Українські народні казки

Царські завдання

Українська народна казка Закарпаття

Був єден цар, і він мав трьох синів. І ще собі дівчинку взяв за годованку. Повиростали сини й захотіли женитися. Хотіли вони всі триє тоту годованку за жону взяти. Їх отець і сказав так:

— Я трьом хлопам не дам єдну дівчину за жону. Мусите собі вигравати. Котрий мені принесе щось найдорожче, того буде вона жона.

Хлопці договорилися піти по світі. Може, найдуть щось інтересне. Узяли собі гроші та пустилися в путь. Ідуть собі, йдуть і приходять туди, де дорога на три путі розходилася. І стали вони та й говорять. Найстарший каже:

— Як будеме, браття, ходити разом, то не купиме нич. Ти йди єдною дорогою, я другою, а той третьою. Розійтися нам треба.

Найстарший попав у село, в тім селі був базар. Походив він по тім базарі, походив і найшов такого коника дерев’яного, зробленого. Звідається він того, що продає:

— Що той кінь за вартність має?

— То такий, — каже, — кінь, що де задумаєш, там на нім і підеш. І за того коня три стовки.

Купив він того коня та собі думає: «Треба би сісти на того коня й провірити». Та й сів на того коня, хоче обійти на нім базар. Лем то подумав, уже базар обійшов.

Середущий брат тоже попав на базар. Ходить він по базарі, а там єден чоловік тримає кусок желізної трубки. Царський син прийшов і звідає, що то за труба.

— То, — говорить, — така труба, що де хочеш, там все увидиш. І та труба три стовки коштує.

Заплатив він і купив ту трубу.

А наймолодший брат тоже попав на базар. І там побачив чоловіка, що тримав яблуко в руці, дуже парадне яблуко. Звідається царський син, яку вартість має то яблуко. Продавець йому говорить: то таке яблуко, що попахаєш його й оздоровишся. Хоч би вмирав, оздоровишся від нього, як попахаєш.

Прийшов час, хлопці забираються іти домів. Ідуть вони, зійшлися на ту єдну путь, і всі триє збилися докупи. Найстарший звідається:

— Но й що хто купив? Середущий говорить:

— Я купив трубку. Що де схочу, там увижу. Наймолодший говорить:

— Я купив яблуко. Таке, що хоч би який хворий був, то від того яблука виздоровив би.

А найстарший говорить:

— Ану йди попризирайся, що наша годованка дома робить.

Він попризирався в ту трубку, а годованка дуже хвора. Цар зібрав, де які дохтори були, і ті повідали, що вона довше не буде жити, хіба єдну годину.

Старший брат говорить:

— У мене є коник, такий, що буде там скорше, як за годину. Сіли вони всі триє на того коня та полетіли. І прилетіли в той двір.

Наймолодший скоро всунувся помежи дохтори з тим яблуком. А годованка вже конала, послідній віддих тягла до себе. Він добіг і то яблуко подав їй під ніс. Вона потягла до себе з його пару та зразу встала. І як вона виздоровіла, всі люди забралися додому. Хлопці зійшлися д’вітцю та говорять:

— За котрого годованку даєте? Говорить їй отець:

— Я ще не знаю, хто що приніс. Найстарший говорить:

— Я дістав такого коника, що ми встигли д’нашій годованці прибути, коли вона була хвора.

Середущому отець говорить:

— А ти що приніс?

— Таку трубку, що де хочу, там вижу. А наймолодший каже:

— Я приніс яблуко. Якби не то яблуко, то наша годованка вмерла би.

Цар говорить:

— Та нікотрого не буде вона жона. Бо всі триє добре принесли. Ти яблуко купив, ти трубку, а ти коня. Та кеть був не той коник, то дармо було яблуко. А кеть була не трубка, то не виділи б, що вона хвора.

І говорить цар синам:

— Мусите йти на остру стрільницю, й котрий далі стрілить, того й буде годованка.

Пішли, стріляли. Стрілив найстарший. А середущий ще далі стрілив. А молодший стрілив так, що ніхто кулю не найшов. Прийшли тоти вояки, що кулі збирали, та й царьови розказують, як котрий стрілив. Найстарший стрілив далеко, середущий ще далі стрілив, а наймолодший так стрілив, що кулі ніде не найшли.

Довго сам ходив наймолодший кулю глядати. І прийшла до нього єдна парадна дівка. Та єму говорить:

— Що ти глядаєш? Він їй оповів:

— Так і так. Стріляв-им і не можу кулю найти.

— Твоя куля давно в моїх руках. Він її просить:

— Дай мені мою кулю. Вона повіла:

— Я тобі не даю. Ходи зо мною. Увидиш, яке в мене царівство. Будеш зо мною жити.

Він не хотів, але пішов. Забрався з нею.

Пішла вона з ним до ями й попровадила його на другий світ. Він прийшов там, попризирався, який там варош. Чудовний варош, дуже парадний. Та й був він там з нею. І стало єму дуже смутно. Єго жінка звідає:

— Що ти вар такий смутний?

