Царевич і залізний вовк
Українська народна казка Покуття
Був цар і була в него перед хатою золота яблінка. Щось зривало на ній щоночі яблука. І на ранок нема ні одного яблука. За день яблука зродили, а на ранок знов нема. Цар посилає пантрувати старшого сина. Він набрав собі на ніч їсти, той син, та й пішов під яблінку. Сів та й сидить, і захотілося йому дрімати. Витягнув він собі щось їсти та й думає: «Буду їсти, то не буду спати».
їсть він потроху, а до него прилазить миш. Вилізла з дучі, підлізла та й каже:
— Дай мені, царевичу, трохи хлібця. Я така голодна.
— Ай, не мав би я роботи та ще миші годував. Коби мені самому стало.
Та й не хоче дати миші їсти.
Наївся він, ляг під яблінкою та й спить, той царів син. Збудився — вже розвидняється. Дивиться — яблук нема ні одного. Прийшов він додому, а цар питається, чи допантрував.
— Та де допантрував! Пантрував, пантрував та й заснув. Збудився, а яблук нема.
Другого вечора посилає цар другого сина, середущого, аби пантрував яблук. Та й з другим було таке саме. Взяв собі їсти, дрімав і їв. Прилазить до него миш.
— Дай мені трошки хлібця, царевичу.
— Е, не мав би я роботи ще миші годувати. Коби мені самому стало.
Та й не хоче дати миші їсти. Наївся, ляг та й спав до ранку під яблінкою. Рано збудився, дивиться — яблук нема ні одного. Не допантрував.
Третього вечора іде третій син пантрувати. Він був трохи дурний, але і його посилає цар пантрувати. А він каже:
— Я допантрую.
І пішов під ту яблінку. І так само взяв собі на ніч щось їсти. І зробив собі під яблінкою буду з кропиви й будяків. І сів собі в ту буду й пантрує яблук, сидить та й дрімає. Похилиться в сей бік — та й вколеться до будяка. І вже ся збудив, вже не дрімає. Похилиться в другий бік — пожалиться до кропиви. Сидів, сидів та й зголоднів. Та й їсть собі, аж миш вилазить з нори.
— Царевичу, я така голодна, дай мені трошки хліба. А він каже:
— Дам тобі й хліба, дам тобі й до хліба. Як маю, то чого не дати? Сідай та й будеш їсти.
Їсть він та все потроху щипає і миші дає. Та й все миш припрошує їсти. А миш їсть та й питається його:
— Чого ти тут, царевичу, ночуєш? А він каже:
— Пантрую яблук. Хтось наші яблука краде та й не можемо допантрувати.
Каже миш:
— Лягай, царевичу, спати. Як прийде хтось за яблуками, я тебе збуджу. І ти будеш видіти, хто ваші яблука краде, то й злапаєш його.
Він ляг спати. Спить, спить, коли прийшла та година, і будить його миш.
— Вставай, царевичу, — каже. — Прийшла Жар-птиця. Має золотий кошик і рве в нього ваші яблука. Лізь на яблінку та лапай її.
Поліз він на яблінку — так, є Жар-птиця на яблінці. Він собі думав, що досягне її, і злапав рукою, а вона фурнула, вирвалася та й полетіла. І кошик лишила йому, і кулак пір’я. Втекла Жар-птиця, але яблука він відвоював. Приходить рано додому, а цар, тато його, питає:
— Ну що, допантрував яблук?
— Так, тату, — каже він. — Трохи допантрував, а трохи не допантрував.
— Як же ти, — каже, — не допантрував?
— Отак, тату, була на яблінці Жар-птиця. Я допантрував, вирвав з неї кулак пір’я, і кошика з яблуками вона лишила, а сама втекла.
Цар каже до своїх старших синів:
— Дивіться, такий малолітній і трохи дурний міг допантрувати, а ви не змогли.
Угнівався цар на тих двох синів і відгонить їх від хати.
— Ідіть у світ за очі, щоб я вас не видів коло хати. Не признавайтеся, що я ваш тато, а ви — мої сини. Не треба мені вас.
Вони збираються і йдуть у світ, ті два. А третій збирається, сідлає коня і також хоче в дорогу йти. Каже йому цар:
— Слухай, я тих двох синів нагоню, а тебе нє. Куди ти, — каже, — збираєшся?
— Іду, тату, в світ шукати тої Жар-птиці, що крала яблука. Я мушу її найти.
Цар просить, аби не їхав, а він не хоче того чути, бо мусить шукати Жар-птиці.
Ті два старших пішли та й пішли, блукаючи. Повертають до корчми, пиячать там. Лайдакують ті два. Там украдуть, а там проп’ють, на збитках жиють.
