Українські народні казки

Цап та баран

Українська народна казка про тварин

ЦАП ТА БАРАН — Українська Народна Казка Про Тварин
ЦАП ТА БАРАН — Українська Народна Казка Про Тварин

Випустив дід овець напувати, та поки там се та те коло другої скотинки — і не бачив, як цап та баран вийшли з двору і побігли по дорозі, сінце підбираючи.

Напоїв дід, загнав і оп’ять не доглядівся, що не вся скотинка. А цап та баран побігли собі та й побігли, вже й сонце зайшло, і смеркає, а вони і не думають додому вертаться. От побачили оддалеки лісок і направились до його листячка збирати. Трохи не доходя до ліска, стрічають вони дванадцять вовків, і один між ними куций за вожака. «І, ти, лихо, — журиться баран, — що його робити?» — «Нічого, не рябій, — каже цап, — я ще їх полякаю». Та прямо на вовків біжить, скака й рогами маха, аж вовки сполохнулись. Цап туп ногою та: «Здорово, братці!» — «Здрастуй». — «Чи далеко тут криниця і чи гарна в ній водиця?» — «А що ви таке солоне їли?» — питаються вовки. «Та ми оце тільки що, — каже цап, — з’їли дванадцять вовків, і в одного була така солона голова, що аж душа горить, води хочеться».

«Шутка, з дванадцятю справились! Це і нам не здобрувати», — подумали вовки та, сказавши, де криниця, драла скоріш од них. Не на шутку злякався і цап та баран. Вони хаміль, хаміль відтіль та в лісок. Ізлізли на верхушку самого високого дуба. А вовки ідуть і розсуждають: «Чи може таке статься, щоб їх два подужали нас дванадцять?! Та нашому брату і одному нічого з ними робити». — «Давайте вернемось», — каже один. «Та давайте», — підхватили другі. І вернулись.

Ввійшли по сліду в ліс, а далі тиць і стали: слід кончився. «Де ж вони ділись?» — думають вовки. А один і каже: «Постойте, я заворожу». Та бриць на спину і мель-мель ногами. «Он вони!» — каже, і указав на дуба, де сиділи цап та баран. «Як би ж їх достати?» — стали радиться вовки. «А ось як, — каже куций. — Давайте станем один на другого, так верхній якраз достане».

І стали становиться. От уже послідній дереться, зубами клаца і ось-ось достане. А баран з ляку як затруситься та геп прямо на вовків і поваляв їх всіх додолу. Шкопиртають вовки, а цап з дерева кричить: «Бий їх, брате, прямо, лобом, лобом! Метай їх рогами направо і наліво! Ось і я! Ось і я!»

Вовки з ляку розбіглися, а цап та баран скоріш додому убрались.

Походження та примітки

Цап та баран. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 125, 126. Зап. П. Іванов у с. Преображенна Куп’янського пов. Харківської губ. від X. Сільченкової. Час запису не зазначений. Відділ рукописів Інституту етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая АН СРСР (Москва)., ф. 22, од. зб. 331, арк. 115—117. Паралелі: Українські народні казки, вибрані для дітей. Упорядкував Б. Грінченко, К., 1907., стор. 34—36; Українські народні казки, легенди, оповідання і речитативні вірші для дітей. Підібрали і впорядкували М. В. Нагорний, М. Ф. Ісірович, Г. С. Сухобрус, Л. К. Данилюк, К., 1939., стор. 170—172; Афанасьєв стор. 64—70; Указатель сюжетов. [Составил В. Я. Пропп]. — Народные русские сказки А. Н. Афанасьева. В трех томах, т. 3, М., 1958., сюр. 461; Казкі пра жывёл і чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971., стор. 138—139. З незначними відмінностями казка відома і в багатьох інших записах — з Білоцерківщини (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6, од. зб. 588, арк. 86; ф. 1-7, од. зб. 739, арк 186—188). Донеччини (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6, од. зб. 642, арк. 275—276; од. зб. 648, арк. 152—153), Чернігівщини (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-2, од. зб 278, арк. 499—500), Харківщини (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-7, од. зб. 800. арк. 73—75), Кіровоградщини (Відділ рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР., ф. 1-6. од. зб. 614, арк. 9—10).

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Цап та баран

Українська народна казка про тварин

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А забирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, та не дужий:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли.

Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.

Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Баран і несе.

— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як відси втікати, «бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають».

Один вовк і починає:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:

— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену.

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:

— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумав перший вовк:

— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли, та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.

— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, — ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить; не втримавсь, як упаде, та на вовка. Цап сміливий не став роздумувати, як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурівся.

