Українські народні казки

Хлопець і вовк

Українська народна казка Гуцульщини

Були чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, третій трохи дурненький. І був цей чоловік дуже багач. Мав багато поля. На тому полі сіяв пшеницю. Та пшениця виросла і її щось дуже зрубувало. Пішов багач у поле, дивиться, колосся зрубане. Приходить він додому і каже жінці:

— Ти знаєш, жінко, у нас щось дуже багато пшениці зрубало.

— Треба йти сокотити. Чоловік каже:

— Най буде. Треба, би йшов старший син.

Приходить вечір. Збирається старший син та й іде в поле. Прийшов, сів собі. Сидить до опівночі. Та й здрімалося йому, та й ліг спати. Рано пробудився, дивиться, багато колосся зрубано. Та й пішов він додому. Приходить, а тато питає його:

— Ну як, видів щось чи ні?

— Нічого не видів. Нічого не годен всокотити.

— Треба, — каже, — аби йшов середущий син. Може, він щось усокотить.

Другої ночі пішов другий син. Прийшов, сів і сидить. Здрімалося й йому. Ліг та й спить. Рано пробудився — багато колосся зрубано. І пішов він додому. Питає тато:

— Ти щось усокотив чи ні?

— Нічого, — каже, — я не видів. Каже наймолодший син:

— Тату, я піду.

— Як ті два нічого не всокотили, та й ти, дурненький, не всокотиш. А той каже:

— Я таки ввечір іду.

Приходить вечір, зібрався наймолодший син, узяв рушницю й пішов у поле. Прийшов, нарубав собі глогів і обіклав довкола себе. Йому здрімається, він похилиться в один бік — його вколе, похилиться в другий — його вколе. І він у ту ніч не заснув. Над ранком дивиться він, прилітає великий птах і зразу зачинає стинати з пшениці колосся. А цей дурненький взяв і в того птаха стрілив. Птах упав. Він думав, що птаха вбив, а він його лиш поранив. Приходить птаха брати, а птах заговорив до него:

— Не вбивай мене. Я стану тобі в пригоді.

Бере він того птаха і несе додому. Приніс і каже татови:

— Видите, я таки всокотив.

— Нащо ти ніс його додому? Треба було там, у поли, вбити. Син каже:

— Ні, тату, я маю його ще так вигодувати, аби він був здоровий.

— Та нащо тобі того, сину? Знов буде зрубувати нам пшеницю.

— Ні, він мені має стати в пригоді. Ріжте, тату, телицю.

А тато не хоче різати. Він пішов і сам зарізав її. І годує того птаха. І той птах з’їв ту телицю всю. І каже птах до хлопця:

— Тепер неси мене надвір. Я попробуй, чи я годен летіти.

Виніс він птаха надвір і пустив — птах ще не годен летіти. Хлопець каже:

— Тату, треба ще різати й корову.

— Ой, — таке, — корову я різати не дам.

— Ви не дасте, а я таки заріжу.

Пішов і зарізав корову. І годує птаха далі. Птах доїдає вже й корову. Доїв і каже:

— Неси мене знов надвір.

Виніс він птаха надвір, пустив і птах полетів. Хлопець думає собі: «Видиш, вигодував я його, а він полетів, зрадив мене». Дивиться, вертається птах. Прилетів і сів коло него. І заговорив:

— Тепер знаєш що? Лізь на цю грушку велику і дивися, куди я полечу. І туди би ти йшов за платою. За то, що ти мене вигодував, мій тато дасть тобі дуже багато добра. Але як буде давати тобі корови або коні, то ти би це не брав. Ти скажеш татови, щоб дав тобі ту торбинку, що в мене під головами. Якщо він не буде давати ту торбинку, то він пукне.

Каже хлопець:

— Добре, я так зроблю.

Виліз хлопець на ту грушку, а птах полетів. І сів на ту хату, де його тато жив. Хлопець видів, де він сів, зліз з грушки і пішов до того чоловіка за платою. Приходить і каже йому:

— Я прийшов до вас за платою.

— Та за якою платою?

— Я вашого сина, — каже, — вигодував. Він був поранений.

А чоловік йому каже:

— Іди бери собі корову, коня — що хоч’, то собі вибирай. А хлопець каже:

— Я не хочу ні корови, ні коня, лиш хочу ту торбинку, що у вас під головами.

