Українські народні казки

Хворий лев

Українська народна казка про тварин

ХВОРИЙ ЛЕВ — Українська Народна Казка Про Тварин
ХВОРИЙ ЛЕВ — Українська Народна Казка Про Тварин

Один лев на старість так розлінився, що не хотілось йому ходить добувать собі їжу; а щоб не здохнуть з голоду, так він умудрився одурить підвласних йому звірів. Призвав до себе вовка, лисицю і собаку і каже: «От що, хлопці, давайте ми всі гуртом добувать їжу собі, таким чином ми ніколи не будем голодать. Один не добуде собі їжі, другий не добуде, а останні два роздобудуть, і буде нам чим поживиться. Хто б не приніс, все будем ділить порівно». Всі на таку умовину согласились.

На другий день всі пішли на роздобутки, а лев остався дома. Лисиця нагляділа осла і почала за ним слідкувать, а так як вона сама не могла здоліть, підмовила вовка і собаку, щоб вони засіли в кущах. Лисиця підійшла до осла і каже: «Чого ти тут тиняєшся? Тут нема корму, один бур’ян. Он там неподалеко є полянка, так там трава, як гай один, пирій та всякі пахучі трави, там корму невпоїд!» Осел послухав лисицю, пішов до тії полянки. А вовк та собака як вискочили з-за кущів та до осла! Собака схопив осла за хвіст, а вовк схопив зубами за горло і почав гризти. Осел згаряча кинувсь був тікать, проволік за собою вовка і собаку сажень за десять і упав, кров’ю стік і здох, бо горло було уже перегризене. Тоді вовк, лисиця і собака гуртом понатужились, поволокли осла до лева на дільож.

Лев подивився на добичу, понаравилась йому; він тоді каже: «Задніх два плічка мої, груднина теж мені належить, бо я старший од вас всіх. А спину і ребра я люблю, нікому не вступлю. Голови і ніг не воруште, я оставлю за собою, бо давно холодцю не їв». А собака й каже: «Ваше степенство, а що ж тоді нам зостанеться?» — «Мовчи, не гавкай, іч яка зарічена, іще вам мало? Кишки, кендюх, копита, хвіст і вся ваша требуха буде; дивіться, який у його живіт великий, чого вам іще треба?»

Всі замовкли, язик прикусили, боялись, щоб не розгнівать лева.

На другий день вовк, лисиця і собака знов пішли на роздобутки. Одійшли од лева гін за двоє, лисиця й каже: «А знаєте що, братики? Давайте ми оддячим левові. Що він з нас сміється? Ми будем їжу достачать, а він буде лежать і сам все їсти? Так діло не підходе». — «А чим же ми йому оддячим? — обізвався вовк. — Ми ж його не подужаєм». — «Та нам і не треба з ним бороться, ми можем його голодом заморить». «А як же ми його заморим?» — знов спитав вовк. «Та хіба як, підем геть од його і більше не звернемось і нічого не понесем йому. А щоб він сам нічого не зловив, так ми ходім зараз, загадаймо всім звірям, щоб тікали з лісу подальші; скажем, що лев сказився і хоче всіх розтерзать. А через тиждень навідаємось, чи він живий, чи здох».

Розбрелись вони по лісу і всім кричали: «Тікайте, братці, з лісу, лев здурів, всіх задере». Всі звірі і звірки покинули ліс, ховались по ярах та по кручах. Вовк, лисиця і собака теж не показувались в ліс цілий тиждень.

Лев ждав, ждав, поки принесуть йому їжу, аж у животі стало кавчать, а самому все ж таки не хотілось іти на роздобутки, бо мав надію, що йому скоро принесуть. Діждавсь до того, що не в силах був ходить. Тут він з досади не знав, що йому робить. Зуби сталив на вовка, лисицю і собаку, думаючи собі: «Хай тіко вернуться, я їм покажу, як мене з голоду морить. Не принесуть нічого, так я їх самих поїм». І так він лютував, лютував, поки звалився на бік і ноги витяг, почав здихать.

Вовк, собака і лисиця підкрались поближче до лева, побачили, що він уже здиха, знов почали скликати всіх звірів — доглядать смерти лева. Назбігалось видимо-невидимо звірів. Був там медвідь, вовк, лисиця, собака, осел, олень, дикий кабан і інші звірі; не втерпів піти хоч одним оком глянуть і заєць. Всі з лева глузували і хто чим міг — били його і товкали. Один заєць боявся близько підійти, сторонився. Лисиця побачила зайця і каже: «А ти ж чого дивишся? Бий його, хіба забув, як він твого батька і дядька задрав? Та він всім катюга допік, а скільки він нещасних сиріт оставив! Господа, всі його товчіть, нехай тяме, що ми всі такі ж тварі, як і він. А він пив нашу кров, знущався над нами, тепер же і ми над ним хоч на припослідку познущаємся».

Лев лежав нерухомо, тіко очима лупав, і сльози з очей капали. Під кінець і заєць одваживсь оддячить. Підійшов до лева і подьоргав його за вухо, а сам промовив: «Як був ти дужим, властвував над нами, не признавав нас за звірів, казнив нас без всякого жалю, думав, що тобі віку не буде; а тепер і ти став безсильним, таким же, як і я, та ще й гірше, і загинеш так же, як і ми всі гинем, ніхто тебе добрим словом не згада!»

Походження та примітки

Хворий лев. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — . Зап. П. Тарасевський у м. Шебекіно Бєлгородського пов. Курської губ. від Є. Чередникової. Час запису не зазначений. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 27—29.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Художник ілюстрацій К. Шалварова