Українські народні казки

Хто яку долю має

Українська народна казка Закарпаття

Єден міністер мав сина та дав го вчити. А як вивчився, то треба вже на роботу ставати та гроші брати. А його порадили, аби йшов запитати, чи має він якусь долю, чи буде з тої школи хосен мати. І як він ішов, на зарінку єдна дівчина пасла панські гуси. Він ся звідає:

— Де ту ідуть щастя глядати? Укажи ти мені то.

А дівча гуси лишило та й бігом пішло йому вказувати, куди би йшов.

І він пак пішов, куди му вказала. А там єден дідо сидить. Та й говорить:

— Що ти, неборе, глядаєш?

— Я, — говорить, — щастя глядаю. Чи маю щастя, чи ніт. В того діда були щасливі стільці й нещасливі.

— Ти видиш отой стілець? — говорить.

— Вижу.

— Ти много там видиш трави зеленої, на тім стільці?

— Не вижу, — признає, — ані єдної. Лем мох.

— Но, — говорить, — тілько ти маєш щастя, як тут є трави на стільці.

— Та що ж я маю вчинити? — цікавиться.

А дідо знав за ту дівчину, же вона там пасе гуси. Та говорить:

— А ну ходи далі.

І привів його д’другому стільцьови.

— На та чи ти видиш отут стілець? — питає. А стілець весь у ружах. Та відповідає:

— Як будеш відци йти, та озмеш ту дівчину, що там гуси пасла. То столець тої дівчини. Озмеш її та й на її щастю будеш жити. Бо вона щаслива до всього.

І як він відти йшов, дівчина там була знов, бо вона все гуси пасла панські. І він прийшов ід’ній:

— Я тебе беру за жону.

— Та де? — не вірить. — Ви пан вчений.

— Та най буде, — говорить. — Я тебе за жону маю взяти.

Та й жене вона гуси. І він помагає. Пригнали гуси там, де вона служила, і він повідає:

— Я вашу служницю беру за жону. А пан каже:

— Що заслужила, то їй даме.

Та й їй виплатили, бо той її не лишає. І відклонилися та й пішли вони двоє десь роботу глядати. А домів він не йшов, бо боявся. Що буде його сварити, же таку бідну взяв. Та й ідуть вони.

Йдуть, а на кочі їде пан з жоною. Пристрітили вони їх, і говорить жона того пана:

— Ану стань. Но та й він став.

— Дівчино, — говорить жона, — ти би не наялася до нас, замість мене робити щось, бо я вже не годна?

— Та я би, — відповідає, — наялася, але оди маю ґазду.

— Та то нич, — одказує, — ґазда буде замість пана коч гонити, а ти будеш замість мене райбати й все робити.

Та й вони вернулися з кочем, той пан і паня. Вони двоє з ними поїхали. Служанка замість графині порається. Вже графиня спокійна. А він замість графа робить, що треба. Та й платять їм. Пани мають чим платити.

Чи рік пережили так, чи два — захворіла графиня. Та й хвора, та й лежить. А служниця бігає, робить, що треба. Прийшло, що графиня вмирає. Закликала вона служницю до себе:

— Я тобі передаю половину всього добра, то, що на мені було. Та й уже половина на служниці є. А та вмерла, графиня.

Та й живуть вони далі в графа. Не знаю, кілько там пережили, чи рік, чи два. І вже слуга командує тим усім ґаздівством. Захворів і граф. Та й го не мож ніяк вилікувати. Лежить і лем буде вмирати. І закликав ід’собі їх двох:

— Я які маю гроші, худоби много, я все передаю на вас.

— На жону передавайте, на мене нич.

Та й пан то передав на неї. Вже на ній є вся графчина. Граф умер, на цілій графчині вони двоє осталися. Хоч той щастя не мав, а жона мала. І вже всім командував той її ґазда, бо вчений був.

Пак пережили вони чи рік, чи два, як поховали графа, і чоловік каже:

— Ти знаєш що? Я би дуже рад піти до свого вітця в гостицу.

— Можеме піти, — вона каже так.

Та як слуги були доти, так і тепер слуги були на ґаздівстві, було кого лишити. Прийшли вони до вітця та й гостилися. Відгостилися, а отець просить:

— Я би хотів до тебе в гостину прийти. Хочу видіти, як ти жиєш.

— Най буде, приходьте.

Но та й посідали вони на коч, їдуть до сина в гостину. Їхали горбом, а горбом скот пасе. Та й слугове його там. А він хотів похвалитися коло вітця, який він ґазда. Хоч долі не мав, а вийшло так, що на жониній доли жив. Позирають вони на той горб, а то все залягла худоба. А він питає:

— Няню, чи видите оту худобу?

— Виджу.

Та й слугове коло того ходять. І хотів син перед вітцьом похвалитися:

— То вся худоба моя.

А худоба, гейби косою скосив, вся на землю попадала здихати. Тоді жона у говорить:

— Та де? Ти забув. То моя заслуженина.

Як вона так сказала, перебрала то на себе, та й худоба стала підніматися. І отець увидів, же він не має долі ні до чого.

— Я, — розказує, — няню, мусів глядати таку жону, жеби мала щастя. Та на її щасті я живу. Я кеть не вона, я нич би не мав долі. Я попри неї живу.

— Та то добре, — присудив отець.

Та й не знаю я, як вони гостилися та як пак розійшлися.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
9 липня 1988 року
Оповідач: Матьовка Николай Юркович (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.