Українські народні казки

Царські діти

Українська народна казка Закарпаття

Був молодий нежонатий цар. Та й він ходив усюди по селах. Прийшов він у однім селі до старої хижі. А там світиться, в тій хижі. Він почав позирати у вікно, хто там є, в тій хижі. А там суть три сестри. Всі три дівки прядуть куделі. І вони собі щось думали, думали. Найстарша сестра подумала й говорить:

— Сестриці, знаєте, що я, — каже, — надумала собі? Я би хотіла бути нашого царя пекарьовою жоною.

А середуща каже:

— А я би-м хотіла бути кухарьовою жоною.

А цар тото слухав під вікном, що вони говорили. А третя, наймолодша, сказала:

— А я самого пресвітлого царя хотіла би-м бути жоною.

Цар собі записав то, що вони говорили. Вернувся цар додому. Переспав, а рано встав і загнав трьох вояків, аби привели з такого й такого числа тоту челядь, котра в хижі є. І вояки пішли й найшли там три дівки, три сестри. Привели вони тоти дівчата до царя. Цар закликає їх по єдній ід’собі. Говорить цар:

— Що ти сночі говорила? Вона каже:

— Я не знаю, я нич не говорила.

— Ні, ні, щось ви три говорили. І найстарша каже царьови:

— Я говорила, же я би-м хотіла вашого пекаря жоною бути. Закликав середущу сестру.

— Що ти говорила сночі? Каже:

— Я не говорила нич. Лем тота говорила, же пекарьовою хоче бути жоною, а я говорила, же кухарьовою хочу бути жоною.

Закликали наймолодшу.

— Що ти говорила своїм сестрам учора вечір?

— Я говорила, же я би-м хотіла самого й пресвітлого царя жоною бути. Вродила б му троє дітей: два хлопці, й дівча. У хлопця би була на голові половина жовтого волосся, а половина золотого. І роти би їм стояли так парадно, як у керти ружі стоять.

Цар дуже зрадів і зразу розказав своїм кухарям, і нашим:

— Готуйте все до свадьби, бо будеме свадьбувати всі триє нараз. Но й начали ставити свадьбу, свадьбують. Посвадьбували та почали жити всі до громади.

А той цар дуже любив ходити на вадаску. А його жона забеременіла, і породила вона царьови сина. А тоти її дві сестри вже дуже гнівалися на неї. Та коли був пород, не пустили нікого, а були коло неї сами. Дітвака завили в газету та понесли в ріку. І пустили долі водою. А сестрі своїй полінча гниле поклали. Зафарбили кров’ю та й поклали коло неї, жеби чоловік думав, же то вона вродила.

Прийшов цар, йому розказали, же вона гнилу колодчину вродила. Йому мало жаль стало.

— Но, най буде, раз так. З другими дітваками ліпше вийде.

А той дітвак поплавав по воді. А там, коло води, жив дідо з бабою. Баба мала поверх дев’ятьдесять років. А все говорила:

— Діду, ми вже старі та дітей-сьми не мали. І говорив дідо:

— Бабочко, вже дав нам бог єдного дітвака. Я приніс.

Баба зачала дітвака годувати, і почали вони втрьох жити. Дітвак вже має єден рік. А в молодої цариці другий хлопець уродився, такий парадний. А вони знов поклали поліно гниле. Цар приходить з вадаски, та йому розказують, же жона знов полінча гниле породила. А він думає: «Най буде». Ще за третім дітваком буде позирати.

А вони й другого дітвака поклали в воду. А той старий киртіс їмив і другого дітвака. Та й приніс бабі. Баба говорить:

— Ой неборе, як ти будеш так діти їмати, то на старі дні кілько ти дітей наїмаєш?

Говорить дідо:

— Я не видів. Я гадав, же то дівча. А то хлопець. Я шкодував назад метати.

А цар далі ходить на вадаску. І народжується третій дітвак. Коло неї знов сестри. Дітвак ся вродив, а вони дітвака в газету та знов у воду. А сестрі своїй підсунули мачку здохлу. Най думає чоловік, же вона то вродила. А киртіс їмив і того дітвака. Через три роки троє дітей наїмав. І третьою була дівка. Як казала, так і було. Баба зачала дуже з дідом вадитися. Говорить баба:

— Діду, я вже маю дев’ятьдесять і три роки, а ти мені діти малі тут носиш.

