Українські народні казки

Хитрий Федьо і опришки

Українська народна казка Гуцульщини

Був один чоловік, дуже бідно жив. Але він був великий хитрун. Він міг змудрувати вченого пана. Каже він до жінки:

— Жінко, мене би приймили опришки. Тоді знаєш, як би ми файно жили? Вони ходять, відбирають у дідичів гроші, у багачів. Та й я би так, — каже, — робив. Приносив би до хати грошей, ми би мали статок у хаті.

— То йди, чоловіче, шукай опришків, може, приймуть тебе. І найшов він опришків, і приймили його. Але кажуть:

— Аби ти був чоловік правильний. Щоби ти нас не зрадив, бо ми вб’ємо тебе.

Взнали опришки, що в одного багача будиться * на бантах ціла свиня. Кажуть вони:

— Підемо до того багача. Будемо, хлопці, їсти бужени́цю. Прийшли вони вночі, підірвали ззаду в хаті дошки на даху, зняли свиню на землю і несуть до себе. Попередній узяв на плечі й несе. Ніс, що ніс, дав другому. І так передавали по черзі, і дійшло аж до заднього. А задній був той, що впросився до них у опришки. А їх було разом з ним дванадцять.

Пройшли ще трохи. І той передній каже:

— Я би вже ніс. Де та свиня?

А то темно, не видно. Йому кажуть:

— Задній несе, послідній.

— Гей, мой, котрий то задній?

— Та то Федьо.

— Де той Федьо? Давай ту свиню сюди.

А то нема ні Федя, ні свині. Федьо до хати свиню поніс, межи діти. Кажуть опришки:

— Ідім його вибити. Так моцно вибити, аби він знав. Прийшли, а він у хаті якраз їсть бужени́цю.

— Гей, панку, ти такий опришок? Та ти взяв свиню та й поніс до хати? Та ти би був нам сказав, ми би тобі дали для дітей і ти би був заніс до хати. А тепер ми тебе маємо вибити моцно. Ми для того прийшли.

А жінка зачала просити:

— Ей, хлопці славні, не бийте його. Він уже таке не буде робити. Та й не викидайте його з опришків, най він з вами ходить.

— Най буде, жіночко, най іде з нами. Один раз прошкапився — даруємо йому. Ну, збирайся, іди з нами.

І пішов з ними.

Поголодніли опришки, вже би так їли, що аж-аж.

— Ану, хлопці, йдім до того жида.

Жид мав у великім селі корчму. Приходять до жида.

— Ану, жиде, — каже старший опришок, — на дванадцять чоловіка їду постав.

Жид поставив, наїлися, напилися. Каже жид:

— А тепер платити.

Заплатив старший опришок за їду і горівку. Ідуть далі. А Федьо каже:

— Ми так ходимо горами, а я до цього незвичний. Я би день-два дома відпочив. А де би я вас, хлопці, найшов?

— Нас можна найти під Чорною горою, на Га́джині. То так полонина називалася — Га́джина.

А Федьо не слабий. Він хитрує. Мав він на голові таку кучми́цю, таку шапку кудряву нехарапутну. Відпустили його опришки, а він побіг до того самого жида-корчмаря. Прийшов та й каже:

— Пане корчмарю, коли ще раз прийдуть опришки і покунтетуються, аби ви в них гроші не вимагали. Я хочу вам наперед оплатити. А як опришки пообідають, я стягну з себе оцю кучмицю і скажу: «Пане корчмарю, ви кунтетні на цю кучмицю?» А ви тоді скажіть: «Моя корчма то не вартує, що ваша кучмиця коштує».

Та й вернувся він до опришків. Прийшли опришки до корчми, попоїли, хотіли платити, а Федьо зняв з голови свою кучмицю і каже:

— Пане корчмарю, ви кунтетуєтеся на мою кучмицю? За ваш обід.

А жид каже:

— Ню-ню, пане добродію, моя ціла корчма не коштує то, що ваша кучмиця.

Вийшли опришки з корчми, стали в коло та й кажуть до Федя:

— Що це, Федю, таке, що ми так багато наїли й напили в жида, а жид гроші не брав. Що це в тебе за кучмиця? І як жид міг за цю кучмицю знати?

— Він чув від людей, що в мене така кучмиця є. Це мені так пощастило, що я маю таку дорогоцінну кучмицю. Хлопці, це така шапка, що заморочує корчмарям голову, і можна в кожного корчмаря наїстися й напитися і не платити. Лиш спитати жида, чи кунтетний на кучмицю.

Каже найстарший опришок до Федя: — Федю, будь добрий, продай мені ту кучмицю. Ти ж наш товариш.

А Федьо каже:

— Це дуже дорого коштує.

Витяг найстарший опришок з бурдюга пригорщу грошей. Федьо порахував та й каже:

— Мало цих грошей, зовсім мало. Каже старший опришок:

— Виручайте мене, хлопці, витрясайте з кишень, скільки хто має, щоб я розрахувався з Федьом за кучмицю.

І дуже багато йому грошей дали опришки за ту кучмицю. Кажуть опришки Федеви:

— Можеш собі вже йти додому. Ти маєш гроші, нащо тобі з нами ходити?

Пішов Федьо додому, а найстарший опришок каже:

— Ну, хлопці, тепер ми заживемо по ґульку. Йдім до будь-якого жида в корчму. І будемо їсти й пити і нічого не платити, бо маємо чарівну кучмицю. А ми й не знали, що в Федя така кучмиця є. Ідім до найбагатшого корчмаря їсти й пити. Ще й музика най нам грає.

Прийшли до корчми, посідали за столи, жидівські слуги поприносили їм делікатні їди й напої. Гуцульські опришки понапивалися та й почали по-гуцульському співати. Та й посвистують, та й почали танцювати, бо делікатна музика грає. А це все йде в рахунок.

