Українські народні казки

Хлопець і туманики

Українська народна казка Гуцульщини

В одного чоловіка й жінки було два хлопці. Коли жінка вмерла, то він найшов собі другу бабку. Та бабка виділа, що він має хлопці. Він їй казав: — Дивися, жіночко, бо я маю два сини від першої жінки. Аби ти їх не кривдила.

А як тота бабка з тим чоловіком розжилася, та й зненавиділа його хлопців. Та й каже:

— Якби ти був добрий тато, ти би відвів десь одного в найми. Та й другого туди-не-сюди.

А він каже:

— Та жаль мені хлопців відводити в найми, аби другий твоїми дітьми пошуркувався ба туди, ба сюди до роботи.

Але вона його так зачала підходити, що він узяв та й старшого віддав у наймити. Та й веде його через ліс у друге село. А там його переходять два пани (а то були туманики) та й кажуть:

— Чоловіче, куди ти хлопця свого ведеш?

— Ади, — каже, — уженився я другий раз, а моя друга жінка зненавиділа хлопців, та й десь веду його в наймити.

А тоти два пани, два туманики, йому говорять:

— А що ти хоч, аби ти на рік нам його наймив? Ми тобі вже гроші даємо.

А він каже:

— Та я не знаю, що хотіти. Коби лиш добре було хлопцеви. Сеє-теє. А вони кажуть:

— Ми тобі платимо за рік, що ти хоч’.

— Добре, — каже він, — я вам можу на рік наймити його. На більше ні. А в рік прийду, аби я собі забрав хлопця додому.

І договорилися. Вони йому показали, де їх хата в лісі, і він лишив там хлопця в наймитах.

Вернувся чоловік т’хаті, але так йому сумно. Та й з бабою своєю свариться. Та й так пройшов рік.

У рік іде він туди, де наймив хлопця. Хоче взяти хлопця додому. Приходить — нема там тої хати в лісі. На котрім місці була хата, нічого нема. Ні панів нема, нічого. Вертає він відти та й плаче, що десь хлопця запропастив. Але сів на середдорожжу увечір та й собі думає: «Може, то я заблудив? Може, то не на тім місци?» А тут приходить д’нему якась баба.

— Чоловічку, що ти тут сидиш?

А він плаче та й їй розказує, що наймив там хлопця, а тепер там нічого нема, і він не знає, де шукати сина. Не годен найти тої хати в лісі, в котрій він двом панам хлопця лишив.

А вона каже:

— Іди т’хаті, бо ти їх не найдеш. То туманики були. Нічого не шукай. А як меш дома хліб печи, то би ти мені приніс той перший хліб, котрий будеш перший у піч саджати. То я тобі твого хлопця визволю, а інакше ні.

— Але чи це так буде? — питає чоловік.

— Буде, — каже, — аби прийшов на це середдорожжя в лісі, і я тобі скажу, як ти маєш свого хлопця від тумаників визволяти.

Вернувся він додому, розказав усе своїй жінці. Пече жінка хліб і він самий дивиться, котрий хліб перший на лопаті в піч пішов. Як той перший хліб спікся, він бере його і йде знов туди, де договорився зустрітися з бабою-чарівницею, на то середдорожжя.

Сидить тота баба, чекає його. Він дає їй той перший хліб. Та навіть і божиться перед нею, що це таки перший хліб, та як вона казала, А баба каже:

— Я знаю точно, що це той хліб. Вірю тобі, бо знаю, що ти точно зробив.

Та й сказала йому баба:

— Іди цим лісом. Я тебе поведу і покажу тобі, де їх хата. В яру глибокім, у потоці.

А він каже:

— Та тоді була на березі хата.

— То туманики, — каже, — вони так тобі показали. І би знав, як ти будеш говорити тим туманикам за хлопця, то знай: ті туманики мають під собою двадцять хлопців, і ті всі хлопці — білі голуби. Він закличе тих хлопців, кине пшениці і скаже: «Пізнавай свого хлопця». Як ти годен пізнати? Ти ніяк не годен пізнати серед тих голубів свого хлопця. Але один голуб буде все до твої ноги крилом бити. Би ти того голуба ймив, з него зробиться твій хлопець. А інакше, — каже, — ти відти не годен свого хлопця вибрати.

