Цар і смерть
Українська народна казка Закарпаття
Звідався цар свого міністра:
— Чи є хтось сильніший од мене?
— Є, — каже, — смерть. А він питає:
— Яка смерть може бути?
— Обійдеш свою державу, три рази оббігаєш її. І там будеш смерть чекати.
Взяв цар свою зброю й поїхав на єден місяць. Сів на коня, оббігав, в місяць приїхав дому та й каже:
— Брешеш, неправду говориш. Ніякої смерти не є. А той пропонує:
— Поїдь іще раз.
На другий місяць цар набрав більше зброї. Ходить по городах, деколи по степах — ніякої смерти нет. Кажуть йому: «Люди самі убиваються».
— Ну от, — каже, — царю. Ще підеш третій раз і стрінешся зі смертю.
Цар йому:
— Як то буде неправда, я тобі голову врубаю.
— Рубай, — відповідає.
От поїхав третій раз, ходить і надибав цвинтар, де було поховано багато війська, що загинуло на війні. Іде женщина. Має на плечах аршу, мотику й лопату. Кричить цар:
— Стій! Що ти за єдна?
— Я, — каже, — твоя смерть.
— От, — радіє, — я тебе й чекаю. Три роки тебе чекаю. Я два рази об’їхав державу — тебе нема. Но, — питає, — яка в тебе зброя?
Смерть говорить:
— Мені зброї не потрібно.
— Я, — повідає, — маю таку зброю, що тебе обсиплю од ніг до голови.
— Мені твої кулі нич не скоять. Я буду тут стояти. Я не йду звідси ніде.
Цар усе вистріляв на смерть, що мав, усю зброю — до смерти не їмалися ніякі кулі. Як уже цар не мав чим стріляти, пішов на ню з шаблею.
А вона задула вітром, і цар упар на землю. І просить:
— Смерте, даруй ми живота.
— А ти, — каже, — людям дарував живот? Кілько дав людей на смерть, кілько людей зрабовав? От я засвищу на пальці, прийде птиця, довгі гади та ящірки — і з тебе кров вип’ють.
— Я, — шепче, — буду твій, будеш моя жінка.
— Мені муж не потрібен. Не треба мені ніякого мужа.
І кінь царя пішов дому сам. А царя смерть там загребла.