ще нині піду пасти, — каже хлопець.

І погнав кобилки в поле. Та й сів та й сидить. Але так йому хочеться спати. Ліг та й заснув. Пробудився д’вечеру, а кобилок нема. Сидить та й думає: «Що мені робити?» І пригадав, що дав йому ворон пір’я. Думає: «Запалю його, може, стануть мені ворони в пригоді». Запалив він те перо, дивиться, прилітають ворони. Так багато їх. І питають його:

— Що вам, пане, треба? А він відповідає їм:

— Я пас кобилки і мені здрімалося. І я заснув, а пробудився — кобилок нема.

Кажуть ворони:

— Не журіться, пане, зараз будуть кобилки. Ідіть на середдорожжя і там чекайте. Ми вам приженемо кобилок.

— Добре, я буду ждати, — сказав чоловік і пішов на середдорожжя. А ворони полетіли на дуби, де були кобилки і зачали кобилок кусати.

І мусіли кобилки поскакати на землю. І пригнали ворони кобилок аж т’хлопцеви. Він подякував воронам і погнав кобилок до баби. Пригнав і каже:

— Так, бабо, я вже у вас рік вислужив. Баба каже:

— Йди до хати, а завтра будемо розраховуватися. Повечеряли, полягали спати.

На другий день баба свого пастуха будить:

— Вставай, будеш розраховуватися. Кажи, яку ти плату хоч’. Хочеш гроші? А чи хочеш коні?

А він каже бабі:

— Не хочу ваших грошей та й ні ваших коней. Лиш хочу то лоша, що стоїть у гною по коліна. І то буде моя плата.

Баба каже йому:

— Та де я тобі дам то лоша? Би з мене люди сміялися? Що ти в мене вислужив рік, та й я тобі дала таку плату недобру.

А він каже:

— Якщо ви не хочете дати мені це лоша, то я йду собі геть. Чоловік обернувся та й іде, а баба каже:

— Чекай! Як ти так наперся брати це лоша, то бери.

Він узяв то лоша, відвів трохи від бабиної хати, почесав його файно, помив, та й зробився з него такий файний кінь, кращий від усіх тих бабиних кобилок. І заговорив той кінь до него людським голосом:

— Куди ти, хлопче, йдеш? А хлопець йому відповідає:

— Іду шукати свою жінку.

— Я знаю, де твоя жінка. Вона дуже-дуже далеко. Скажи мені, ти хочеш, щоби ми якнайскорше туди прийшли, чи можна й пізніше?

Каже він:

— Я хочу якнайскоріше.

— То сідай на мене. Будемо в повітрю летіти.

Летіли вони дуже довго. І прилетіли під Скляну гору у шовкову траву. І каже кінь до чоловіка:

— Тепер я буду тут, а ти йди до того озера. Там будуть дівчата злітати прати. Там ти стрінеш свою жінку. А я тут буду тебе ждати.

Пішов хлопець до того озера і сів собі. Натяг капелюх на голову і його не видко. Дивиться, злітають три дівчини. І знесли цебер шмаття. Та й зачали собі прати. Та й говорить його жінка до тих других дівчат:

— Перімо скоро, бо я лишила саму дитину дома. А вони кажуть.

— Ще трохи зачекай. Зараз будемо летіти.

Випрали вони то шмаття і сіли трошки відпочити. А чоловік, що сидів коло озера, заліз у той цебер. Але його не було видко, бо він у капелюсі. Дівчата зачали складати в цебер шмаття — не влазиться. Зачали вони перечитися:

— Що це? Такого ще не було.

Наклали вони вершний цебер шмаття. І зачали нести — важке. Насилу вилетіли з тим нагору, там, де вони жили. Забрали то шмаття з цебра, і він виліз. А вони його не видять.

Кажуть дівчата:

— Треба варити їсти.

Зачали варити, а чоловік пішов до другої кімнати, там, де дитина була. Та й дав ті дитині яблуко. А дитина бігає по хаті та й каже мамі:

— Мамко, мамко, я маю яблуко.

А вона навіть не слухає. Малий далі каже:

— Мамко, мамко, я маю яблуко. Жінка питає:

— Відки в тебе яблуко? У нас нема яблук. А дитина каже:

— Коло цих дверей стояв чоловік і казав, що він мій тато. Мати каже:

— Твого тата ворон кости тут не занесе. А ні, щоби він прийшов сюди до нас.