А дідо сказав бабі:

— Бабо, не бійся. Хоть би кілько дітей плавало, я тобі більше не принесу.

А цар дав жінку в лікарню, вилікувати її. Тоді сказав вимурувати в самім центрі города такий великий комин. Свою жону там заложив і замурував у той комин. Як її замурував, то таке вікно лишив, жеб образа її було видно. І написав таку велику таблицю, жеби кожний чоловік чи жінка — хто би не йшов — плюнув їй у очі за брехню. І дав двох вояків, жеби там стояли. Жеби кожний плював і не пробував хтось пропустити.

А хлопці підросли в того діда-киртіса. Раз вийшли вони ід’ дорозі, стали собі на капурку та позирають на дорогу. А на коні надійшов цар та ввидів хлопців. Дуже хлопцям і зрадувався, бо красні були. Любо було призиратися на них. Говорить цар:

— Хлопці, я вам дам пушки, по коньови вам дам. Чи будете зо мною ходити на вадаску?

А хлопцям того й треба. Та й говорять хлопці:

— Ми так не можеме йти. Ми маєме сестру, та як сестра скаже. Цар каже:

— Ідіть до сестри. Ану як вона повість?

А баба з дідом вже померли, лем вони, троє дітей, зосталися.

Цар раз-два пішов, приніс їм дві пушки та два коні привів. Коні усідлані. Ходять хлопці з царем. Пізно ввечері приходять, так що сестра вже спить. А сестра дуже великий порядок тримала і в дворі, і в хижі.

Пішли хлопці з царем на вадаску, а до хижі приходить якась стара непевна, бабище. Або циганка, або яка мара. Походила всюди по хижах та й спльовує: «Тьху, тьху!» Говорить:

— Як тут воняє, в твоїй хижі! Паскудно, — говорить, — в твоїй хижі.

Пішла бабище вон, по дворі ходить — і двір паскудний. Питає дівча баби:

— Бабо, а чому паскудно? Баба відповідає:

— Треба, би на отому вікнови був співающий птах. А в керти співающий стром, а там далі золота жовта вода. Вона із землі б’є на шість метрів, а відтам іскри падуть — така красива. На тому співающому стромі кожний листок іншу ноту грає.

А дівчина далі:

— Бабо, а чи повіли би ви, де тото можна найти? Баба розказує:

— В оту сторону треба йти. Але я не знаю точно, де.

Раз хлопці прийшли з вадаски, а сестра дуже смутна. Хлопці звідаюся сестри:

— Сестро, що є з тобою, що ти така смутна?

А вна всі двері повідкривала в хижі та й мовить:

— Браття, попризирайтеся. Браття попризиралися і говорять:

— Ту паскудного нич не є, все парадне. Вона жаліється:

— Якась бридка баба мені таке казала. Казала, що ту паскудно. Хлопці їй говорять:

— А чому-сь не звідувала, що ту хибить?

— Я, — відповідає, — звідувала. І розказує дівка хлопцям:

— ...Співающий птах хибить на цім вікні. Та отут, — говорить, — стром співаючий хибить, а там далі — золота жовта вода.

Молодший брат пішов з царьом, а старший іде глядати тоти штуки, де вони є. Говорить старший брат сестрі:

— На, сестро, той ножик. І все призирайся на нього. Як почне іржавіти, то мене вже нема живого.

Раз той середущий брат приходить, а сестра плаче. Брат до неї:

— Чого, сестро, плачеш? Скімлить вона:

— Де би-м не плакала? Брата вже нашого ніт. Вже помер. Переночував середущий брат з сестрою та й рано дав їй ножик.

— На попризирайся. Як буде ножик іржавіти, то вже мене тоже не є живого.

Та й собі всідлав коня, сів на коня й пішов. Прийшов на розпуття, де дві путі починаються. А на тім розпуттю старий-старий дідо сидить. Та й дідо говорить:

— Де ти йдеш, синок?

— Та, — говорить, — іду там і там.

— Лем тепер дві неділі, як єден леґінь туди пішов, такий парадний. Такий, як ти. І не вернувся.

Говорить хлопець:

— А чому люди так не вертаються?

— Там є чорне каміння в горі. То каміння говорить: «Живан! Злодій! Розбійник!» Кожен камінь іншим голосом.

Та й дав дідо хлопцьови таке клуб’я.

