Українські народні казки

Цар і хлопець

Українська народна казка Бойківщини

У єдної вдовиці був хлопчик. Він мав сім років. Каже той хлопчик:

— Як я буду мати сімнадцять років, то наш цар великої біди зазнає.

Дали про це знати до царя. Цар каже:

— Вбити його.

А царева дочка сказала:

— Треба увидіти, що він за єден.

Привели його до царя, і царева дочка дуже його собі сподобала. Хоч він усього сім років мав, але дуже його собі сподобала. Цар звідається:

— Що ти, хлопче, говориш?

— То, що чуєте. Як я буду мати сімнадцять років, то ви біди великої

А царева панна сказала не вбивати його, а замурувати. І він там умре. І майстри почали мурувати той мур. А вона дала тим майстрам по сотці, аби лишили дві цегли, які можна було б виймати і закладати. Аби батько не знав. І він там дуже довго сидів. А вона йому все подавала. І їдення все найдорожче. Так його там вгодовала, що з його виріс сильний хлоп. І було йому вже п’ятнадцять років.

А цар з другої держави прислав до цього царя палицю. «відгадай, котрий кінець від кореня, а котрий від верха». Як відгадати? Вона ж обточена і пофарбована. Вона прийшла і сказала про палицю тому хлопцеви, а хлопець каже:

— Іди лягай спати. А рано встанеш і кажи таткови, що тобі снилося, би татко взяв палицю, виліз на четвертий поверх і верг її на землю. Котрий конець упаде вперед на землю, той буде від кореня.

Вона рано встала і каже:

Татку, мені таке й таке снилося. Би-сьте пішли на четвертий поверх і верли ту палицю на землю. Котрий конець упаде вперед на землю, той від кореня.

Цар пішов і верг, і котрий конець упав на землю, той був від кореня. Цар узяв ту палицю, прибив на той конець печатку і відослав. А той другий цар написав йому: «Вгадав-ись, але то не твоя робота. Там хтось такий мудрий у тебе є».

І посилає той цар до нього штирнадцять коней, аби відгадав, кілько котрому років. Приходить панна д’хлопцеви й плаче:

— Прислав той цар штирнадцять коней, аби вгадати, кілько котрому років. І прибити кожному печатку на чоло. А як не вгадаєме, то йде той цар на нас війною.

Каже хлопець так:

— Лягай спати. Рано встанеш і звідайся татка, чи має овес з кожного року. Няй дає його в ящики. Кожний кінь піде свій овес їсти. Кілько років має овес, тілько років має й кінь, що прийшов овес їсти.

І вгадав він. Кожний кінь свій овес їсть. Цар понаписував, печатки коням прибив на чолах і їх відослав. А той цар пише: «Відгадав-ис, але то не твоя робота». І посилає тамтой цар листа до цього царя:

«Завтра рано я буду снідати. Як буду каву пити, аби ти мені пострілом ложечку вибив з пальців. І би ня не поранив».

Приходить панна до хлопця та й плаче.

— Чого ти плачеш?

— Так і так, — каже. — Прислав цар листа, щоб йому пострілом вибити ложечку, як каву буде пити.

— То вже не його робота. Іди скажи, няй твій дорогий батько випустить мене.

А йому вже якраз сімнадцять років. Десять років вибув там.

Каже панна батькови:

— То мені не снилося, а то мені все хлопець той підказував, що ви його замурували. Ідіть його пущайте, бо буде біда, та як він говорив.

Загнав цар робітників, розмурували його. Виходить той хлопець — краса-хлопець, вродливий, тілько дивитися. Цар йому розказує про тото і каже:

— Як же то вибити йому ложечку з руки, пострілом з держави в державу?

— Ведіть мене туди, де у вас найліпші гвери.

Завів його ар в магазин, де найліпші гвери.

— Тут, — каже, — мого гвера нема. Ведіть мене туди, де у вас їржаві, старі.

Повели’го туди, а його гвер на ремени махається, колишеться, заїржавілий зовсім. Обкипів той гвер їржею. Узяв він його ви пуцував, вимастив до порядку і чекає до рана. Рано встав, умився, дивиться, уже встав тамтой цар. Подає’му слуга воду вмиватися. Підносить’му каву. Сідає цар за стіл. Бере в руки ложечку. А хлопець як націлив, як стрілив. Просто в ложечку, і вилетіла ложечка цареви з руки.

«Хтось там у тебе є такий хитрий», — написав тамтой цар. І ще написав, щоби приїжджали до нього в гості. У нього дванадцять дівок і щоби приїжджали женитися. А той хлопець каже:

— Мені такого коня давайте, якого я собі підберу. І мундур, який я собі підберу.

До нього підводять коні, щоби він собі сподобав.

— Тут доброго коня я собі не підберу, — каже він.

А старенький вибракований кінь заїржав, обізвався до нього.

— Ото, — каже, — мій кінь. І ще таких хлопців, як я, одинадцять глядайте. Щоб були на зріст, і на вроду, як я. І мундури такі глядайте. І коні на таку масть, як у мене, найдіть їм.

І найшли таких хлопців, найшли таких коней, посідали вони і їдуть. Приїжджають, а там є дванадцять царських дочок. І там є баба-чарівниця. Хлопець каже:

— Би-сьте не їли, поки я не вдарю рукою в стіл. Бо по одній стороні стола дівки будуть, а по другій ми. І вони нам дадуть трутку.

Сіли вони на стіл. Подали тарелі всім дванадцятьом хлопцям і всім дівкам. А він ударив рукою в стіл і тарелі непомітно помінялися місцями. І хлопці з’їли то, що дівки мали їсти, а дівки з’їли затруєне. Цар увидів, що то щось є, що дівки захворіли. Але скоро дали раду і дівки не померли.

Повів цар тій чарівниці, щоби сказала, котрий межи ними найстарший, котрий командир. І би тому хлопцеви ззаду на шинели вирізала клинець. І вона буде знати, котрого знищити.

Він рано встав, дивиться, на його шинелі вирізаний клинець.

Усі хлопці, повирізуйте на шинелях ззаду клинці, та як у мене, — сказав він їм.

Цар дивиться — на всіх шинелях повирізувано. Осердився цар на ту чарівницю. Чого вона на всіх шинелях повирізувала? Та й її застрілив, ту чарівницю.

Полягали спати. Каже той хлопець, той старший:

— Як я вдарю в своє ліжко рукою, тоді можете спати, бо ліжка поміняються місцями. Де були дівочі, там наші будуть, а де наші, там дівочі.

І цар уночі взяв свої дівки порізав. Бо він гадав, що то хлопці сплять на ліжках. А чарівниці вже не було. Та й убив той хлопець царя. Хлопці пак поженив там, а сам вернувся і взяв царську дочку, свою дівчину. І там став царем. А старий цар постарів та й помер. Молодий цар з жінкою і на днешний день там жиє.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

30 (1788). Цар і хлопець. СУС — . 2 липня 1988 р. Мельникович Данило Андрійович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора