Хто що зробить, то для себе Українська народна казка Поділля
Колись давно в одних панів багато-багато років служила баба. Вона вигляділа панського сина змалечку аж до юності. Любила його, як рідного. Тому парубкові було років зо двадцять, а бабуся була дуже вже старенькою. Нічого не могла робити по господарству. Пані не захотіла бачити в обійсті старої баби.
Коли син поїхав на полювання, пані власноруч напекла пиріжків. У два пиріжечки поклала отрути. Отруєні пиріжки віддала бабусі, і відправила стареньку у світ за очі.
— Куди хоч, туди і йди! — жорстоко промовила пані.
Вийшла з двору бабуся плачучи. Плаче стара, бо не може ні йти, ні робити. Помаленьку вийшла за село. Назустріч їй їде на коні хлопець з полювання:
— Куди йдете, бабусю?
— Іду, куди очі дивляться.
— То вертайтесь додому, — прохає юнак, бо любив її як рідну матір.
— Ні, сину, вигнала мене твоя мати, нема куди вертатись.
— Вертайтесь, бабуню, я цілий день полював, хочу їсти. І ви втомилися і зголодніли, бо подолали немалий шлях.
— У мене є два пиріжечки. їх дала мені твоя мати на дорогу. Візьми, сину, з’їж, — лагідно мовила бабуся.
Хлопець з’їв ті пиріжки і вмить упав з коня й помер. Бабуся через силу повернулася до пані і повідомила, що за селом лежить її мертвий син. Розказала, що пригостила його своїм останнім харчем, тими пиріжками, що дала їй пані.
Коли забрали хлопця додому, пан сказав такі слова до своєї дружини:
— Хто що зробить, то для себе.
Хто що робить, то собі Українська народна казка Бойківщини
Був у однім селі багатий пан. До того пана приходили бідні люди грошей і зерна зичити на відробок. У того господаря був дуже розпущений син-одинак. Коли до нього прийшов бідний, то почухався в голову, бо не знав, з чого починати. А той розпущений хлопець сміявся з того і питав, чого то хлоп чухається. Все питався мами: чого хлоп чухається? І ось мама йому несподівано відповіла:
— Прийде такий час, що, може, ти на собі перевіриш, чого то хлоп чухається.
А до того пана приходила дуже бідна женщина. Не мала вона нічого, хіба бідну хатинку край села. І просила в тої пані колач, коли знала, що та пече хліб. Коли пані давала їй колач, бідна жінка все казала:
— То собі, панійко.
А пані то заінтересовало. «Чого ти кажеш «собі», як я даю тобі?» і раз вона навмисно підладила небезпечний для життя колач та й дала його тій жінці. «Буде видно, чи «собі», чи тобі».
А панський син дуже зацікавився полюванням. Він узяв пушку і пішов у ліс. А ліс був їх власний. Коли він підходив до лісу, почалася мряка. Коли заглибився в ліс, почав помалу кропити дощ. І він блукав по лісі довгий час, а дощ усе сильнішав. Так, що він промок. Тоді став і почухався. «Як же мені вийти з цього лісу?»
І тоді йому прийшло на думку, чого то хлоп чухається. І почухався другий раз і третій. Як вернутися додому? І прийшло йому на думку виблукатися з лісу за течією води.
А він уже й зголоднів, бо не звик у таких прикрих справах бути. Почав вимотуватися з лісу за течією води. Ніже він вибився з лісу, його засікла ніч, змерклося. Іде він, дивиться, далеко є світло. Прямує на то світло. І якраз попав до хатини тої бабки. Ледве прибився, голодний, змучений, мокрий. Прийшов під двері і стукає. Бабка вчула, пішла, відмокла йому і спізнала панича. І дуже йому врадувалася, не так, як його мама радувалася їй, як вона йшла на колачі.
Увійшов до хати. А вона радісно:
— Розгортайтеся, панцю, загрійтеся.
— Може, маєте що вкусити? — питає він.
— Маю, дам.
І дала йому радо, не так, як його мама їй давала. Дала вона йому той колач, який вона дістала від його мами. З’їв він той колач і ще щось там з’їв. І постелила вона йому, як могла, і він ліг спати.
Спав він цілу добу. Вона його не будила, бо шкодовала. Минула доба. І вона пішла до його родичів і сказала, аби збудили і забрала свого сина. Пан дуже зрадів, що вона дала їм про сина знати. Що він не пропав, а в неї спить. Бо пан не знав, який колач дала пані бабці. А пані питає:
— Ви йому давали щось їсти?
— Давала, панійко, давала.
І пані зрозуміла, що сталося. І тільки сказала:
— Нащо ви казали, що то собі?
Не тому колач спечень, кому речень, а тому, хто спожиє.