Царевич і бідний
Українська народна казка Закарпаття
Жив один чоловік. Бідний-бідний. Крім жони й трьох синів, не мав нічого на світі.
Два старші брати були розумні, а молодший, Іван — дурний.
Каже раз отець старшому синові:
— Ляжеш спати й запам’ятай, що тобі приснилося, й розкажеш рано мені.
Минула ніч, а на другий день батько звідає:
— Но, синку, що тобі снилося?
— Няньку, мені нич не снилося. Вечером отець говорить середущому:
— Но, лягай ти в постіль і скажеш, що тобі снилося. Айбо і середущому нич не снилося.
Чоловік уже сердитий. Думає собі: «Кой розумним нич не приснилося, то дурному що може приснитися?»
А Іванові приснилася дівка золотокоса й наказувала йому: «Я буду твоя жона, лиш аби-сь свій сон нікому не виказав!»
На третій день отець звідає:
— Іване, ци тобі дащо снилося?
— Снилося! Але я свій сон нікому не розповім!
— І мені?
— Нікому.
Отець так розгнівався, що пов’язав Івана, повів на вулицю й примоцував до дерева.
— Сиди тут, доки не скажеш, що тобі снилося.
Іван сидить, сидить прив’язаний... Раз лиш нянько вернувся:
— Но, як?
— Я нічого не скажу!
І лишив ’го тут, голодного, цуравого, босого... Проходив тут царевич, увидів прив’язаного хлопця:
— Що ти за один? Чому прив’язаний сидиш?
— Мене нянько прив’язав, бо я не хотів йому свій сон розповісти.
— За таке пусте діло тебе отець покарав?
І розв’язав ’го, обоє сіли на кочію й повезлися в місто. Бідний Іван став служити в царя.
Раз він сам до себе засміявся, думаючи про свій сон. Ото втямив царевич:
— Що ти смієшся?
— Згадав-им свій сон.
— Но, та розкажи мені.
— Ого! Я не хотів нянькові розказати, а тобі нізащо не викажу.
Царевич дуже розгнівався на дурного хлопця, посадив ’го в темницю. Як зачинив за бідним Іваном залізні двері, той йому сказав:
— Закриваєш мене в темницю, а сам збираєшся сватати дівчину золотокосу. Но, та знай, вона твоя не буде, доки я тобі не поможу!
Царевич засміявся й пішов геть. Раз бавилася його сестра коло темниці. Іван втямив і крізь віконце каже:
— Чия ти, дівочко?
— Я сестра царевича.
— Та де є твій брат?
— Пішов сватати.
— Сватати? Жаль, жаль... Він не вернеться живий... Дівчина дуже зажурилася.
— Що буде з братом? Як йому допомогти?
— Я хотів йому допомогти, а він мене закрив у темницю.
— Я тебе випущу!
Як був на дворі, сказав:
— Найди сімох вояків, подібних до мене. І всім нам дай однакових коней. Вояки всі мусять бути Івани.
Принцеса все зробила, а як було все готово, рушили в дорогу. Іван повчав солдат:
— Як вас будуть звідати: «Котрий з вас старший», всі закричіть: «Я старший!»
Їдуть день, їдуть два. На третій приїхали до великої гори. Іван сказав, аби ’го почекали, а сам виліз на гору. Виліз і видить: три чорти б’ються.
— Що ви ся б’єте?
— Нянько лишив нам топанки-самоходи, шапку-невидимку й конверт-літак. Ми не можемо поділитися.
— Я вас поділю.
— Будь добрий, поділи нас!
Іван взяв лук, позначив стріли, потім їх вистрілив.
— Глядайте їх, котрий з вас яку стрілу знайде, того буде ота річ.
Чорти розбіглися глядати стріли, а Іван взяв сі речі, вернувся до друзів.
Сіли на конверт-літак і полетіли туди, де царевич застряв. Сіли на землю й увиділи ’го. Дуже зажурений був.
— Що ти такий смутний, га? Царевич не впізнає нікого.
— Що ви мене звідаєте? Хіба мені допоможете?
— А може, й допоможемо. Тоді царевич сказав свою біду:
— Мені дівка золотокоса дала загадку: аби-м їй приніс те, що вона вже має. Як не принесу — скітить ня з білого «віту.
— Но, не журися. Я тобі допоможу. Ото проста штука. Лиш мені треба бути коло дівчини.
— Та йди, про мене...
Іван поклав на голову шапку-невидимку й пішов. Дівка золотокоса сіла на корабель, а Іван коло неї.
І попливли далеко-далеко. Раз видить Іван: із води виходить старий дідо з золотою бородою й 80лотим волоссям. Поклонився:
— Добрий день, донько. Що тебе принесло?
— Няньку, мені треба золоті топанки.
Отець дав їй золоті топанки й корабель повернув назад. Іван украв від дівки золоту топанку і передав царевичу.
— Візьми. Друга буде у неї.
Царевич пішов до дівки золотокосої. Вона ’го зазвідала?
— Но, угадав ти загадку?
— Ой, угадав. Тут маєш. — І поклав їй на руку золоту топанку.
Дівчина дуже зачудувалася.
— Айбо мені видиться, що то не ти вгадав. Ще раз мусиш угадати, що у мене буде завтра. Як не вгадаєш, станеш менше на голову.
І царевич знову зажурений.
— Що є, — звідає Іван.
