Українські народні казки

Хитрун

Українська народна казка Бойківщини

Були собі два брати, оден був бідний, другий — багатий. І той багатий був за віта. Він мав тілько одного сина-одинака. А в того бідного було десятеро дітей. І впав страшний голод, і нема куди діватися. Бідний мав трішки збіжжя, то посіяв. І нема чого їсти. Каже жінка:

— Йди до брата. Йому й так треба робітників. Попроси його, щоб дав збіжжя. Бо хто тобі дасть? Найперший приятель тобі — твій рідний брат.

Прийшов він, став просити брата:

— Дай мені мішок вівса, бо діти вмирають з голоду. Я тобі відроблю.

Той дав йому. Приніс він то збіжжя додому. Жінка зсушила в печі, пішов він у млин, змолов. І ходить відробляє то братови. Ще й не дуже відробив, а жінка йому каже:

— Слухай, муки вже нема, вже ся кінчає. Йди знов проси брата. Прийшов він, удруге просить — брат знов набрав йому мішок. А бульби той бідний брат не мав, і тото збіжжя знов скоро перелетіло. Жінка й каже:

— Іди знов проси брата. Прийшов він, а брат йому:

— Слухай, та ти скоро й мене пустиш по світі, що я буду ходити по хатах, як ти. Нащо тобі було тілько дітей? Диви, в мене оден син. Іди додому та й по єдному їх ріж, і так годуйтеся.

Він приходить, сплакав, бідний, і каже жінці:

— Так і так мені мій брат казав. Щоб я різав найстарше та й годував сім’ю, поки не вродиться в поли.

Та й трудно, пішов він туди, пішов сюди — ніде не може собі ради дати. Приходить додому, поточив ніж, пішов до стайні і зарізав корову. Зарізав, а жінка питає дітей:

— Де це ніж дівся?

Каже вона старшому хлопцеви:

— Синку, ану йди подивися, би тато десь собі смерть не зробив. Хлопець сюди-туди, вбігає до хати.

— Мамо, тато корову зарізали! Вона йому:

— Що ти зробив?! Йой, бійся бога! Та корова молоко давала, діти тою лижкою молока й жили.

А він пішов урізав кавалок м’яса.

— Вари, хай діти їдять.

Облупив корову, порубав м’ясо, склав у ґелетку, посолив. А шкіру положив на гряди, що колись у всіх курних хатах були.

Дві неділі та шкіра стояла в диму, збудилася добре, а в дві неділі каже жінка:

— Слухай, м’ясо кінчається. А бульби ще нема.

Бере він ту шкіру в мішок і подається на ярмарок. Приходить на ярмарок, а там поприїздили купці та й дають йому за ту шкіру два-три грейцари. А він за такі гроші не дає. Бере той мішок на плечі і йде.

Але не йде додому, а йде в світ за очі. Іде він горою, сонічко пече. Матір Божа, де водички найти попити?! Сходить долі горою, а там тече невеличкий потічок. Сів, напився води раз, напився другий раз. Закурив собі та й сидить.

Лиш устав, щоб іти далі, доганяє його чоловік.

— Відки ви, ґаздо?

— Та, — каже, — відки. Ходив-им, — каже, — на ярмарок, носив: им шкіру коров’ячу продавати. Давали мені три ґрейцари, а я не хотів продати. Несу, — каже, — може, би-м заміняв за неї трохи вівса.

Говорять вони так, а той каже:

— Певно, ти голоден.

— Я голоден, — каже, — я ще нині натще.

Дав той чоловік йому хліба з маслом, попоїв він та й каже:

— За то, що тут мене так файно погодував, я би-м тобі цю шкіру дав.

Зібралися вони та й ідуть. Той подорожній каже:

— Слухайте, я сам кушнір. Намочімо цю шкіру, і я вам вшию з неї файний ропцак. А решту віддайте.

— Добре.

Намочили вони ту шкіру, ще посиділи. Вшив йому кушнір файний австрійський ропцак, і подалися далі. Ідуть, а той каже:

— Знаєте що? Ходіть у моє село. Мій брат за віта. В моїм селі дуже багаті люди. Я постараюся, і віт вам дасть фіру. Ви до свого села повезете повну фіру збіжжя.

А він думає: «Боже, як я добре попав». Та й ідуть далі. І прийшли до роздорожжя. А той став та й питає:

— Ви хочете туди йти?

— Та я би, — каже, — йшов.

— Якщо хочете, то нате мою адресу. Як не зможете там щось здобути — там тоже люде багаті, — то прийдете до мене. Але я би вас не радив зараз далеко йти, бо, — каже, — то вже вечоріє, і дуже вовки чигають. Би вас не напали вовки.

А він каже:

— Коби напали та мене з’їли, би-м ся не мучив.