А третій брат ніде не завертає. Їде собі просто і їде. І виїхав далеко за село на поле. А там три дороги і таблиця є. І виписано на тій таблиці: «Поїдеш цею дорогою — не вернешся, поїдеш другою — там на тебе смерть чекає, поїдеш третьою дорогою — з’їсть тебе залізний вовк». Став він на тому роздоріжжі і думає: «Що робити? Нема куди їхати. Але не вертаюся. Їду сею дорогою, що залізний вовк з’їсть».
І поїхав він тою дорогою, на якій мав його з’їсти залізний вовк. Тих дві дороги минув, а третьою їде. Уже великий кавалок дороги проїхав, дивиться, біжить проти него дорогою залізний вовк. Підбігає до него і хоче його з’їсти. Царевич подумав та й каже йому так:
— Не їж мене, вовче, — я дам тобі свого коня. Та й з’їж коня, а мене лиши.
Вовк каже:
— Та най буде, давай коня.
І з’їв вовк коня, а царевича лишив. Та й питається вовк:
— Куди ти їдеш, що так далеко заїхав? Куди маєш дорогу?
Він каже вовкови, що їде шукати Жар-птицю. Вона в них крала яблука, а він її лапав і не зловив. Каже йому вовк:
— За те, що ти мені дав коня, я повезу тебе до того царя, де є Жар-птиця. Сідай на мене — поїдем за нею.
І царевич сів на вовка. А вовк питає:
— Як тебе везти — попід небеса чи так, по-середньому? А він каже:
— Як хоч, так і вези. Я тебе не боюся.
І вовк здоймився догори, і полетів царевич на вовкови до того царя, який мав Жар-птицю. І приїхали вони до того царя вночі, саме дванадцята година була. Царевич зліз з вовка, і каже вовк:
— Я лишаюся під ворітьми, а ти йди на подвір’я до царя. Вся охорона спить і ніхто нічого не чує. Муха не шеберхне. Клітка з Жар-птицею на стовпі. Біжи туди — лишень Жар-птицю бери з клітки, а клітку не чіпай. Прибіжиш з тою птицею до мене — я тебе повезу аж додому.
Вовк лишився, а він пішов. І правда, на подвір’ї було дуже тихо. Найшов він тоту клітку, узяв з неї Жар-птицю, ту саму, що крала в них яблука. І коби він був ту птицю ніс зразу до вовка, були би вони їхали з птицею додому. А він птицю тримає в руках, пообзирався — нікого ніде нема. «А, — думає, — озму ще й клітку». Хотів здоймити клітку, а клітка задзвонила. І пробудилася вся сторожа. Прибігли до клітки і хлопця злапали. Та й повели його до царя. Збудили його та й кажуть:
— Ми злапали злодія — крав Жар-птицю. Цар трохи його посварив і каже:
— Я тобі дам Жар-птицю. Але йди в другу державу і приведи мені чарівного золотогривого коня. То — чародійний кінь, у него з ніздрів полум’я йде. Приведеш того коня, і я тобі дам Жар-птицю.
Та й пустив його цар. Приходить він до вовка і розказує, що сталося з ним:
— Я хотів узяти клітку, а клітка задзвонила — і мене злапали.
— Я ж тобі казав, щоб ти не чіпав клітку. Лишень птицю треба було взяти.
Царевич розказує, куди його посилає цар, а вовк каже:
— Ну то сідай на мене і їдем у ту державу.
Сів він на вовка і полетів. І прилетіли вони до тої держави знов уночі. Вовк лишається перед ворітьми і каже йому:
— Іди до стайні, коня озми, але капейстри не бери, лиш самого коня. Дивися, би ти не мацав капейстру ніц.
— Добре, — каже.
Пішов він до стайні, вартові сплять. Відчепив він того коня, вивів його за гриву надвір. Та й дивиться, всі сплять. «Ай, — думає, — озму ще капейстру. Вона така файна, золота». Вернувся він, зачав розчеплювати ту капейстру, а то щось задзвонило, і всі побудилися. Прибігли до стайні — кінь надворі, а той у стайні капейстру відчеплює. Привели його до царської палати, збудили царя.
— Ми зловили злодія — коня крав і капейстру. Цар свариться:
— Відки ти прийшов до мене красти? А тоді подумав та й каже:
— Знаєш що? Я тобі дам коня. Але йди в таку й таку державу, до такого й такого царя. Той цар має золотоволосу доньку. Приведи мені ту доньку, і я дам тобі цего коня.
Приходить він до вовка і розповідає йому:
— ...Мене злапали. Каже вовк:
— Я ж тобі казав, щоб ти капейстру не відчеплював, а лишень коня взяв. Я тобі не наповідав?
— Та то така файна була капейстра. І так тихо було.
І зачинає йому царевич казати, що сказав цар. Щоби їхав за золотоволосою дівчиною, тоді дадуть йому коня. Каже вовк:
— Сідай на мене, їдем до того царя за дівчиною. Не хоч слухати мене, але що робити?
