Українські народні казки

Хитрий Панько

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі жили чоловік бідний і чоловік багатий. Бідного звали Панько. А другий, багач, був вітом. Як потрібно було, він скликав людей і радився з ними, що робити. Бідний Панько посилав своїх дітей до віта позичати, чого йому треба було. А найбільше молока. На вічне віддавання позичав.

Скликав віт своїх радних і врадили купити Панькови корову, аби він мав для своїх дітей молоко і аби до віта не йшов більше позичати. Склалися й купили йому корову. А сіна в него було дуже мало. То люди зібрали йому й сіна. І вже було коло хати в Панька сіно. Він присилив корову до сіна. Поки корова сіна не з’їла, він її не відсилював. Приносив їй води, і корова собі їла сіно і спала в сіні. А як сіна не стало, Панько корову зарізав, аби було що їсти дітям. Доки корову з’їли, шкіра з корови висохла. І сказав Панько до жінки:

— Іду шкіру продати та куплю хоть хліба дітям.

— Іди, йди, чоловіче, — сказала йому жінка, — та й без нічого не приходь, бо їди і хаті нема.

Узяв Панько шкіру та й пішов у дорогу. До базару було далеко і треба було йому десь заночувати. Заходить він до одної господині та й проситься на ніч. А та господиня мала любаса попа і ніяк не хотіла приймати подорожнього. Усякими словами відказувалася він него. А він заховався в оборіг. Жінка пішла по воду, а Панько забіг у хату, заліз під ліжко і тихонько сидить.

Чоловік її поїхав до млина. Вона наготувала їсти, спекла курку, наварила пирогів. Курка в печі, пироги поза столом. І горівка була.

Настав вечір, стало темніти. Приходить піп, любас тої господині. Тільки що вони сіли за стіл, а у вікно гримає чоловік:

— Пускай, жінко, до хати! Жінка говорить до попа:

— Бідна ж моя головонько! Де ж я маю тебе подіти?!

Та й придумали: у шафу! Піп заліз у шафу, вона її скоренько замкнула і пішла пускати до хати чоловіка. Поки вона розімкнула двері, Панько вискочив з-під ліжка і заховався собі в сінях за двері.

Зайшов чоловік до хати. А та жінка дуже багато «слабувала». Вона й цего разу була «слаба». Говорить чоловік:

— Давай, жінко, щось вечеряти, бо голоден дуже.

— Ой, — каже, — чоловіче, яка я слаба! Нічого я не зварила. Бери, що є, та й вечеряй. Я не годна. Заледве я встала та двері тобі відкрила.

А Панько в вікно:

— Господарю, пустіть до хати! Жінка каже.

— Чоловіче, ти видиш, яка я слаба. Не пускай нікого до хати. Ти знаєш, хто там надворі? В таку ніч?

Чоловік не послухав жінки та й пустив Панька до хати. Входить Панько з своєю шкірою під пахою. Питає домашній ґазда:

— Що це у вас за шкіра така? Куди ви з нею ідете?

— Та то, — говорить, — не шкіра, а моя ворожка.

— А що вона ворожить?

— Що хочете!

— Ану поворожіть. Що вона скаже?

Панько потис шкіру, а шкіра суха та й заскрипіла.

— А що говорить шкіра? — питає домашній.

— Та говорить, що ви прийшли зо млина та й голодні. Хочете вечеряти.

Та й знов потис шкіру. А шкіра заскрипіла.

— Що говорить ворожка? — питає домашній.

— Та говорить, що є курка в печі. Подивився чоловік — є курка.

— Та відки це, жінко? Та ти ж говорила, що нема нічого вечеряти.

— Ой чоловічку, та я забула. Та то мама принесла мені. А я в свої слабости, в свої біді забула.

А Панько знов тисне шкіру. Питає домашній:

— А що вона говорить?