Іде він, дивиться — висока гора, а на горі ліс. Прийшов до того лісу, вже смеркає. Він перестрашений, думає собі: «Не послухати було того чоловіка?» Але вертатися назад уже не було куди. Він то йде, то біжить. Ліс великий і досить довга дорога в тім лісі. Думає собі: «Коби мені бог допоміг до першої хати доступити».

Нарешті зайшов він на село. Світиться. Електрики тоді не було, як нині. Лямпи світили, як хробачки. Він минає одну, другу, третю хату і так пройшов, може, півсела. Нарешті думає собі: «Повертаю сюди». Повернув до одної хати, поклонився.

— Добрий вечір, ґаздинько!

— Добре здоров’я, господарю.

— Ґаздинько, може, би я у вас переночував? Так уже змучився, що далі не можу йти.

Каже вона:

— Були би-сте переночували. Але чоловіка нема дома, а я вже сім років слабую. Чоловік поїхав за ліками, не знаю, коли повернеться, за два чи за три дни. Йдіть, — каже, — тут до сусіди та й там переночуєте.

Він пішов до сусіди, поклонився. Ґазди якраз сіли вечеряти. Він каже:

— Я заходив до тої жінки, просився, би переночував у неї. Та жінка сама дома і не хотіла мене приняти, казала, що дуже хвора. Чоловік її поїхав за ліками.

А господар засміявся та й каже:

— Так, так, вона хвора, бо зараз кавалір прийде. Через то вона й не хотіла пустити вас до хати.

«Ага, кавалір», — подумав він. Свій ропцак на плече й каже:

— Добраніч, добраніч.

Та й знов приходить д’тій хаті. І думає: «Як мені ввійти до хати?» Вона вікна чимось позастеляла. Віконця були маленькі, не такі великі, як то тепер. Взяла вона коновку і пішла по воду, у потік. Вона пішла, а він раз і вбіг до сіней, і сів собі за двері. Двері отворені, бо пара в хаті. Кавалір уже сидить коло стола.

Внесла ґаздиня води. І вони там випивають, їдять, бавляться. Вже й полягали спати. А він сидить за тими дверми.

Нарешті: Т-о-ов, пр-р-р!» Приїхав господар. Вона каже:

— Йой, приїхав мій чоловік! А кавалір питає:

— Де мені ся сховати? А вона каже:

— У запічок.

Він поліз у запічок, а вона лямпу скрутила та й лягла в ліжко.

— Йой, о-ой! Смерточко, де-сь ся діла? Йо-ой!

Чоловік розпрягає коні, входить до хати, вносить ті ліки. Вона розглядає ті ліки з усіх боків. Він привіз ліки на утримання нервів, від усяких напастей. І на утримання хитрощів.

Тоді пішов чоловік розпряг коні, входить до хати й питається:

— Слухай, жінко, ти маєш щось їсти? Бо я як поїхав, то нич нині не їв.

— Наїв би ся піску. Я ще не мала нині нич у своїм роті й сама. Бери, — каже, — капусти з ґелетки і ощипок та й їж собі, би пук.

Той узяв великий ощипок, як то колись пекли, набрав з ґелетки сирої капусти. А подорожній уже зайшов до хати, і господар кличе

їсти й того подорожнього. Той подорожній уже приголоднів, але не хоче капусту їсти, бо там вареники є, курка жарена в печі, горівка, зварена на меду. Господар, як гусак, ладує, а він собі помаленьку. Поїли, подорожній каже:

— Бог його знає, що ви за чоловік.

— Я вам розкажу свою біду, — каже господар.

— Яка біда?

— Така біда. Вже сім років жінку лікую. І вже що мені то коштує, і не можу ради дати. Маю вісім коров у стайни і пару коней. І хліб хлібом присипаю. І гроші маю. І дав би-м півмаєтку, лиш коби-м вилікував жінку.

Він каже:

— Знаєте що? В мене є віщівник. Я, — каже, — запитаю його. Може, то нечистий пляц, може, що. Зараз, — каже, — будеме знати.

Підходить він до того ропцака, копнув його, стає на коліна і говорить з ним:

— Слухай, така-то й така біда в того господаря. Що то є, скажи мені? Лиш правду мені скажи. Йо-йой, давно. Давно ця біда ся почала.

Та й приклав вухо до «віщівника» й слухає. Нарешті піднімається. Господар питає:

— Що там віщівник кажуть?

— Хе, віщівник каже, що ми їли капусту й ощипок сухий. А в печі жарена курка й пироги з маком. А в шембарку варена на меду горівка.

І ґазда то все найшов. Та й п’ють і їдять оба. Ґазда вже ся обладував капустою та й не дуже їсть, а той лиш їсть та їсть. Поїли, підпили добре. Та й каже ґазда:

— Пане пророку...