А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.

Походження та примітки

Українські народні казки про тварин. — К.: Україна, 2004. — 192 с: іл.

Художник ілюстрацій К. Шалварова

СУС 125

Цап та баран

Українська народна казка Полтавщини

Жили в одному селі чоловік і жінка. Мали вони цапа й барана. Цап і баран були великі друзі, куди цап, туди й баран.

Побачили чоловік і жінка, що цап і баран разом і город, і сад топчуть, і вирішили вигнать їх з дому. Взяли цап і баран мішок та й пішли, куди очі дивляться.

Ідуть вони, ідуть, коли бачать, на середині поля лежить вовча голова. От баран дужий, але не сміливий, а цап сміливий, але не дужий. Цап і каже:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий!

— Бери ти, бо ти сміливий!

Взяли ту голову вдвох і укинули в мішок. Ідуть вони, ідуть, коли бачать, у полі горить вогонь. Вирішили цап і баран піти до вогнища, щоб вовки не з’їли.

Прийшли туди, коли бачать, аж то вовки кашу варять. А ті побачили цапа і барана, зраділи, що каша буде з м’ясом. Друзі дуже злякались. А потім цап надумав хитрість. Каже барану:

— А принеси мені, баране, вовчу голову.

Баран і несе.

— Та не ту, більшу.

Баран несе ту саму.

— Та ні, ще більшу.

Вовки дуже злякались. Стали думають, як тікать, бо подумали, що і самі без голови остануться. Один вовк і каже:

— Каша хороше кипить, та немає чим долить. Я піду по воду.

Як пішов, так і не прийшов. А другий думає, як і собі утекти. Каже:

— Де він дівся? Зараз каша закипить і немає чим долить. Піду і прижену його.

І пішов і з кінцями. А третій сидить і каже:

— Піду я їх прижену.

Як побіг, так і радий, що втік. Цап і баран поїли і втекли. А вовкам стидно стало. Один і каже:

— Хіба ми боягузи, щоб цапа і барана боятися.

І стали вони думать, як їх догнати і провчить. Біжать, біжать і дивляться, а цап і баран на дереві сидять. Цап сміливий, то заліз на верх, а баран несміливий, то нижче. Кажуть вовки старому вовкові:

— Ворожи, як їх дістати.

А баран сидить на гілці та аж дрижить бідолаха. Не втримався та як упаде на вовка. А цап не розгубився і кричить:

— А подай-но мені ворожбита!

Вовки злякалися та й дременули в ліс. А цап з бараном пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть і досі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

18 (4611а). Цап та баран. СУС 125. Записала Паранченко Анастасія 2008 року.
Оповідач: Паранченко Олександра Антонівна (1937 року народження), Червонозаводське, Лохвицький район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Цап та баран

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі друзі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту баран туди, цап у сад і баран за цапом.

— Ох, жінко , — каже чоловік, — виженемо цього барана і цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не були у мене в дворі.

Скоро цап й баран те почули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та йдуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, а не дужий.

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий.

Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та йдуть, коли горить вогонь. Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! Здорові! Ще каша не кипить, м’ясо буде з вас.

Ох, там цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

От баран і приніс.

— Та не цю, подай більшу! — каже цап.

Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались, стали вони думати-гадати, як відціля тікати. Бо це такі, молодці, що ними без голови останешся, бач одну по одній вовчі голови тягнуть. От один вовк і каже:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить. Піду я по воду.

Як пішов вовк по воду, а другий зачав дожидати, став думу гадати, як би й собі відтіля драла дати:

— Е, вражий ти син, пішов та й сидить, нічим каші долить. Ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.

Як побіг, так і той уже не вернувся. А третій сидів-сидів та й каже:

— Ось піду, лишень та їх прижену.

Як побіг, так і той рад, що втік. Тоді цап до барана:

— Ох, брате, скоріше хвататись, щоб оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як роздумались вовки:

— Е, що нам трьом цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати, як би цапа й барана нагнати. Як стали йти та й на дубі їх найшли. Цап сміливіший, то заліз аж на верх, а баран нижче.

— От, лягай, кажуть, вовки жовтуватому вовкові, — ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить, та так дрижить. Як упаде, та на вовка! Цап сміливіший не став думать-гадать, а як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, то аж пилюка по дорозі закурились. А цап та баран пішли та зробили собі курінь, і живуть досі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Приймачук Віра Миколаївна (1938 року народження), Дніпропетровська область, Широківський район, Новокурське 276 (7414). Цап і баран. СУС 125. Записала Комар Олена 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.