— Та говорить, що є пироги за столом та й горівка за ліжком. Чоловік подивився — є! Кладе то все на стіл. А жінка лежить уже ні жива, ні мертва. Напівмертва вже, такі страхи її обійшли. Сідають обидва чоловіки за стіл і вечеряють. Та й говорить домашній до Панька:

— Може, би ти продав мені цю шкіру? Жінка просить:

— Чоловіче, не купуй шкіру! Грошей нема, а ти шкіру купуєш. Панько говорить:

— Мені грошей не треба. Мені заміняйте за шкіру оцю шафу. А шафа була старенька, старовітська. Погодився чоловік дати йому за ту шкіру шафу. Жінка кричить:

— Бійся бога, чоловіче, не кивай шафу. То віно моє, мені мама-небіжка дала.

А він не слухає. Витягають шафу надвір, завдає господар її Панькови на плечі і Панько пішов. А жінка вже ніколи не слабувала. І з попом не любилася.

Несе Панько попа на плечах. Та й говорить:

— У цій шафі, видно, є нечиста сила, бо то в оден бік подається, то в другий. Понесу то та кину в бульбону *. Що буду нести нечисту силу на плечах? — говорить Панько сам до себе.

А піп з шафи обзивається:

— Добрий чоловіче. То, — каже, — не є нечиста сила. То я, священик. Я тобі заплачу, що ти захочеш, лиш не кидай мене в бульбону.

— Давай, — каже, — мені грошей, та я не кину тебе в бульбону. Поки не заплатиш, поти я тебе не пущу.

Піп говорить:

— Іди до хати, до мої жінки, і говори жінці мої так. Кажи, що я у великого пана купую мушії. А ти є панський слуга. Там є в пивниці дві бербенички * грошей. То най дає тоту меншу, а не більшу.

Приходить «слуга» до попа до хати і говорить імости:

— Ваш чоловік священик купує у нашого пана великі мушії. То говорив, щоби ви дали бербеничку грошей, що є у вас в пивниці. Але би ви дали ту більшу, а не меншу.

Вона дала йому. Бере Панько гроші на плечі і приходить до того місця, де лишив попа у шафі. Утворяє двері, піп виходить. Здирає з него Панько одяг і голого пускає додому. Піп з криком і плачем прибігає додому, паде на землю і говорить:

— Жінко, дай щось одягнутися! Жінка настрашилася.

— Чоловіче, лишенько, що є з тобою?!

— Ой, — каже, — я йшов навстріть панському слузі, бо він забарився. Йшов помагати нести гроші. І на нас напали опришки. Гроші забрали, нас побили. Я ще живий остався, а з панським слугою не знаю, що сталося. Може, й убили його.

— Чоловіче, слава богу, що ти живий. Гіркими сльозами вмивається піп.

— Ти, жінко, дала більшу бербеничку чи меншу?

— Та більшу, — каже, — чоловіче. Яку ти казав, таку дала. Панько приносить гроші додому та й висипає на землю, аби жінка й діти виділи, що він гроші приніс. І посилає одну свою дитину до віта, щоби віт позичив ґелетки * гроші міряти. Приходить хлопчик до віта та й каже:

— Просив тато, щоби ви позичили ґелетки гроші міряти.

Віт позичив ґелетку, Панько поміряв гроші та й поза обруч натикав золотих, аби багач видів, що це не брехня. Хлопчик приніс ту ґелетку до віта, подякував та й пішов. Віт дивиться на ту ґелетку та й каже жінці:

— Мой *, та тут справді гроші є. Це правда, не брехня. Панько купує собі все: дітям убрання, їсти, хату нову будує.

Уже Панько добре живе. Віт думає, як до Панька піти та побалакати. Одної неділі зібрався він та й пішов до Панька. А вони ще й куми були. Входить віт до хати:

— Здоров, куме!

— Здоров, здоров, віточку! Будьте ласка, сідайте.

— Куме, як ти так зажив? Відки в тебе такі гроші взялися?

— Куме, — каже, — ту корову, що ви мені дали, я зарізав. Та й продав шкіру, та й уторгував стільки грошей. Якби був сиру шкіру продав, то був би більше грошей узяв. А я висушив шкіру та й ошукався.

Посидів віт ще трохи, побалакав та й пішов додому. Та й розповідає свої жінці:

— Скільки Панько грошей уторгував за ту шкіру суху! А якби був сиру продав, то би ще більше взяв. Знаєш що, жінко? Ріжмо корови. У нас їх двадцять, то половину ріжмо, везім шкіри на базар і будемо мати великі гроші. А м’ясом будемо свині годувати. Та й самі будемо їсти.

