Українські народні казки

Хто більше заслужив у бога

Українська народна казка Бойківщини

Були собі два браття. Старший був багатий, а молодший — бідний. Бо як батько ділив майно, то дав старшому більшу частину, за те, що доглядав батька. Одного разу захотіли вони їхати далеко в монастир. Там щороку з’їжджалися з усіх окружних сіл люди на храмове свято. Приходить старший брат до молодшого та й говорить:

— Поїдемо завтра, в суботу, до монастиря. А молодший відповідає йому:

— Ти поїдеш рано, а я — пізніше, бо ще не підготувався.

У суботу рано старший брат запрягає коні і їде з жінкою, щоби бути на вечір на місці, коло монастиря. А поки зібрався молодший брат, було вже пізно, після обіду. Їдуть вони з жінкою, і в дорозі захоплює їх ніч. Каже жінка до чоловіка:

— Ану стань, бо я чую якийсь голос. Хтось плаче.

Стали вони кіньми, заслухалися. Побачили маленьку хатину. А в хатині чують плачучий голос. Під’їхали т’хатині, зайшли, у хаті темно, не сититься. Старенька жінка, тяжко хвора, просить їх:

— Засвітіть лямпу і подайте мені води, бо я не можу встати. Засвітили вони лямпу, запалили в печі, щоби було тепло, загріли чаю. Жінка перестелила хворій ліжко, і збираються вони вже їхати далі. А слаба жінка просить:

— Не лишайте мене таку хвору, допоможіть мені. Тоді чоловік говорить до жінки:

— Не будемо ніде їхати, бо не лишимо вмираючу жінку саму. Хвора зачала дуже стогнати, плакати і через годину-дві померла.

Тоді чоловік з жінкою випрягли коні, чоловік загнав їх до стайні і пішов у село дати знати народови, що вмерла баба. Та хатина була в полі, сама по собі, то дав знати людям. Люди зібралися і прийшли, щоби її поховати. Одні пішли копати яму, другі — робити труну, а жінки — робити в хаті порядок. На другий день порадилися, аби бабу в неділю поховати. Зробили похорон, поховали. І каже чоловік до жінки:

— Де вже будемо їхати, як то пізня пора? Люди вже вертаються звідти.

Запрягли вони коні та й поїхали додому.

Старший брат приїхав на вечір і говорить до жінки:

— Тут дуже багато народу. Коби ми ся впхали в середину монастиря, аби ми щось бачили.

Упхалися вони в двері з самого заду, дивляться — а на самім переді молодший брат із жінкою стоять. Та й каже жінка старшого брата до чоловіка:

— Ми поїхали раніше, а твій брат пізніше — і як вони змогли впхатися на самий перед?

Коли закінчилося богослужіння, вийшли вони надвір і ждуть брата, аби запитати його, як вийде, як він так міг зайти, що стояв на самім переді. Але ждали, ждали і не діждалися. Брат не виходив і не виділи вони його. Сіли на віз і поїхали додому.

Вночі приїхали, полягали спати, а в понеділок рано іде старший брат до молодшого і говорить до него:

— Як то так сталося, що ми приїхали раніше і були з самого заду, а ти — пізніше і стояв на самім переді? Я бачив тебе там з жінкою.

А молодший брат йому відповідає:

— Я взагалі не був у монастирі, бо коли ми їхали вночі, вчули людський голос, зайшли до хати і побачили стару вмираючу жінку. Вона просила помочи — ми засвітили, запалили в хаті, загріли чаю. Баба померла, а коли помирала, просила, би ми пішли в село і дали знати людям. Зібрався народ, і врадили бабу зразу поховати, люди говорили, що баба безрідна і треба її файно поховати, і поховали, а по похороні було вже пізно їхати до монастиря, і ми з жінкою вернулися додому.

Старший брат улютився і каже:

— Як ти таке говориш, коли я тебе бачив у церкві на самім переді, перед райськими дверима. Ти стояв там з жінкою.

Приходить він додому та до жінки:

— Брат каже, що він вернувся і в монастирі не був, а ми його бачили там. Як таке може бути?

Полягали увечері спати, і сниться старшому братови сон, що приходить ід’нему пані в білому одязі і говорить:

— Твій брат заслужив у бога більше, ніж ти, що був у монастирі. Бо ти поїхав до монастиря, аби люди тебе бачили, що ти приїхав молитися, на славу людську поїхав, а твій брат зробив велику справу, бо він поміг умираючій жінці і поховав її. І з щирим серцем помолився, і скромно вернувся додому.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 жовтня 1996 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.