Потанцювали вони та й ідуть собі. А жид каже:

— Ню-ню, а хто буде платити?

А старший опришок стяг з голови кучмицю та й каже:

— Ти кунтетний, жиде, на цю кучмицю? Кунтетний, що ми наїли й напили та ще й танцювали?

А жид каже:

— Ню-ню, заплати, тоді я буду кунтетний. Гроші треба платити, а не обдурювати вчених людей смердячою баранячкою, що ти на голові носиш. А то я зараз покличу шандарів.

— Платім, хлопці, — каже старший опришок. — Витягайте, які хто має гроші, бо це біда.

Заплатили вони, вийшли надвір.

— Ой як нас обдурив Федьо пустою кучмицею! Тепер йому треба вмерти від опришківських рук! Йдім просто до нього йому смерть робити.

Та й ідуть вони з гори пастівником *. Сходять до його хати по смерть його. Федьова жінка вздріла опришків, що вже спускалися до її хати, та й каже:

— Чоловіче, чоловіче, отепер вони тебе вже вб’ють.

Бо він їй розказав усе поправді, як він робив з кучмицею. І не мав він уже як утекти з хати та й каже:

— Жінко, я лягаю, а ти світи свічку та й голоси наді мною. Вони мертвого вже не будуть бити.

А він, знаєте, як був у опришках, та й собі булаву зробив і почепив на клинок. Входять в хату всі одинадцять опришків. А жінка над Федьом приповідає:

— Любчику, любчику, нам би лиш жити в парі, а ти помер і лишив мене навіки! Що я маю робити без тебе?!

Кажуть опришки:

— Все, нема вже що тут шукати, вже чоловік покійний. Але найстарший опришок каже:

— Ану я його мертвого шкробну по череві за його кучмицю. Шкробнув його злегка по череві тою булавою. А він «оживився». Та й підоймився і каже опришкам:

— Дай вам Боже здоров’я, що ви мене воскресили. Ця булава воскрешає мертвих. А я забув жінці своїй сказати, що як умру, аби вона мене шкробнула по череві булавою. Бо ця булава — це в мене воскресінець.

А вони кажуть:

— Ану вставай, Федоре, сідай за стіл та й покунтетуємося. Ми маємо їду й горівку.

Напоїли Федя, нагодували файно. Тоді каже найстарший опришок:

— Федю, було, що було. Продай мені цього воскресінця.

— Хлопці, це така дорога річ. Можна нічого не робити до смерти, а гроші великі побирати, — каже Федьо, підбадьорює опришків. Каже опришок:

— Кілько хоч за цього воскресінця? Бо ми маємо тепер гроші з собою.

Опришок не шкодував грошей, дав скільки Федьо зажадав. Не торгувався. Та й розвиталися з Федьом файно і вже йдуть з його хати. І кажуть:

— Спокійно собі ґаздуй, Федю. Ми тобі нічого не скажемо. І злого не зробимо.

Вийшли вони з хати, стали собі на поляні та й каже найстарший опришок:

— Отак, хлопці, ми тепер дуже добре стоїмо. Ми не будемо воскрешати простих людей, а королів, баронів. Ми дамо знати по світі, що є такі люди, які воскрешають мертвих. А нам будуть так платити, що ми аж не зможемо носити.

Якраз у той момент умерла дочка-одиниця в царя. Дійшла чутка до царя, що є таких одинадцять чоловіків, які мають воскресінця і воскрешають мертвих людей. Цар вивісив оголошення і сповістив по всій своїй країні, аби такі люди зголосилися і появилися до нього в столицю. І обіцяв цар дуже багато золота, як воскресять його дочку.

Дійшло це до тих опришків. Каже старший опришок:

— Ходім, братці, швидко добиваймося до столиці.

Як дізналися урядовці, що вони воскресять дочку царя, то везли їх безплатно бричками аж до самої столиці. Прийшли вони під браму, а там вартові. Питають їх:

— Що треба вам?

А опришки кажуть, що вони воскрешають мертвих. Ті повідомили царя, що прибули одинадцять людей, які воскрешають мертвих.

— Утворіть їм браму, — каже цар. Військо каже:

— Заходьте, заходьте, воскресінці. Запрошує вас цар. Зайшли вони в світлицю, посідали на крісла. А то все сіяє діяментово, стіни, стеля. Вони такого зроду не виділи. Просто рай. А покійничка лежить, і все вбрання на ній у діяменті, все світить, як сонечко ранкове. Каже старший опришок:

— Ну, хлопці, я беруся воскресити її, бо рука свербить золото мати. Витяг той опришок з бурдюга булаву та й легонько стукає мертву по голові. Та й тихо промовляє:

— Вставай, покійничко, вставай, тобі жити ще, а не вмирати. Та й по грудях її булавою легонько.

—...Вставай, вставай, оживай.

Просить він її, а вона як мертва, так мертва. А заступник старшого опришка каже:

— Ану дай булаву мені. Ти все легонько та легонько. Я вижу, що ти не маєш того щастя.

Як ударив її той по череві, то все їй порозбивав. А вона як мертва, так мертва. І вздріли вони, що знов обдурив їх Федьо. І поопускали голови, бо прийшла їм смерть очевидна.

Утворив двері цар подивитися, чи дочка встала, чи ні. Подивився, а вона лежить, розбита булавою. Та й сказав цар:

— То ви так воскрешаєте? Зараз буде над вами суд смертельний. Викопали яму, повиводили їх, у ту яму поскидали, а зверху камінням і глиною забили — вовіки амінь!

А я пішов у місто, купив горнець, та й казці вже конець.

Походження та примітки

* Будитися — коптитися.

* Пастівни́к — пасовище.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
12 липня 2002 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.