— На тото клуб’я. Буде ся клуб’я котити й ти за ним.

Він то клуб’я шмарив, і клуб’я покотилося під гору. І там собі стало. Він з коня зліз, прив’язав коня збоку дороги, а сам угору іде. Заліз уже високо на гору, а там тото чорне каміння, вже дуже густо та близь коло нього. Кожний камінь іншим голосом гойкає. Раз іззаду хлопця загойкав єден камінь:

— Стій!

Він ізлякався та й пообзирався назад. І хлопець став тотим чорним каменьом.

Сестра до ножика, а ножик заіржавів. І вона попросила коня — цар їй коня привів. Позамикала вона хату, сіла на коня й поїхала. Але вона вбралася в братове шмаття. Щоби не знав ніхто, що вона дівка.

Вона так само йшла та прийшла д’тому дідови.

— Йой, дитинко, де ти йдеш? — дідо говорить. Вона говорить:

— Що там, діду, є?

— Там чорне каміння. Зачне гойкати всяко. Як ти ся пообзираєш — станеш чорним каменьом. Таким, як там є.

Дав їй дідо клуб’я. Клуб’я котиться, та під гору ся прикотило й стало. Вона злізла з коня й коня прив’язала, там, де її браття в’язали. І пішла горі тою горою. Слухає — дєйствітелно гойкають камені. Мала вона коло себе вату та тою ватою почала забивати вуха. І так забила вуха, що не чула нич. Та й горі горою вийшла.

На самий перед увиділа вона того співающого пташка. Підійшла вона до нього та поїмала його. А птах зачав на неї гойкати, бо вона його ймила й мало поскубла. Але скоро птах перестав з нею вадитися, вже став собі без біди пташок.

І звідає вона птаха, де є співающий стром. Птах відказує:

— Неси мене там далі по полю. На тій горі парадно-парадно, рівненько, красиво.

Увиділа вона того строма, або то великий стром. Вона питає:

— Та як я понесу того строма, такого великого? Говорить птах:

— Понесеш. Виломи собі три галузки. А теперки, — каже, — неси мене там далі, там є золота жовта вода.

Вона його принесла д’тій золотій жовтій воді. Горі сикає, а відтам іскри падуть. Розтрясається так. Мовить дівчина птахови:

— Та як я відтам ту воду возьму?

— Кедь маєш фляшку, то бери тої води в фляшку. Вона набрала фляшку води. Птах їй:

— Но а тепер вертайся зо мною додому.

Вернулися вони та йдуть схилом униз. Птах говорить дівці:

— Котрі царські сини, те всіх, — каже, — можеш викупити звідси. Прийшли вони д’чорному каменьови, та й птах їй говорить:

— Намочи галузки й покропи каменя.

Вона покропила, і з того каменя стався чоловік. Який був, такий і стався з нього. І вона почала так кропити всі до єдного камені.

Як тото вшитко злізло з гори на дорогу, тоді пішла вона і покропила коні. І коні сталися назад кіньми. Тоти люди всі дуже радувалися та начали нею метати на руках. І то були всі царські синове. Каменьом ні єден не зостався. Всі розійшлися, кожний собі по дорозі додому.

Прийшли й хлопці з сестрою домів. І птах говорить у того киртіса:

— Неси мене, я тобі укажу, де ямку зробити і там воду улляти. За двадцять чотири години там буде така сама вода, як на тій горі була.

Перебуло двадцять чотири години, і почала бити така вода, як на тій горі була. Зап’яла вона копачика, та за двадцять чотири години виріс такий самий стром, як на тій горі був. А птаха поклала на вікно. Птах співає парадно. Усі птахи, де які суть, приходять там співати.

А хлопці знов здибалися з царьом. І знов ходять з ним на вадаску. Цар їм говорить:

— Ходіть, хлопці, до мене в гостину. А хлопці відповідають:

— Ми не можеме без сестри піти. Ми мусим її спитати, що вона скаже.

Рано хлопці ідуть знов на вадаску. А цар звідається:

— Чи казали-сьте сестрі?

— Йой, ми забули.

— Но, не біда, — відказує цар, — на другий день позвідаєтеся. На вечір вернулися, і цар їм говорить:

— Ану би-сьте позвідували сестри. Не забувайте. Але ви знов забудете.