Та й сів той на чародійного вовка, і полетіли вони. Прилетіли туди, царевич зліз з нього, і той каже йому так:
— Тепер ти, царевичу, лишайся тут, за ворітьми, аби тебе ніхто не видів та й тебе не вбили... А я за дівчиною піду сам.
І царевич там сховався, а вовк пішов за дівчиною до царя по дорозі попід браму, далі перекинувся на файного песика, ходить попід браму та й скавучить.
А приїхали вони до того царя в днину, не вночі. Песик скавучить під брамою, а якийсь вартовий виходить та й каже:
— Який то файний песик. А другий питає:
— Де той песик?
— А о, — каже, — попід браму скавучить. Так леститься. Дуже файний песик.
Каже царівна:
— Пустіть його на обору, того песика, най я на него подивлюся. Пустили песика на обору, вона подивилася, що він такий файний, та й каже:
— Я озму цего песика собі.
— Та бери, — сказав цар.
Взяла царівна того песика і пішла з ним у садок — песик леститься, бігає коло неї. Іде вона з ним все далі й далі садком. А «песик» пообзирався, що вони вже далеко від дому, і перекинувся на великого залізного вовка. Злапав царівну у зуби та й собі її на плечі. Вкрав та й утік. Прибіг з нею до царевича і каже:
— Є дівчина! Сідай на мене та й їдемо додому.
Їхали вони, їхали і приїхали до того царя, що мав дати за дівчину коня. Вовк каже:
— Я тебе не посилаю за конем, я вже йду самий, а ти тут з дівчиною чекай.
Побіг вовк, перекинувся на людину, зайшов у стайню, вкрав коня і привів до царевича. І вже має царевич дівчину й коня. Їдуть вони далі, до того царя, що Жар-птицю має. Каже вовк:
— Я йду самий.
І ніц вовк не міняє, а лиш усе забирає. Пішов і взяв клітку з Жар-птицею. І приходить туди, де вони чекають на него, кінь і дівчина. І каже вовк:
— Вже маємо все. Тепер їдемо додому.
І їдуть вони з вовком додому. Довго їхали вони, і вже недалеко до тих таблиць. І каже вовк:
— Тепер я вертаюся, а ви їдьте далі. Але би-с ніде не спочивали.
І вовк вернувся, а вони поїхали на кони додому. Їхали, їхали, і щось йому здрімалося.
— Сяду, — каже, — трошки спочину.
Та й сів він. Та й попоїли вони з дівчиною і лягли спочивати.
А ті два його брати блукали там та й його найшли. І сонного вбили.
І як вони його вбили, то кінь його каменем став. А ті два взяли клітку з Жар-птицею і дівчину та й вернулися додому, до тата. А пташка в клітці не співає і дівчина не обзивається. Та й плачуть дівчина і Жар-птиця, бо нема того хлопця, що їх узяв.
А той залізний вовк був царем усіх звірів. Він скликав усіх звірів і питався, хто що де видів. Посходилися до него всі звірі, і провадить він нараду. Питає:
— Ну, вже всі є? Всі посходилися? Кажуть йому:
— Ще нема всіх. Нема ще старого вовка кривого, бо він шкутильгає на ногу і не може так живо йти.
Приходить і той вовк.
— Уже є всі? — питає знов залізний вовк.
— Всі.
І він зачав з ними балакати. Насамперед питає:
— Хто що де видів?
Йому довго розказували, і дійшла черга до того кривого вовка старого. Каже він:
— Йой, я таке видів, але не знаю, з котрого боку казати.
— Яке видів, про таке й кажи.
— Там і там, — каже, — я видів убитого чоловіка, а кінь коло него каменем став.
І залізний вовк подумав: «Це той самий царевич, що я його випровадив додому». І каже він до тих звірів:
— Хто з вас такий хитрий, що може побічи до тої керниці, де є вода живуща, цілуща й краща? Би-сте принесли мені тої води.
Оден хитрий вовк зголосився:
— Я принесу.
— Біжи.
І приніс той вовк троякої води, і залізний вовк побіг туди, де лежав убитий. Підійшов до того вбитого, дивиться — той самий царевич. Покропив його вовк одною, другою і третьою водою, і він зробився живий і ще кращий, як був.
Та й каже йому чародійний вовк:
— Я ж тобі казав, би ти ніде не спочивав. Я наповідав тобі, а ти не послухав мене!
Сварить його вовк.
Як ожив царевич, то ожив і кінь, перестав бути каменем. Привів його вовк з тим конем аж додому, до тата, і вернувся до себе в ліс. А царевич зачав розказувати татови й мамі, як то було. Він розказує, а на оборі стало все по-іншому: Жар-птиця заспівала, а дівчина заговорила. І розказала, як убили царевича брати.
І тоді наказав цар двох старших синів убити, щоб їх на його ґрунті більше не було. А молодший лишився та оженився з золотоволосою царівною. А як цар зістарівся, то передав йому коруну, і він став царем. І жиють вони дониньки.