Українські народні казки

Царівна-відьма

Українська народна казка Закарпаття

Був де не був цар, він мав таку красну дівку, як ружа. Дівчина підросла, настав час її віддавати. Отець робить великі гостини, приходять з цілого світу принци, барони, графи.

— Но, донько, — каже цар, — вибирай собі жениха по своїй дяці, котрий ти любиться.

Хлопці були дуже красні, але дівка не вибрала собі з-помежи них ані одного.

— Няньку, я не виділа ні одного по моїй дяці.

І хлопці з ганьбою розійшлися. Цар дуже розсердився. «Що сталося з моєю донькою? Може, має милого, а не хоче признатися? Може, хтось ходить до неї вночі?»

Минали тижні, місяці, роки... Дівка зачала марніти.

Отець звідає:

— Що тобі, донько, є?

— Мені, няньку, нич не хибить.

Та цар не вірить. Спритно, аби донька не знала, поставив стражу — вояка, чи хтось не приходить до неї. Дівка напустила на вояка чари, й він заснув. Рано цар звідає:

— Чи ти щось довартував?

— Пресвітлий царю, я нікого не видів, нич не чув...

На другий вечір став на стражу другий вояк. Айбо і його дівка зачарувала...

Цар зажурився. Що чинити?

Межи вояками був циганчук. Сміливий і хитрий хлопець.

— Пресвітлий царю, — каже циганин, — дозвольте мені вартувати.

Цар дозволив. Циганин взяв пушку, ліг під двері, айбо не спить, хоч як’го сон ламле...

Опівночі, чує він, прикотила кочія і стала під вікном... Два пани злізли з кочії й постукали у вікно. Дівка скоро встала, одяглася й вийшла вон.

Циганин за ними... Сів на кочію ззаду й везеться. Кочія летить, як вихор... У темнім лісі стала перед парадним домом... Пани взяли царівну попід руки й повели в палату. Циганин за ними.

В палаті — музика, танці. Дівку вхопили пани межи себе й танцюють з нею. Так цілу ніч танцювали.

Як зачали розходитися, циганин побіг і сів знову на кочію...

Рано цар звідає:

— Но, чи довартував-ись?

— Довартував. Так і так... — І розповів усе, що видів. Тоді цар дав наказ війську зі всіх боків оточити доньчину кімнату так, аби й муха не могла пролетіти.

Вояки добре сторожили, так що царівна не могла нікуди піти. Одну ніч сиділа дома, другу й третю... А на четверту померла...

Коли вмирала, просила няня, аби її поховали в церкві й аби коло її гроба кожного вечора стояв на стражі вояк... Цар сповнив просьбу доньки. Стоїть на варті один вояк.

Опівночі царівна вийшла з могили й зачала йойкати:

— Йой, яка я голодна!

Вхопила вояка, з’їла і назад лягла в деревище. Рано лиш пушку знайшли...

Далі став на варту другий вояк. І його з’їла царівна.

Й так було довгий час. Цар не знає, що чинити.

Раз лиш приголосився добровільно йти вартувати бідний хлопець, що не мав ні матері, ні нянька.

— Мені всеодно, у мене нікого на світі не е.

І пішов. Айбо на варті на хлопця надійшов страх. Почав тікати. Як утікав з церкви, почув голос старенького дідика:

— Легіню, де втікаєш? Чекай! Хлопець став.

— Не втікай, — каже дідо, — бо цар і так тя вб’є. На сесю палицю і крейду. В церкві довкола себе намалюй круг, а палицю поклади горі собою. І хоч що будеш видіти, не лякайся.

Хлопець послухав діда... В церкві описав довкола себе круг, а палицю поставив горі собою. Опівночі дівка встала й заревала:

— Йой, яка я голодна!

І зачала бігати по церкві, глядати чоловіка. Бігає, бігає. Айбо ніде нич не знайшла. І, плачучи, кинулася в деревище.

Рано цар з вояками зайшли в церкву і побачили живого хлопця.

— Но, будеш ти й далі стражувати, бо вона тебе не може з’їсти.

Коли хлопець знову став на страж, зустрів старенького діда.

— Тепер теж не забудь описати навколо себе круг, а палицю постав горі собою.

Хлопець так і зробив. Опівночі вилізла дівка. Дуже заревала:

— Йой, яка я голодна! Няньо ми нич не приніс!

І бігає, ревучи, по церкві. Нич не могла знайти. Дуже заревала й упала в деревище.

Рано цар з вояками знайшли живого хлопця.

— Та що ти видів опівночі?

Хлопець мовчав, не хотів нич говорити...

На третю ніч дідо теж нагадав хлопцеві, що має робити.

— Станеш коло її деревища, опишеш круг, а палицю положи вздовж себе... Буде страшна ніч, але ти не бійся... Як вилізе дівка, ти ляжеш у деревище.

Хлопець і тепер послухав старого. Став коло деревища, описав круг, палицю приготував і чекає. Опівночі вилізла дівка й страшно заревала:

— Йой, яка я голодна! Йой, яка я голодна!!!

І зачала свої руки гризти й бігати по церкві. Била собою в стіни, в землю, напослід страшним голосом заревала і хотіла кинутися в деревище, айбо там... хтось лежить, а вона не має місця...

І зачала просити, далі грозити:

— Іди геть! То моє місце!

А хлопець нічого не каже. Лежить. Раз лем з’явилися її помічники. Зачали на нього грізно кричати, лякати. Хлопець лежить.

І саме тепер час чарів минув, і відьмині помічники мусили йти геть. А вона лишилася. Кинула собою на землю, страшним голосом заревала й стала чистою душею. Нечистий з неї вийшов.

Дивиться-роздивляється, де вона є, що з нею стало. Сіла на лавицю в закутині й сидить.

Рано цар з вояками відчинили церкву і шукають легіня... знайти не можуть. Підійшли до деревища, а він там.

— Чи ти живий, чи мертвий?

— Я живий...

— Та що-сь видів?

— Я нич не видів...

— А дівка де?

Хлопець встав, пішов у закуток, де сиділа дівчина, взяв її за руку й привів. Цар страшно зачудувався. Його донька цілком перемінилася. Звідає її отець:

— Що з тобою було?

— Няньку, я нич не тямлю.

Через якісь дні цар справив свадьбу. Віддав дівку за того бідного вояка, котрий врятував його єдину доньку. Вчинив таку гостину, що чути було музику й спів аж у сьому державу.

А по свадьбі цар передав на зятя свою державу. І молоді жили щасливо, ще й днесь живуть, якщо не повмирали...

А я там був,

Мед-паленку пив,

Нич ся не журив...

Далі сів на лупинку з яйця,

Поплив морем до вітця...

Тут лупинка ся розпала,

Та й наша казка ся розстала...

Походження та примітки

Царівна-відьма. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 806. Подається за: «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 177 — 180. Варіанти: Грига — Архів П. В. Лінтура.; Скубенич-Кость — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Дивіться також