Вийняв цар із набоя кулю та верг хлопцеви за сорочку:

— Тота куля вам нагадає, що я вам казав. Та й вони порозходилися.

Вони прийшли додому, сестра спить. Вони, найшли їсти та й з’їли. Хлопець почав роздіватися, і куля випала та просто його по пальцю вдарила. Вони почали позирати, а то куля випала.

— Йой, ми забули, що цар казав.

— Вона й так не почує, вона спить. Айбо вона ся обізвала:

— Не спить, не спить.

А з вікна пташок співающий обізвався. І сказав пташок так:

— Цар до вас най перш приходить у гості. А потім підете ви до царя.

Вони переспали, рано встали та й дивляться на свою капурку. А там уже стоїть цар. Уже хлопців чекає. Хлопці прийшли ід’ньому. І йому сказали:

— Перш до нас у гостину, а потім до вас. Цар дуже зрадів і говорить:

— Но то не йдеме на ніяку вадаску, а сьогодні почнеме гостину. Цар прийшов додому й загнав своїх пекарів, кухарів, аби йшли там їсти варити. А сам цар почав заказувати всіх панів на гостину.

Зійшлися пани, зійшлося дуже багато людей. Всі прийшли до них у двір. Почали ходити по керточці й увиділи там співающого строма та жовту воду. Співающий стром дуже файні співанки співає. А люди дуже тому радуються, то дуже парада велика. І люди говорять, що в самого царя такої паради не є, гей у тих хлопців. Вже приправили гостину, люди стали заходити до хиж та сідати на гостину.

Кухари зажурилися, бо цареви треба було зладити їсти чогось такого, якого він ніколи ще не їв. А птах говорить:

— Ізваріть му три перлові пироги. Кухари ся зачудували.

— Ми такого ще не чули. Що то — перли? Птах говорить:

— Озьміть мене й несіть вон, несіть мене городом. І я вам укажу, де перли суть.

Несуть птаха, а він говорить:

— Гоп, стійте вже. Ізогніться та розгребіть мало глину.

Вони зупинилися та глину розгорнули. І там вони найшли три паленички тіста. Взяли вони їх і зробили три пиріжки. То скоро зварилося, кухари файно заладили його. Птах говорить:

— Покладіть тото перед царя. Най цар із’їсть три перлові пироги. Цар узяв вилку, уп’яв у пиріжок й обзирає його. Пообзирав і каже:

— Я цар, але ще за перлові пироги не чув. А птах йому:

— Ще багато такого є, що ти не чув. А чи чув ти, царю, щоб жінка вродила гнилі поліна?

— Чув, бо то в мене було.

Цар дуже розгнівався, бо птах ісказав:

— Е, глупий ти царю. Де ж ти таке видів, жеби жінка колоди родила? Та й здохлі мачки.

Цар оправдується, каже, же то правда, що то його жінка таке породила. А птах гойкає на нього:

— Царю, твої сини перед тобою стоять. Такі, як тобі жінка казала. Та дівчина, — говорить, — третій дітвак.

Цар на хлопців позирає, а в них на голові половина волосся золотого, а половина жовтого. І зрадів цар дуже. Закликав ід’собі вояків, вояки бистро прийшли. Цар наказує:

— Ідіть розмуруйте мою жінку з мурів тих. І так розберіть мури, щоби на голову їй крихта глини не впала. І зладіть ванну, щоб вона файно вмилася. Та привезіть її сюди до мене.

Привели її до нього й посадили коло нього за стіл. І почали гоститися. А як погостилися, всі люди почали розходитися. Цар іде додому. Та й своїх троє дітей забирає з собою.

Став цар розізнавати, як то так вийшло з його жони породом. Та й їмив він катувати тоти дві сестри. Такими тяжкими муками катував їх, що вони призналися. І розповіли, що як робили. Були в царя такі два коні, що п’ять років мали, та надворі ще ніде не були. Вивели вояки тоти коні вон, і пекарьову жону прив’язали до хвоста коньови. Та другу сестру прив’язали до хвоста другого коня. І пустили коні в поле. Та й коні пішли і ще й до сьогоднішнього дня не вертаються. Ні коней, ні сестер.

А цар почав царювати і на тім місці, де цар був, і на тім, де хлопці були. Та ще й сьогодні жиє, як на нім ся жили не пірвали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
8-9 липня 1988 року
Оповідач: Юричка Петро Юрійович (1921 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.