Вже його пророком називає.

—...Спитаєте у того «віщівника» ще щось.

Той підходить до «віщівника» та як копне його.

А як він ішов через той ліс, то найшов осине гніздо і наловив у ропцак ос. А тепер він копнув ропцак, а оси в нім «ж-ж-ж». Та й каже подорожній ґазді:

— У ці хаті нечиста сила є. Шукайте свячену воду. А ціпи ви маєте?

— Маю.

— То йдіть несіть ціпи.

Ґазда вніс два ціпи.

— Серп маєте?

— Маю.

— То давайте серп. І кладіть огню, нагрівайте повний баняк води, аби кипіла, — каже, — будеме злого духа з хати виганяти. І добре там шуруйте під кухнею.

Вода гріється, а він бере серп, довбає в однім кутнику ямку (підлоги не було, а земля) і ллє туди свячену воду. Та й каже:

— Я тя заклинаю, бо я над тобою міць маю. Заклинав бог каміння, аби не пускало коріння. Чорт із тебе, бог у тебе!

А вона «вмирає» в ліжку. А «нечиста сила» під запічком сидить. Подорожній підходить до того кута і питає:

— Чи кипить вода, би я злого духа з того кута вигнав? Беріть у руки ціп. Як буде злий дух утікати, бийте його ціпом.

Ґазда каже:

— Вже вода зачинає кипіти.

Лиш баняк закипів, а той бере баняк і в той кут шарах окропом. А відти вискакує хлопець, такий жвавий. Подорожній кричить:

— Би-и-йте!

Ґазда його ціпом. А той схопив ґазду та й з розмаху кинув, і ґазда ноги задер. А подорожнього в другий бік кинув. Випер вікно і втік. Тоді подорожній каже:

— Ґаздо, ставайте на коліна і говоріть «Отче наш»! Вигнали чорта з хати.

Помолилися вони. Подорожній поклав свій ропцак посеред хати і взяв ціп. Та як пальне тим ціпом по ропцаку!

— Кажи мені правду, бо я тобі голову скручу! Що мені далі робити!?

Приклав вухо до «віщівника», послухав та й каже:

— Каже віщівник, щоби знімати жінку з ліжка, простирати посеред хати й бити, тим ціпом бити.

— Як, ціпом бити голову? — питає жінка.

— Так, ціпом. Ґаздо, знімайте жінку свою, кладіть доліниць і зачинайте бити від п’ят. А по голові — не дай бог. По голові не вдарте.

А ґазда каже:

— Йой, бійтеся бога, та вона така слабонька.

— Уже зараз зачинайте бити, бо з вашої хати попіл стане.

Той напудився: вигнав чорта, а тепер будинки згорять, все згорить.

А вона лежить і нич не обзивається. Лежить, як мертва. Положили її на землю, ґазда піднімає ціп, та жаль йому бити свою жону. Та й так пущає ціп, аби навіть до неї не дотулявся. А той стоїть збоку та й каже:

— Твердіше!

Боїться чоловік бити. Та й знов легенько ціп опустив.

— Твердіше! Бо біда буде!

І як ударив її чоловік раз, вона зривається, обнімає «пророка», цілує його. Тоді ґазду обнімає. Та й каже:

— Дідику, я п’ятнички постила сім років. І бог вислухав мою молитовцю, прислав нам такого чоловіка, що нам пляц очистив.

Пішов ґазда по горівку, жінка зварила вечерю, п’ють, їдять. Повечеряли файно та й полягали спати. А рано вона встала, така здорова, так звивається, як щипавочка. Сонічко обігріло, вона будить:

— Вставайте. Вставай, ґаздику.

Так до нього лагідно підходить. Каже:

— Буди пана, будете щось їсти. І треба ся з чоловіком розплатити. Поснідали вони, попили собі. Та й каже ґазда:

— Но, що вам за то заплатити?

— Ви казали, що би-сте дали півмаєтку свого. Я хочу третю частину того, що ви витратили за тих сім років.

Ґазда мовчить, а вона його під бік:

— Ти що думаєш? Плати.

Пішов ґазда до комори і відміряв у міх три чверті грошей. Той бере ті гроші і йде. А ґазда каже:

— Заплатив, але маю віщівника в хаті. Буду знати, що робиться по нашій державі і по цілому світі.

А жінка доганяє подорожнього та й питає:

— Що з тим віщівником робити? А він каже:

— Проріжте в ньому маленьку дірочку і заховайте його собі під спідницю.