І баба провела чоловіка, а далі він сам пішов і відшукав хату тих тумаників. Увійшов до них та й каже:

— Пани, я прийшов у рік. аби мені хлопця віддали, бо я вам лиш на рік наймав.

А вони дають йому гроші, аби ще хлопець у них був. Він каже:

— Ні, менший хлопець плаче за тим старшим, хоче, аби я таки т’хаті його привів. І я би хотів його взяти додому, а відтак, — каже, — знов вам приведу його сюди.

А один туманик засвистав у свисталку. Дивиться чоловік — двадцять голубів білих, усі однакі, прилітають. Туманик кинув пшениці, а вони дзьобають її. А один голуб усе тата крилом у ногу штурхає. А він як імив того голуба за крило, так і зробився йому з голуба хлопець.

А туманики думають: «Що це має бути, що цей чоловік зумів узяти в нас хлопця?» Бо в них уже хлопця ніхто не годен був узяти.

І сказав чоловік синови:

— Я тебе беру додому, бо молодший плаче за тобою.

А вони хотіли, аби на другий рік знов хлопця найняти. Але чоловік сказав:

— Ні, я його беру, а потому я вам приведу його знов, панове. Сюди-туди зачав він їм брехати, аби відобрати свого хлопця. Та й привів його додому, а той каже:

— Тату, не журіться, тепер ми будемо жити. Ви, тату, коня маєте?

— Маю.

— Добре, — каже, — якось мемо робити.

А в нас давно, за Польщі, був у п’ятницю базар у Коломиї, у середу — в Косові, а в понеділок — у Делятині. Так було за Польщі з тими ярмарками. Як прийшли тато з хлопцем додому, каже хлопець:

— Тату, аби ви знали і назад ся не дивили. Я перекинуся на фест бика великого. Як приїдете д’торговици, аби ви оплатили мито і продавали свого бика. Я буду прив’язаний на курмані до вашої фіри, але би-сте курман не продали. Бо як продасте курман, то я, — каже, — вже пропав. А як продасте мене без курмана, то я вас буду за містом чекати. Я втечу від тих, хто мене купить.

Так його ті туманики там навчили.

Приїздять вони до Коломиї, і близько торговиці хлопець перекинувся на великого бика, тато заїхав у торговицю та й платить мито за фіру, а той, що мито бере, каже:

— А за бика хто буде платити, що ти прив’язав до фіри? Тото каже:

— Я плачу й за бика.

Та й заплатив мито й за бика.

Приходять купці, дивляться. Господи, такий бик сильний прив’язаний до фіри! Позбігалися до того бика.

— Діду, продаєш бика?

— Продаю.

А хлопець сказав йому, щоби правив за бика великі гроші. І що він заправив, то вони йому й дали. А він каже тим купцям:

— Я з курманом не продаю. Ідіть купіть собі курман і майте свій. Я продаю вам бика, а курман нє.

Вони зараз найшли собі іншу вірьовку, та й цей курман скинули геть з бика, узяли бика на свій та й повели.

А цей чоловік собі думає: «Треба тікати геть з міста». Викрутив коня та й з Коломиї через Прут сюди, додому їде. Дивиться — далеко за мостом на дорозі його хлопець стоїть. Під’їхав він, а хлопець каже:

— Видите, тату, так уже мемо й далі жити.

Їдуть вони додому, купили мачусі хустину, спідницю, аби на них добру волю мала. Муки накупили. Та й приїздять т’хаті. Хлопець дав мачусі спідницю, хустину, якісь черевики.

— Нате вам, аби ви нас десь у чужі села в найми не відправляли. А в понеділок поїхали вони на ярмарок у Делятин. Хлопець каже:

— Тату, я перекинуся на моцного коня, аби-сте правили за мене багато грошей. Але би-сте не забули і мене з курманом не продали, бо як продасте з курманом, то я пропав, мене не будете видіти.

