Українські народні казки

Хлопець і стара колодка

Українська народна казка Закарпаття

Була така скала, що отворялася раз на рік. А жид знав за ту скалу. І одного хлопця сімнадцятирічного жид підговорив, аби йшов у ту скалу та взяв стару колодку. Хлопець пішов до тої скали. Скала ся розтворила й хлопець зайшов у скалу. А там все, що треба, було. І хлопцеви дуже то полюбилося. Він позирав на тото, довго позирав, а скала ся закрила, й він там остався. І був він там цілий рік. Там було що їсти та пити, й хлопець там ріс.

Та жид рік почекав, а його не було. І прийшов жид під скалу, коли вона мала знов розтворитися. Гойкає жид, би хлопчисько відтам ішов.

А хлопчисько скоро не біжить, бо все йому любиться. І скала затворилася, і хлопець ще на рік там лишився. А жид чекає. Хлопчисько вже колодку взяв, то вже хлоп він. І, як третій раз отворилася скала, він вийшов і йде з колодкою. А жид леститься коло нього, жеби йому колодку дав. А той жидови повів:

— Як тобі дам колодку, то розтрясешся.

І жид го лишив, бо видить, що не дасть. Жид пішов. Прийшов він домів, а хижа вся погнила. А він поклав колодку та говорить:

— Аби мені була хижа скляна й все, що треба в хижі.

Та й зробилася хижа скляна та все, що треба в хижі, зробилося.

Він любив ходити з пушкою на вадаску. Іде з вадаски домів, позирає — тої скляної хижі не є. А то жид його матір підманув. Купив він дві сріберні колодки. А та колодка, що син служив за неї, непевна була. Дав жид матері дві сріберні колодки, а тоту їржаву взяв. Прийшов хлопець та й каже:

— Що-сте, мамо, наробили?

— Ну та, — розказує, — він ми дав дві сріберні колодки, а тоту їржаву взяв.

— Було вам не брати ті колодки сріберні.

Що тепер робити? Жид колодку взяв і пішов. І вповів син мамі:

— Я йду щастя глядати.

Та взяв собі їдення й пішов.

Іде він, а назустріч лишка. Він хоче лишку застрілити, а вона говорить:

— Не бий мене. Я знаю, де ти йдеш. Я тобі буду в помочи.

Та й він її не бив. Іде він далі, а лишка вже йде за ним, іде на поміч. І вийшла йому назустріч миш. Він хоче зшибти її, а миш говорить:

— Не бий мене. Я знаю, де ти йдеш. Я буду тобі до помочи.

І він не бив її. Пішла за ним і миш. Прийшли вони ід’воді великій. Треба йти в воду. А хто піде плавати? Говорить лишка миші:

— Сідай ми ту межи вуха. Та будем пливти ід’тій скляній хижі, що є далеко на морю.

Миш сіла межи вуха лишці та й ідуть, морем пливучи. А до хлопця прийшов білий недвідь. Він хоче недвідя застрілити, а недвідь просить:

— Не бий мене. Я знаю, де ти йдеш, я буду тобі до помочи. І він його не бив, і недвідь лишився з ним.

А лишка й миш припливли д’тій хижі, а в тій хижі жид сидить та новинку читає. Миш сіла на поріг та й гризе. А колодка під стільцем. Миш прогризла діру. Украла колодку, приміряє — не стає тої діри, що прогризла. Гризе вона далі. А як прогризла, колодку витягла. Вже треба йти. Лишка до миші:

— Дай мені колодку, бо від тебе впаде в море.

А миш не хотіла дати їй. Сіла миш лишці межи вуха та й колодку тримає. Допливали вони д’крайови моря, й щось поправляла миш, та й колодка впала в море. Припливли д’крайови — не є колодки. Хлопець говорить:

— Що тепер будеме робити? А той білий недвідь говорить:

— Щось ізробиме. Я буду коло краю моря, буду позирати. Та їмив недвідь білого рака. Рак гойкає:

— Пусти мене та пусти!

— Не пущу тя, — говорить, — бо ти над усіма морськими звірями пан. То ти закомандуй так, би тоту колодку витягли вон. Не пущу тя, доки не витягнуть колодку із дна моря.

Позирають вони, а другий білий рак несе колодку. Приніс і подав її недвідьови. І вже подали її тому хлопцеви, що за неї служив. І пішли вони всі додому, хлопець з тими звірятами. Та й прийшли пак д’його матері. Він уже тою колодкою сам командує.

— Би мені було все їсти й пити. І то та парадна скляна хижа би з’явилася.

І все заявилося. І вже він з тими звірятами зажив. Є там їдення та все, що треба. Та й гостилися там. Може, ще й нись гостяться. А там, за морем, не зосталося нич. І жид не знаю, де дівся.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
8 липня 1988 року
Оповідач: Матьовка Николай Юркович (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.