Та й пішла собі далі варити їсти. А дитина знов кричить до мами:

— Мамо, тато озде є!

Жінка цего не слухала. Зварила їсти. Сіли дівчата та й вечеряють. А чоловік сідає коло свої жінки, лиш вона не видить його. І їдять разом, обоє з одної тарілки. А вона каже до тих дівчат:

— Дивуйте, не дивуйте, а я голодна, я хочу ще їсти. А ті дівчата кажуть:

— Та бери та й їж, кілько хоч’. Ми тобі не боронимо. Повечеряли і хотять лягати спати. Дівчата розстелюють постелі, а дитина бігає по хаті. І все кричить:

— Мамо, тато озде є! І жінка сказала:

— Якщо ти тут є, то покажися, най ми тебе видимо. Він скинув капелюх і увиділи його всі. Жінка питає його:

— Як ти сюди добрався?

І він розказав, як він заліз у цебер і вони його винесли нагору.

— То добре, що ти вже з нами.

Полягали спати. А на другий день вона каже до чоловіка:

— Ми зараз збираємося і йдемо на весілля. А ти будеш з дитиною удома.

— Най буде. Буду дома.

Вже вони зібралися і хочуть іти. А жінка й каже до чоловіка:

— Усюди можеш собі ходити, куди хоч’, лиш би ти не йшов до тої кімнати, де ликом двері зав’язані.

А він каже:

— Най буде, я не буду туди дивитися.

А там, у ті кімнаті, був прив’язаний диявол, перший чоловік його жінки.

І пішли дівчата на весілля, а він лишився дома. Ходить собі з дитиною, походжує. Взяв собі горіхів та й їсть. Та й думає: «А я таки подивлюся, що там є, в ті кімнаті». Розв’язав ті двері, дивиться, а там такий старий диявол, прив’язаний на трьох ланцах. Каже диявол до чоловіка:

— Чого ти сюди прийшов? А чоловік відповідає:

— Я прийшов за своєю жінкою. Диявол каже:

— Ні, це жінка моя, а не твоя.

— Най буде твоя.

Стоїть чоловік та й кусає собі горіх. А диявол каже йому:

— Дай ми один горіх, та й ти дарую один вік.

Дав чоловік дияволови один горіх. З’їв диявол горіх, покрутився і врвав один ланц. Каже диявол:

— Дай ми ще один горіх, то ти дарую другий вік.

Дав чоловік другий горіх. І його з’їв диявол. Як покрутився сюди-туди, урвав і другий ланц. Каже диявол третій раз:

— Дай ми ще третій горіх, та ти подарую третій вік.

Дав чоловік дияволови третій горіх. Диявол з’їв і третій горіх, покрутився сюди-туди і урвав третій ланц.

— Отепер, — каже диявол, — ти забирайся відци. Ти не маєш що тут шукати.

І назвав диявол цего чоловіка Фармазон Знайдон.

Сів диявол на свого коня і полетів на то весілля, де дівчата пішли.

Прилетів туди, взяв жінку і полетів додому. Прилетів, натовк скла і сказав, щоби вона гуляла по тому склі босими ногами. І вона пішла на то скло гуляти. Гуляє, а диявол зібрався та й іде на польовання. Та й каже свому котови:

— Якщо буде з жінкою якась біда, то аби ти дав мені знати. Ти нявкнеш — я вже тут.

— Добре, я так зроблю, як ти кажеш, — сказав кіт.

Пішов диявол у ліс, а цей чоловік не йшов нікуди. Він сховався та й сидів невидимий дома. Та й собі думав: «Що я наробив! Ану піду я її шукати. Може, найду її десь кімнатами». Пішов до другої кімнати, подивився — нема. Пішов до третьої — нема. Аж у четвертій найшов її. Дивиться, а вона бідна по гострому склі гуляє. Жаль йому зробилося, і каже він до неї:

— Я тебе вкраду відци. А вона каже йому:

— Диявол уб’є і тебе, і мене. За то, що ти мене вкрадеш.

— Може, не вб’є. Спробуємо.

Жінка погодилася. Взяла вона свої крила і каже чоловікови:

— Ловися за мене і будемо летіти на землю.