— Пішов би-м, — каже, — до вітця. Вона єму говорить:

— Не треба би тобі вар до вітця ходить.

А отець закликає ворожільників, би йому приповіли, де єго син є. Чи жиє, чи ніт? І єден ся найшов, що повів:

— Скоро, — каже, — до тя прийде в гості.

Пустила жона наймолодшого брата до вітця. Прийшов він, отець єму так і зрадувався. Говорить єму:

— Ой синку, синку, на мене всі держави нападуть війною. А я чув, же ти би міг принести мені таке полотно, жеби я свою країну обгородив довкола.

Хлопець відгостився та йде собі назад, на своє царівство. І прийшов такий смутний. Йому жінка каже:

— Но, чоловіче, що мав прийти веселіщий, а ти ще смутніщий прийшов. Не смутися, — говорить, — нич, що треба, то я тобі дам.

Но та й він став мало веселіщий і попросив, би вона дала йому таке полотно. Вона пішла та йому тото полотно найшла. Та й єму говорить:

— На неси вітцю свому.

А отець знов закликав ворожільника. Чи принесе єму полотно син? Ворожільник повів:

— Уже в путі.

Прийшов він до вітця, приніс полотно. Отець погостив його, поговорили собі, та й синок забирається до свого дому назад. А отець каже:

— Нам би треба хоть пару літер молока від лева. Тут дуже погана хвороба явилася, та ми би тим молоком лікувалися.

І він знов прийшов додому смутний. А жона каже:

— Я вижу, що тебе не варта до вітця пускати, бо ти все смутніщий. Він говорить:

— Як би я, жоно, не був смутний, як отець мені загадує від лева молока принести? Та відки я того молока возьму?

Жінка єму каже:

— Не журися, я тобі дам, що хочеш. Дала вона єму коня і єму сказала:

— Бери коня та їдь. І даю тобі вівцю й посудину. Вівцю перетни наполовину та бери її на коня. Там є такий студник. Коло студника лев лежить, тото молоко сторожить. А ти прийдеш на кони й зразу меч єму половину вівці. Та скочиш з коня й скоро другу половину вівці меч. І молоко зачирай, за той час, поки лев з’їсть тоту другу половину вівці. Зачирай, і шиковно на коня, і тікай.

Він так зробив, зачер того молока та вертається д’жоні. І говорить жона:

— Но, неси молочко вітцю.

Поніс він. А на той момент отець знов закликав ворожільника. Чи принесе молока від лева? Ворожільник повів:

— Принесе. Як принесе, то най тобі приведе ще й Терпаслика.

А той Терпаслик має три ока, два спереду, а єдно ззаду. Та на шість шуків бороду має. Та має кияк шістьцентнеровий.

Прийшов він, приніс молоко, отець го погостив мало. І синок збирається іти д’свої жінці. А отець єму говорить:

— Синку, я чув, що десь далеко в світі є такий чоловік, називається Терпаслик. Чи годен ти привести мені єго сюди, би я поприбирався на нього?

Та й пішов син д’жоні.

А ворожільник говорить царьови:

— Приведе тобі син Терпаслика.

Син пішов домів, а цар дав бубон по вароші. Аби всі люди, пани й прості, ід’палацови єго прийшли. Пани в палац, а всі бідні коло палацу. На таку й таку годину. Будуть позирати Терпаслика.

А він прийшов до жони дуже смутний. Жона єму каже:

— Я тобі кажу, же тобі не варта йти до вітця. Ти все смутніщий та смутніщий приходиш. Що таке отець наказав?

— Наказав, аби якогось Терпаслика привести. А вна єму говорить:

— Аби-сь ся не бояв. То дуже великий хлоп. Три ока має: єдно ззаду й два спереду. Чоловік як чоловік, лем сильний дуже. Я йду єго приведу, — говорить вона. — Він не знає, що ти мій ґазда. Він жиє в дванадцятій кімнаті.

Пішла вона говорити з тим Терпасликом. То брат її був.

— Я маю ґазду. Він хоче тебе видіти. І єго отець хоче тебе видіти. Та чи підеш?

— Піду, — говорить він.

Вона єго відти вивела. А ґазді повіла, жеби шиковно дав му «сервус». І направила вона їх обох.

— Веди го там, най твій отець попризирається на нього. А ворожільник говорить царьови:

— Скоро синок буде ту з Терпасликом.

Ідуть вони, і як уже заходили в варош, цар піднімає фану, аби Терпаслик у варош не йшов. А він прийшов. Як ішов, то люди падали зі страху. Увійшов він у царський дім, і попадало все панство. Зі страху попукали, померли. Він ся звідає шовгура свого:

— Котрий твій отець?

— То мій отець.

А той поклав на царя свою паличку на шість метрів, і то царя наполовину перервало. Говорить Терпаслик:

— Но, пішли, шовгур, додому. Прийшли вони домів. Жінка звідає:

— Ну що?

— То померло все. І отець, і брати померли.

— То буде все царство твоє. Будеш царювати і ту, і там. Царює він там до днешного дня.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
29 березня 1988 року
Оповідач: Гебрян Михайло Андрійович (1923 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.