Хитрий Панас
Українська народна казка Покуття
Був собі чоловік. У него було багато дітей. Та й каже він: — Коби хоч збутися одної дитини.
А син Панас почув це, узяв собі барабульки в кишеню та й пішов у дорогу. Та й іде, а жінка тягне воду. Та й так плаче. А він каже:
— Чого ви, бабо, плачете? А вона каже:
— Е-е, що ти знаєш? Ти нічого не знаєш! Мені курка вивела вісімнадцять курят, та й шукають вони цицьки, та й нема.
— Я пораджу вас. Є у вас крупи? — питає він. — Є у вас сир? Та кинув крупів, а курята дзьобають. А вона каже:
— Чоловік мій продав воли, і вам даю всі гроші.
А він такий пірваний, нещасний, що ну. Дала вона йому гроші, а він борше до склепу, та й набрав собі вбрання, а то дрантиве покидав. Та й сів на дорозі і тримає під шапкою «золотого птаха». А то жабку тримає. Дивиться, а чоловік жене конем. Він думає: «Це, певне, той чоловік їде, що його жінка гроші мені дала».
Чоловік під’їхав та й питає, чи він не видів хлопця такого дрантивого. А він каже:
— Я видів. Як ви потримаєте цего птаха під капелюхом, то я беру коня і доганяю того хлопця.
А це він самий! Та й узяв коня, від’їхав та й каже:
— Шукай не шукай мене, багачику, то вже не найдеш. Їде він, а на полі оре чоловік одним конем. Каже:
— Загинув оден кінь у мене, одним орю.
І дав Панас тому чоловікови коня. Той йому заплатив, що мав. Має хлопець уже грошей доволі. Пішов він до ресторану та й сів собі там коло порога. А якийсь пан підходить д’нему та й каже:
— Ти би, хлопче, в мене не наймився?
— Я би, — каже, — наймився, але хочу дєдеви дати знати. Та й вернуся.
Дав він знати дєдеви та й повернувся. І пішов до того чоловіка. А той чоловік був дуже скупий. Та й каже він:
— Лягай спати, Панасику, а рано встаємо і йдемо косити.
Але чоловік набрав собі в поле хліба й ковбаси, а хлопець нічого. Напився якогось дзеру та й косить голоден. Чоловік позаду косить, а він попереду. І чекає на обід, та й нема обіду. І каже він:
— До полудня я йшов наперед, а тепер ви йдіть наперед, а я за вами. Але борзо косіть, бо ріжу п’яти.
Обіду як не було, так нема. А бахур як був голоден, так і є. І вже вечір. Прийшли додому, ґаздиня дала трошки дзеру, і він ляг спати. А рано встав та й знов кришку дзеру випив, та й сказав старий запрягати коней і їхати до лісу. Жінка винесла йому сухар, та й він поїхав. І більше нічого не дала.
Ґазда сказав, щоб у лісі обернути фіру, а він узяв та й фіру перевернув. І складає дрова на перевернуту фіру. Ґазда приходить д’вечеру та й питає:
— Ти що зробив?
— Ви сказали перевернути фіру, то я перевернув.
Поставили вони правильно фіру, склали дрова і їдуть. Чоловік каже:
— А чого так коні тяжко тягнуть? А він відповідає:
— Бо одного колеса нема. Злетіло десь у кропиву. А то він сам трубку відкрутив у колесі. Ґазда каже:
— Панасику, у стодолі є колесо. Іди озми. Та й так неси, би люди не виділи.
Він прийшов та й питає:
— А сокира де?
Взяв сокиру та порубав, порубав колесо і в мішок його. Приніс, а старий питає:
— Нащо ти таке зробив?
— А ви ж казали так нести, аби ніхто не видів.
Господар післав його за другим колесом. Приніс Панас друге колесо та й поїхали. Приїхали, а ґазда каже:
— Ми їдемо в гості. А ти би зварив таке м’ясо, що ніхто не їв та й не буде їсти.
І ще сказав господар Панасови, аби засвітив світло, як будуть ґазди їхати назад і будуть на броді.
Та й поїхали вони в гості, а він взяв зарізав пса, облупив його та й поклав варити. Чоловік з жінкою їдуть назад, а він запалив стодолу, аби було світло.
Та й каже господар:
— Іди собі, хлопче, геть. Плачу тобі за всі роки наперед, за всі, які ти мав служити, та й іди.
Та й пішов Панас.