А тоді жінки в довгих спідницях ходили, не так, як нині. Вона прибігла до хати, зробила дірочку в ропцаку та й собі той ропцак під спідницю. Оси вилетіли та й кусають її, вона пищить. А чоловік чує крик і писк у хаті — він у сусіди був. Прибігає до хати, а в хаті від тих ос аж мряка. То так було, як бджоли рояться. Він вбігає, вхопив того «віщівника» та й хоче виловити оси. Та не може. То він вибіг надвір та того «віщівника» об пліт, витрушує оси. І скусали вони його так, що він опух, як пацюк, і впав. А той приходить з грішми додому і заганяє хлопця:

— Дитинко, йди до стрика, би позичив чверти. Приходить хлопчисько до стрика та й:

— Слава Йсусу Христу!

— Слава навіки богу святому. Чого тя загнав тато?

— Би-сьте дали цьверть, хотять гльоші міляти.

— Е, гроші. Може, десь нажебрав трохи якогось збіжжя.

— Бігме гльоші, — так той хлопець швенькав.

Приніс хлопець чверть. Батько міряв — три й півчверти грошей. Ну він сюди-туди, купив собі пару коней з возом, накупив дітям вбрання, вже їсти діти мають. Приходить до нього багатий брат та й каже:

— Слухай, скажи мені, яким чудом ти такі гроші добув?

— Шкода, що ти віт, а дурніший, як з лівого на праве вухо дати. (Ви знаєте, так у нас говорять. А я мушу так говорити, як воно є.) Каже він братови:

— Ніколи не виплачується худобину продавати, лиш зарізати, їсти м’ясо, а шкіру на дві неділі в дим. І так хотіли мою шкіру з корови купити, що жиди собі за неї голови розбивали.

Зробив віт збори.

— Панове громадяни! Ви добре знаєте становище мого брата, який мав недивне коров’ятко. Зарізав він то коров’ятко, і я на свої очі видів у нього три й півчверти грошей. Тепер як хто має на продаж чи бика, чи ялівку, чи корову ялову, ріжте, їжте м’ясо, а шкіри — на дві неділі у гряди в дим. І за ті шкіри будете мати великі гроші.

І майже хата в хату різали худобу. Хотіли грошей. Заладували тоти шкіри на фіру, привезли на ярмарок. Посходилися жиди, дивляться, сміються: «Ти ґой!» Дають за шкіру по три ґрейцери. А тоти побачили таку справу, їмили того віта і б’ють, як снопа.

— Шляк би тебе трафив! Та я такого бугая за три ґрейцери зарізав! А другий каже:

— А я таку ялівку! А той:

— А я корову ялову таку! Нещастя би тебе побило з твоїм братом!

А віт каже:

— Даруйте життя. Ми його з лиця землі згладиме.

Та й пильнують вони його. А він уже має капітал, добрі коні. Та й роз’їжджає він собі з жінкою. А вони його припильнували та й якось імили. Зав’язали в міх і несуть топити. Несуть, а там корчма стоїть. Один каже:

— Киньте собаку під корчму, підем нап’ємеся, би-сме п’яні топили його, не тверезі.

Кинули його, а він лежить, зав’язаний у міху, та й кричить:

— Гей, хто в бога вірує?! Мене хтять вибрати за міністра, а я не вмію ні читати, ні писати!

Їде дідич якийсь фіякром, став та й розв’язав го.

— Ти зав’язуй мене, я вчений.

Він зав’язав того пана в міху, а сам на фіякір і гайда. Поїхав. А тоти вийшли з корчми, схопили міх та на плечі. А він каже з міха:

— Я учений, я буду, — каже, — за міністра. А вони співають. Вони п’яні, як штоки.

— Хочеш — не хочеш, а мусиш туду-дайна!

Принесли той міх до річки та й з мосту — бавх! І пан утопився. А той у дві неділі продав ті коні з коляскою і купив дві пари волів. Та й жене їх. Ті зустрічають його та й витріщилися.

— Ми ж тебе втопили, а ти воли женеш.

Та й той до нього «свате», той «куме». А він каже:

— Ідіть ви, дурні, я з вами говорити не хочу. Ви думали, що мені зле зробите? Там худоби, як на лісі четини, а в морі піску. А купця там із свічкою треба глядіти.

Той каже:

— Йой, мені би такі бички здалися.

— Там є, які хочете. За дві неділі буде ярмарок.

У дві неділі зібралися вони і прийшли на той міст. Та й каже віт:

— Панове громадяни! Підеме в путь по воли!

Та й бах у воду. А пливати, дурень, не вміє. Тоне, та й махає руками, би рятували. А другий каже:

— У воду, ярмарок уже ся зачав!

Та й скочили у воду: бух, бух, бу-ух! Та й той ще руку показав з води, той ногу. Та й потопилися. Та й байці кінець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Козьова, Сколівського району, Львівської області
24 березня 1991 року
Оповідач: Ватагович Василь Григорович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також