— Знову дала мені загадку, аби-м приніс те, що у неї буде завтра!
— Но, не журися. Я тобі поможу, лиш мені треба бути коло неї.
Іван взяв на голову шапку-невидимку й пішов.
Дівка сідала на корабель, а Іван також скочив д’ній. Вона його не виділа. Корабель поплив далеко-далеко. Дівка покликала свого нянька.
І одразу показався старий дідо з золотою бородою і золотим волоссям. Сів коло доньки й каже:
— Розплети ми волосся.
Вона зачала розплітати й витягла собі один золотий волосок. А Іван вирвав повну жменю. Дідо аж зайойкав:
— Що ти робиш?!
— Та я лиш один волосок витягла.
І далі розплітає волосся. Коли розплітала бороду, теж витягла один золотий волосок. А Іван — багато. Дідо розсердився:
— Що ти чиниш?! Ти мене і за бороду цубаєш! — і скочив у море...
Дівка золотоволоса повернула корабель назад. Іван нараз приніс царевичу два волоски:
— Сякі два золоті волоски будуть у неї. Царевич прийшов до золотокосої дівки.
— Ци ти вгадав, що у мене е?
— Вгадав. Тут маєш. — І поклав їй на руку два золоті волоски.
Дівка зачудувалася:
— Правда... Айбо то не ти вгадав. «Хтось, може, із тих солдат. Напевно, старший?» — думає собі.
І покликала вояків.
— Котрий із вас старший? І всі восьмеро закричали:
— Я!
Дівка не могла впізнати межи ними Івана.
А Іван кліпнув на друзів, і вони пішли геть.
Коли проходили біля Високої гори, Іван знову виліз на вершок. Чорти якраз принесли стріли й передали хлопцеві.
Іван дав кожному його річ. Чорти подякували, що їх добре розсудив, і подарували йому золотий перстень:
— Закрути ним, і ми нараз з’явимося тобі на допомогу. Іван взяв перстень, зліз з гори в долину й рушили далі. Приходять домів, а принцеса вже чекає:
— Чи допоміг ти братові?
— Айно. Все в порядку. А тепер закрий мене в темницю. Дівчина аж заплакала:
— Як я можу тебе заперти, кой ти нам добре діло зробив?
— Роби, що тобі кажу! Як вернеться царевич, то він мене випустить сам.
І мусила ’го закрити. Сидить хлопець день, сидить два, тиждень, місяць, рік, багато літ.
Царевич взяв золотокосу дівку за жону й привів її домів. Вона часто плавала на кораблі в море й кликала нянька, але він розгнівався на доньку й не хотів з’явитися. Дівка не посокотила, втратила в морі свій талмуд, а без нього не могла нич вчинити.
Каже царевичу:
— Ти мудрий чоловік, ти вгадав мої загадки. Найди мені в морі талмуд.
Царевич розсердився:
— Я ніколи не чув про талмуд. Що то є? Як я тобі його знайду?
Золотокоса дівка дуже зажурилася: «Що я вчиню без талмуда?»
Раз лиш стояла коло темниці. Іван увидів її й каже:
— Царівно золотокоса, чом ти така смутна?
Вона глянула й утямила маленьке віконце і чоловічу голову.
— Що ти там робиш?
— Мене царевич закрив у темницю.
— За що тебе запер?
— Я йому не хотів розказати свій сон.
— Я тебе випущу.
— Ой ні! Мене мусить царевич випустити.
— Я тебе сама випущу!
Іван вийшов на двір і звідає царівну:
— Чого ти така зажурена?
— Бо від мене впав у море талмуд, а не знаю, як його дістати.
— Я талмуд дістану. — І закрутив перстень. З’явився чорт:
— Що потребуєш?
— Талмуд із моря.
— Я не знаю про талмуд, хіба про нього знав мій старший брат.
Іван покрутив перстень два рази, і з’явився другий чорті
— Що потребуєш, Іване?
— Талмуд із моря.
— Що за талмуд?
— То просто книжка.
— Я не знаю, що то є, може, знає мій старший брат. Іван закрутив перстень три рази, і з’явився третій чорт:
— Що потребуєш, Іване?
— Талмуд із моря.
— Я видів у морі якусь книжку... Зараз принесу!
Не минула й година, як чорт знову з’явився, а вже з талмудом в руках.
— Тут маєш талмуд.
Іван передав талмуд дівці золотокосій. Вона дуже зрадувалася. Але втямила, що сей хлопець був межи вояками. Напосіла на нього, і мусив признатися, що то він відгадав усі загадки, а не принц.
— Йой, — сплеснула в долоні красуня золотокоса. — Я можу бути лиш того жона, хто справді відгадав мої загадки. Такий закон є записаний у моїй книжці.
Іван не відпирався, бо нараз полюбив свою суджену. Сіли на човен, попливли в море, дівка закликала свого няня, Іван його перепросив, аби не гнівався, бо то він з нього волоски вицубав, старий усміхнувся, обдарував її дорогими перлами і благословив їх.
Іван ще три рази закрутив перстень, і з’явилися всі три чорти нараз:
— Що потребуєш, Іване?
— Шапку-невидимку, конверт-літак і топанки-скороходи. Чорти все принесли. Він взяв дівку золотокосу, поклав її на конверт-літак; на себе надів шапку-невидимку, й вже полетіли до його няня. А там стали щасливо жити й живуть ще й нині, якщо не повмирали.