Чоловік каже до хлопця:

— Я торбинку не дам. Най би він був і згинув, той мій син.

— Якщо не даєте, то я йду геть.

Хлопець вийшов надвір, а чоловіка уже надуває, уже він хоче пукати. І кричить чоловік:

— Вертайся, хлопче, сюди! Бери цю торбинку і неси додому. Але би ти її не розв’язував. Бо тут усе моє добро. Прийдеш додому і скажеш татови свому, най побудує великі стайні. І на кожну худобу окремо.

Узяв хлопець торбинку і йде додому. Вийшов на велике поле та й думає собі: «Чого би мені цю торбинку не розв’язати?» Узяв та й розв’язав її. А з тої торбинки як зачала виходити усяка худоба. Так, що закрила то ціле поле. А хлопець сів та й плаче. Думає: «Що я тепер маю з цею худобою робити? Як її загнати назад у торбинку?» Дивиться він, іде з лісу вовк. І просто т’хлопцеви. Хлопець каже вовкови:

— Ти не їж мене. Тут є вівці, є гуси, маєш доста що їсти. А вовк заговорив до хлопця:

— Я їсти тебе не буду. Я хочу з тобою поговорити. Хлопець каже:

— Най буде, говори.

— Я тобі зажену цю худобу назад у торбинку.

— Як ти її заженеш, як торбинка мала, а худоби так багато?

— Зажену, лиш пообіцяй мені, що ти не будеш женитися.

— Най буде, не буду женитися.

— Зараз буде все в торбині, — каже вовк.

Свиснув вовк раз — зайшла в торбину половина тої худоби. Свиснув вовк другий раз — зайшла вся худоба. Каже вовк хлопцеви:

— Тепер бери зав’язуй торбу. І більше би ти її ніде в дорозі не розв’язував. Аж дома розв’яжеш, як побудуєш стайні.

— Добре, — сказав хлопець і пішов додому. Приходить він додому і говорить татови:

— Треба побудувати дуже великі стайні.

А тато питає:

— Та нащо я буду їх будувати?

— Будете видіти, нащо. У ці торбині є так багато худоби, що треба класти великі стайні.

Тато погодився з хлопцем, поклав дуже великі стайні. І поробив у стайнях перегородки, щоб було все окремо. Тоді хлопець узяв і розв’язав торбинку. І сказав худобі, щоб кожна йшла на своє місце. І все пішло на своє місце: корови окремо, вівці окремо — все по своїх місцях.

І зробився цей чоловік найбільший багач у селі. І приходили другі багачі сватати Йвана. Не Йван сватав, а сватали його. А він каже:

— Я женитися не буду.

— Та чому не будеш? — питає тато.

І він розказав, як загнав йому вовк у торбинку худобу, а він дав вовкови слово, що не буде женитися. А тато каже:

— Ти женися. Ми покладемо довкола хати варту. Якщо буде йти вовк, та варта вб’є його.

Погодилися вони і роблять весілля. Сіли за столи, їдять, п’ють. А в того чоловіка була служниця. Входить вона до хати й каже:

— Уже йде вовк.

— Напевне він мене з’їсть, — каже молодий. Служниця пішла місити хліб.

Вовк уже доходить до дверей. А варта стояла, як закам’яніла, і ніхто в него не стріляв. Увійшов вовк до сіней, а хліб, що його місила служниця, заговорив до него:

— Чекай, вовче, най я з тобою щось поговорю.

— Давай говори.

— На мене оруть землю, мене сіють — я терплю. Та й ти терпи. Мене жнуть — я терплю, та й ти терпи. Мене молотять — я терплю, та й ти терпи. Мене мелють — я терплю, та й ти терпи. Мене місять — я терплю, та й ти терпи. Мене печуть — я терплю, та й ти терпи...

А хлопець за цей час, що хліб говорив з вовком, утік. Ішов він аж до вечора. Приходить під ліс, дивиться, хатина маленька стоїть. Хлопець зайшов до тої хатини.

— Ви би мене не приймили на ніч? — каже він бабі, що жила в тій хатині.

— Прийму.

Хлопець розказав бабі все, як було, а баба каже:

— Нічого синку, лягай спати. У мене є такий песик, що чує і віщує на одну милю. Якщо буде йти вовк, то він нас збудить.

Полягали спати, а досвіта чує хлопець — песик ковтає у вікно:

— Уставайте, бо вже вовк недалеко.

Хлопець устав, зібрався і хоче йти далі. А стара жінка каже йому:

— Я тобі даю цего песика й сопілочку. Це тобі стане в пригоді. Хлопець це взяв і подякував. Та й пішов.

Ішов він цілий день і д’вечеру знову прийшов до одної хати. І знов проситься на ніч. Баба приймила хлопця.

— Ви лягайте спати. У мене є песик. Він чує й віщує на дві милі. Якщо, — каже, — буде вовк іти, він нас і збудить.

Полягали спати, а вночі чують, песик ковтає в вікно.

— Уставайте, бо вже вовк недалеко.

Устав хлопець, зібрався і хоче йти. А баба каже:

— На тобі цего песика і сопілочку.

І він має вже двох песиків і дві сопілочки.

— Якщо тобі буде прикро, — каже баба, — то аби ти собі заграв у ці сопілочки.

І хлопець подякував і пішов.

Ішов він знов цілий день. І приходить знов до одної баби проситися на ніч. І третя баба приймила його. Каже:

— Лягай, сину. У мене є такий песик, що чує і віщує на три милі. Увечір полягали спати, а над ранком чує він, песик ковтає в вікно.

— Уставайте, бо вже вовк недалеко.

Хлопець устав, зібрався і хоче йти геть. А баба каже:

— Бери собі цего песика. Будеш мати три. І ще на тобі сопілочку. Вона тобі стане в пригоді.

Хлопець подякував, узяв три песики й три сопілочки та й пішов.

Четвертої днини приходить він аж до вовкової мами. І проситься на ніч. Баба така рада, що вони прийшли до неї, хлопець і ті песики. Дала їм баба вечеряти. А песики сказали хлопцеви:

— Як ми не будемо їсти, і ти би не їв, бо та їда буде з трілом. Песики не їли. Постручували із стола ту їду. А баба питає:

— Чого ви не їсте?

— Ми не голодні, не хочемо їсти. Ми хочемо спати.

Баба поклала їх усіх на постіль. І вони полягали. Хлопець спав, а песики не спали. Приходить уночі той вовк, цеї баби син. Та й питає:

— Мамо, не було тут такого й такого чоловіка? А баба каже:

— Є він, синку. Якраз спить.

— Аж цего вечора я його маю з’їсти, А баба каже:

— Най буде. Але, — каже, — трохи пізніше, над ранком, аби він добре заснув.

Баба сховала вовка під корито. А наймолодший песик скочив на то корито і сидів, і вовк не годен був вилізти з-під корита. І сидів там до днини. А рано хлопець устав, зібрався і каже бабі:

— Бабо, може би, я побув у вас зо два-три дни? Баба каже:

— Най буде. У мене є рушниця. Як хоч’, можеш ходити на полювання.

— Добре, я піду.

Зібрався хлопець і пішов з песиками на цілий день у ліс. А вовк виліз з-під корита і каже до свої мами:

— Мамо, я ніяк не годен був вилізти з-під корита. Баба каже:

— Нічо’, другого вечора з’їш його.

Приходить увечір хлопець до баби, приносить упольованих зайців і каже:

— Зваріть нам ці зайці.

Баба зварила, але вже не давала ніякого тріла. Сіли вони за стіл і їли. І знов каже хлопець:

— Ми хочемо спати.

— Добре, лягайте.

Полягали спати, а вовк знов сховався під то корито. Баба загасила світло, а середущий песик скочив на то корито. І був на тому коритови до рання. А рано хлопець устав і говорить бабі:

— Ми нині знов підем на полювання.

— Най буде, йдіть, — каже баба.

Хлопець узяв песики й пішов. А вовк устав з-під корита й каже:

— Мамо, ви мене десь у друге місце заховайте.

А баба каже:

— Знаєш що, увечір я тебе покладу під подушку. Як він ляже на подушку, так ти його з’їш.

— Най буде, — каже вовк. — Я так зроблю. Приходить увечір хлопець з полювання й каже:

— Варіть їсти. Ми повечеряємо та й будемо спати.