Та й приїхали вони в Делятин. А він там перекинувся на коня. А тоти туманики, що вони його навчили перекидатися, уже за ним слідкують. Вони думають: «Цей не приходить до нас. Тепер він буде перекидатися по ярмарках на коня або вола». Та й пішов один туманик дивитися на ярмарок. Дивиться, а цей чоловік їде фірою. Коло него хлопець. Коло ярмарку хлопець перекидається на коня. Чоловік заїхав на торговицю, кінь на курмані. Та й чоловік коня продає.

А туманик дивиться збоку. Прийшли люди та й купують того коня. Та як зачали того коня купувати, та й сюди-не-туди так заговорили діда, що дідо продав коня з курманом. А туманик підійшов та й каже тим людям:

— Добре, що-сте цего коня купили з курманом. Ведіть його борше до кузні. Та як я його підкую, то вже він ніде від нас не дінеться.

Ті привели коня до кузні та й кажуть ковалеви:

— Озми підкуй нам коня.

А цей туманик — з тими людьми, що купили коня.

А коваль каже:

— Це такий великий кінь, що я таких підків не маю. Каже туманик:

— Роби підкови, то я тобі заплачу, що схоч’. Підкуй мені цего коня хоть на передні ноги.

А кінь собі думає: «Тато мене продав з курманом. А як уже підкують, то я вічно буду конем».

А там ішли з ярмарку хлопці. Підійшли вони та й попліскують коня. Такий файний кінь! А той до них говорить:

— Слухайте, скиньте з мене курман.

А хлопчики навчені, як поводитися з кіньми. Та стягнули геть коневи через голову ту вірьовку. А кінь перекинувся на голуба. Підлетів догори білий голуб, а коня вже нема.

Туманик вийшов з кузні — нема коня. Глипнувся — летить голуб білий. А туманик зробився половиком і летить за голубом. Він більші крила має і хоче голуба ймити. Голуб летить, а половик його доганяє. «Ов, зараз він мене тут заїсть», — думає хлопець.

Летить той голуб понад річкою, а дівчина пере там собі шмаття праником. А хлопець перекинувся з голуба на перстень, паде дівчині на прало та й каже:

— Дівчино, озми цей перстень і би ти нікому його не дала. Дівчина уздріла перстень, взяла його і поклала собі в кишеню.

А половик летить за ним та й уздрів, що вже голуба нема. І увидів половик, що голуб перекинувся на перстень і впав дівчині на прало. Опустився половик на землю і перекинувся на пана. Не половик уже, а туманик стояв перед дівчиною. І каже:

— Дівчино, віддай, то мій перстень. А вона каже:

— Я не виділа вашого персня і не маю його. Каже туманник:

— Ти в ліву кишеню його поклала.

— А що вас це обходить?

Та й собі далі шмаття допирає. Та зложила шмаття на коромисло І понесла воду. А туманик дивиться, куди дівчина заносить то шмаття. І приходить за нею до того ґазди.

Дівчина кладе шмаття, а той входить до хати та й каже:

— Ваша дівчина мій перстень узяла. Я упустив, а вона взяла. Він у неї в лівій кишені.

Дівчина входить у хату, а туманик каже її татови:

— Нате вам сотку, але най мені дівчина віддасть перстень. А дівчина каже:

— Я нічого не віддам, бо не маю ніяких перснів. А старий батько за сотку дівчину сварить:

— ...Та віддай панови перстень. Що мені з персня, мені добре мати ґроші в хаті.

А дівчина витягає той перстень та й бах ним до землі! Перстень перекинувся на кугута та й бігає по хаті. А туманик що робить? Хоче того кугута зловити. Та й аби їмити того кугута, перекинувся на пса. А кугут перекинувся на хлопця та того пса як парнув по голові, та так і вбив його в хаті.

Та й уже ця байка скінчилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Баня-Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
24 листопада 1986 року
Оповідач: Томащук Михайло Васильович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.