Вирізали вони корови та й повезли шкіри на базар. А то було літо, тепло було. Мухи літають над тими шкірами. Шкіри смердять. Ніхто їх не купує і навіть не дивиться на них. Ніхто й гроша не дає. Кому треба сирі шкіри? їде віт з тими шкірами сумний додому. А жінка з дітьми навстріть вітови.

— А що, чоловіче, багато грошей уторгував?

— Ой жінко, не питай, ніхто й гроша не дав.

Зайшов віт до хати, сів та й зажурився. Що має робити з Паньком? Скликає віт радних, і присудили вони: утопити Панька. Прийшли до Панька додому, зловили його, забили в міх, зав’язали. І принесли Панька до мосту, де мали кидати в воду. А там недалеко була корчма. Та й говорять вони поміж себе:

— Кладім Панька тут. Він не втече, бо в місі зав’язаний. Ходімо вип’ємо по чарці в шинку, щоби мали відвагу кинути його в воду.

Зайшли вони в корчму. А тим разом проїхав молодий панок бричкою. А Панько кричить з мішка:

— Я не вмію ні читати, ні писати, а мене на царя кладуть!

А панок прислухався, розв’язав Панька з мішка та й каже йому:

— Що, що ти говорив?

— Та я не вмію ні читати, ні писати, а мене за царя кладуть. А панок заліз у міх та й каже:

— Я вмію читати й писати, зав’язуй, я буду царем.

Панько зав’язав того панка в мішку, а сам сів на бричку та й поїхав. А ті вийшли з корчми, взяли мішок з панком та й кинули в річку. Та й пішли додому.

Панько приїхає собі додому бричкою. Жінка й діти плакали з радости. Він їм розказав про свою пригоду.

Це було в суботу. А в неділю Панько впрягає ті самі коні, що йому панок дав, жінка й діти вбираються файно, сідають з ним у бричку і коло віта по дорозі їхають. Віт дивиться в вікно і своїм очам не вірить.

— Жінко, та це Панько! І жінка його, і діти. Та як же це може бути? Та ж ми його кинули в воду!

Від виходить на дорогу і спирає Панька.

— Та же ми тебе втопили, кинули тебе у воду, а ти живий!

— Віточку, дай тобі Боже здоров’ячка, що ти мене утопив. Та я був на тім світі. Та мені тато й мама подарували коні й бричку. Та я видів і твоїх тата й маму. Такі багачі! Йой, що то вони мають добра!

Та посходилися бітові радні. Та кожний питає про свою родину, бо Панько був на тім світі.

— А ти видів мого тата? А ти видів мою маму?

Та котрі найбільші багачі, то приходили до Панька та питалися за свою родину. Каже Панько:

— Та я видів усіх та з усіма був. Такі багатирі, коні в них, корови. Такої худоби, що не мають де діти. Таке багатство на тім світі!

Поговорив Панько з ними, розказав про їх родичів та сусідів та й поїхав додому. А багачі говорять помежи собою:

— Ідім і ми на той світ. Та приведемо такі коні, та брички, та худобу, як Панько.

Порадилися з вітом та й пішли до мосту скакати в воду. Ідуть на той світ за багатством. Кажуть вітови:

— Скачи ти перший. Та ти би махав руками, чи нам іти, чи ні.

І віт скакнув перший. Та й зачав топитися, та так рятується! Махає руками, аби до берега доплив. А ті всі багачі говорять:

— Ади віт махає, щоби ми скакали. Скачім і ми.

Та оден за другим у воду. І аж трохи всі не потопилися. Віт і ще багато потопилися, а дехто вирятувався. Та й чекали, поки ті повернуться з того світу, а то не було нікого.

А Панько й тепер ще їде своєю бричкою.

Походження та примітки

* Бульбо́на — глибоке місце в річці.

* Бербени́ця — висока вузька діжечка для перевезень молочних продуктів на верховому коні.

* Ґеле́тка — бочечка місткістю 25 літрів.

* Мой — простацький вигук при звертанні.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Великий Рожен, Косівського району, Івано-Франківської області
8 лютого 1994 року
Оповідач: Чорнищук Марія Дмитрівна (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.