І вийшов хлопець надвір. А за той час, що хлопець був надворі, баба сховала вовка під подушку. Хлопець входить до хати, і песики увійшли разом з ним. І найстарший песик зразу скочив на ту подушку, де був схований вовк. І знов лягли вони спати. І вовк ніяк не годен був з’їсти хлопця.

І знов пішов хлопець на цілий день, а вовк каже до мами свої:

— Мамо, як я маю його з’їсти? А баба каже:

— Знаєш що, сину? Як прийде хлопець додому, то я йому скажу, аби він пішов у пивницю помочи мені бочку перекотити. За ним підуть песики. Я там песики закрию, і ти його аж тоді з’їш.

Хлопець прийшов з польовання, а баба каже:

— Ти би мені не поміг бочку перекотити?

— Поможу, чого ні?

Пішли баба й хлопець і песики з ними. Перекотили вони бочку, і каже баба:

— Ходім геть.

Пішов хлопець наперед, баба за хлопцем, а песики лишилися ззаду. І баба закрила перед ними двері. Там було троє дверей. Баба закрила одні, другі й треті. Хлопець вийшов нагору, подивився — песиків нема.

А коло тої хати стояв великий дуб. Хлопець виліз на того дуба. А баба пішла до хати та й каже вовкови:

— Аж тепер ти його з’їш.

Виходить вовк з хати і йде просто д’тому дубови. І каже хлопцеви:

— Злізай. Аж тепер я тебе з’їм. А хлопець каже:

— Знаєш що? їж мене, але позволь мені перед смертю заграти в цих три сопілочки.

А вовк каже:

— Грай. Грай, кілко хоч’.

Заграв хлопець у одну сопілочку. Пси як учули, уломили одні двері. Як заграв у другу сопілочку, уломили пси другі двері. Як заграв хлопець ще в третю сопілочку, уломили пси й треті двері. І вибігли надвір. І кажуть вовкови:

— Ти хотів з’їсти нашого хлопця? Ні, не з’їш.

Заграв хлопець у сопілочку. Узяв наймолодший песик вовка в танець. І гуляли вони, і вовк кинув песика. Каже середущий песик:

— Я піду з вовком гуляти.

Пішли вони оба гуляти. Вовк розлютився. Як кинув тим песиком, то песик нескоро встав. Каже найстарший пес:

— Не вмієте ви гуляти. Загуляємо ми зараз оба.

І пішов з вовком у танець. Так гуляли, що пес як кинув вовком до того дуба, то вовк пук. І каже пес хлопцеви:

— Злізай з дуба. Уже тебе вовк не з’їсть. Хлопець зліз, а песики кажуть:

— Тепер ходім до хати і розрахуємося з бабою. За те, що вона давала нам їсти з трілом. Вона хотіла, аби ми всі згинули.

І хлопець погодився на це, пішли вони до хати і взяли бабу в танець. Як зачав гуляти з нею найстарший пес, то так гуляв, що баба вже не годна була. Каже баба:

— Я вже більше не гуляю.

А пес розлютився та як кинув бабою, то баба пукла. Кажуть песики хлопцеви:

— Берім, що є в баби.

І все в баби забрали: золото і все-все. І склали на три фірі, і запряг хлопець три пари бабиних коней. І каже:

— Тепер можемо, їхати додому.

І поїхали вони. Приїхали до тої баби, що найстарший песик у неї був. Хлопець каже бабі:

— Нате вам вашу сопілочку і песика.

І лишив бабі одну фіру добра з кіньми.

— Це вам плата за то, що ви зробили мені добре.

Та подякував бабі і поїхав далі. Приїхали до тої баби, що середущий песик у неї був. І знов віддає він бабі сопілочку й песика. І дає коні й віз з добром.

— Це вам плата за то, що зробили мені добре.

Та подякував і поїхав далі. І приїхав до третьої баби. І віддає їй сопілочку й найменшого песика. І знову лишає бабі фіру добра й коні.

— Це за то, що ви мені зробили добре. Та подякував і пішов додому.

Приходить додому, а там уже нема ні весілля, нічого. Так сумно там. Він каже татови:

— Тату, я вже отепер сміливо можу женитися. Уже вовк убитий. І вовкова мама вбита. Можемо знов робити весілля.

І зробив багач синови весілля. І вже ніхто їм не заважав. Уже веселилися, кілко хотіли.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
13 березня 1983 року
Оповідач: Грицюк Марія Дмитрівна (1944 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.