Чоловік імився за жінку і летять. А кіт увидів це і відразу нявкнув. Зразу прийшов щезник і питає кота:

— Що є? А кіт каже:

— Фармазон Знайдон украв жінку.

— Нічого, ми їх доженемо, — каже диявол. Пішов диявол до стайні і каже до свого коня:

— Ну, коню, виоремо? Кінь каже:

— Виоремо.

— Засіємо?

— Засіємо.

— Доженемо Фармазона?

— Даженемо. Сідай на мене.

Летять вони, летять, дивляться, вже недалеко. Вже доганяють їх. Але таки чоловік з жінкою встигли злетіти на землю. Дігнав їх диявол аж на земли. І каже він до чоловіка:

— Видиш, подарурав я вже тобі один вік. Більше, — каже, — би ти цего не робив.

Узяв диявол жінку, сів на коня і полетів собі додому. А чоловік думає: «Е, я ще маю й коня. Спробую я ще раз полетіти туди. Може таки, вкраду її».

Диявол прилетів додому і знов дав її до тої кімнати, аби вона гуляла по склі. І сам зібрався і знов хоче йти на польовання. І знов котови говорить:

— Дивися, якщо буде тут щось недобре, аби ти мені дав знати. Кіт каже:

— Добре, я дам знати. І пішов диявол.

А Фармазон сів на свого коня і знов летить до диявола. Прилетів туди, зайшов до хати і пішов до тої кімнати, де жінка по склі гуляла. Подивився, йому жаль зробилося. І каже він до жінки:

— Ану я ще руз тебе вкраду. Я вже маю тут свого кокя. Може, втечемо від диявола.

Жінка погодилася.

Зібралася жінка і пішла за чоловіком. Сіли вони обоє на коня і поїхали. Кіт це у видів і нявкнув. Приходить диявол.

— Що є? Каже кіт:

— Фармазон Знайдон украв жінку.

— Нічого, я її догоню.

Пішов диявол до стайні і питає коня:

— Ну, коню, виоремо.

— Виоремо.

— Засіємо?

— Засіємо.

— Доженемо Фармазона?

— Доженемо.

Сів диявол на коня і летить. І доганяє. Догнав чоловіка й жінку і каже чоловікови:

— Дарую тобі другий вік.

І взяв жінку і полетів собі додому. І знов дав її в кімнату, аби гуляла в склі. А сам зібрався і пішов на польовання.

Приїхав чоловік і каже до жінки:

— Що би ми зробили, аби диявол не взнав, що я тебе вкраду? А жінка каже:

— Знаєш що, чоловіче, зроби? Заміси житніх пирогів. Та звари і дай котови, аби він тих пирогів наївся. Пироги заліпляться йому в зуби, і він не годен буде нявкати. А за той час ми втечемо.

І чоловік так зробив, як сказала жінка. Кіт наївся пирогів, заліпили йому ті пироги зуби, і він вже не нявкав. А чоловік з жінкою сіли на коня і полетіли. Кіт хотів нявкати і видряпував ті пироги з рота. Чоловік і жінка вже далеко втекти, а кіт ні разу не нявкнув. А як нявкнув, прийшов диявол і каже до кота:

— Що є?

— Фармазон Знайдон украв вашу жінку.

— То нічого.

Пішов диявол до стайні і питає коня:

— Ну, коню, виоремо?

— Не знаю, — каже кінь.

— Засіємо?

— Не знаю.

— Догонимо Фармазона чи ні? Каже кінь:

— Напевно, ні. Але сідай на мене, будемо пробувати.

Летять вони, летять, уже от-от доженуть. Каже дияволів кінь тому коневи передньому:

— Жди, брате, бо пукаю. А той каже:

— Кинь паном, най пукне. Каже дияволів кінь другий раз:

— Жди, брате, бо пукаю! А той знов каже:

— Кинь паном, най пукне.

А цей кінь взяв і кинув дияволом. І диявол пук. Чоловік з жінкою вертаються назад ід’тому коневи. Кладе він жінку на одного коня, сам сідає на другого. І вертаються там, де жив диявол. Прийшла вона додому, взяла свою дитину, сіли на коні і полетіли до чоловікової мами. Прилетіли, мама була дуже рада, зробили вони весілля і жили всі разом.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
27 березня 1983 року
Оповідач: Грицюк Марія Дмитрівна (1944 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.