Українські народні казки

Циган і піп

Українська народна казка Закарпаття

Жив собі в одному селі циган. Був бідний і дітей мав повну хату. Раз говорить до своєї жінки:

— Може ми за те такі бідні, що не ходимо до церкви, не молимося богу. Піду я до церкви, послухаю і побачу, як іде там служба.

Як задумав, так і зробив. Прийшла неділя, і циган пішов до церкви, став собі у куток, щоб його мало людей бачило, і слухає. Як закінчилася відправа, піп у своїй промові сказав:

— Дорогі вірники, моліться богу, ходіть до церкви, бо бог всемогутній, як захоче, то зробить так, що і мотика вистрілить.

Циган це запам’ятав по-своєму і пішов додому. Другого дня узяв мотику та й вийшов у поле обробляти свій кусок землі. У той день піп вибрався на полювання. Ходив, ходив та й вигнав зайця. А той почав тікати у бік цигана. Він побачив і прицілився з мотики. А в цей час піп вистрілив і вбив зайця. Циган почув постріл і побіг до куща, дивиться, а заєць не рухається. Взяв і поклав його в торбинку. Приходить піп та й каже:

— Чого ти, цигане, взяв зайця, якого я вбив?

— Отче духовний, зайця вбив я, а не ви.

— Як? — здивувався піп. — Чим ти його вбив?

— Отче, в неділю я був у церкві і ви казали, що як бог захоче, то і мотика вистрілить. Я прицілився, і мотика вистрілила.

Піп знав, що він говорив таке, і зрозумів, що з циганом не можна жартувати, та й каже:

— Ну добре, хай буде по-твоєму. Але все ж зайця візьму я, гарно оброблю, випечу, поставлю у духовку, а вранці ти прийдеш до мене і котрому кращий сон присниться, того заєць і буде.

Циган погодився і дав зайця. Піп його обробив, добре висмажив і поклав у духовку, щоб там був до рана. Коли ввечері піп зібрався спати, заходить циган. Піп питає:

— Чого ти так пізно заходиш? Я вже збираюся спати.

Циган відповідає:

— Знаєте, отче, я вранці довго люблю спати. Я подумав, що піду до вас і тут переночую хоч і на підлозі. А вранці ви мене скоро збудите і я скажу, що мені снилося.

Піп каже:

— Ну то лягай тут, у кухні, на підлозі спати.

Коли циган почув, що піп у другій кімнаті захропів, вийняв зайця з духовки та й усього з’їв. Потім ліг собі ситий та й солодко заспав. Вранці піп прокинувся, підійшов до цигана і став будити. Циган позіхає, корчиться, а піп говорить:

— Кажи, що тобі снилося?

А циган мовив:

— Кажіть ви, отче, бо я заспаний. Спочатку мені треба здогадатися.

Отож піп почав розповідати:

— Мені снилося, що я вийшов на небо і мене святий Петро впустив до раю. А там усі святі їдять та п’ють, і мене запросили за стіл. Я такого їдіння та напоїв ніколи не видів. І я з усіма почав їсти, пити і гуляти. Ну, а тепер кажи ти, що тобі снилося.

— Я, отче, скажу вам про свій сон таке. Сниться мені, що ви у раю, і бачу, що їсте та п’єте разом з усіма святими. Я подумав, що ви ситі, п’яні і не будете нічого їсти. Я прокинувся, відкрив духовку, вийняв зайця і сам його з’їв. Думаю, що вам за ним не жаль, адже у раю ви ще й не таке їли.

Як це промовив, поклав на голову шапку і подався ситий додому.

Походження та примітки

Циган і піп. Записав І. В. Хланта у листопаді 1990 р. в селі Буківцева Великоберезнянського району Закарпатської області від Михайла Зганича, 1922 року народження.

Подано за виданням: Трапила коса на камінь: Українські народні соціально-побутові казки. — Ужгород: Виробничо-видавничий комбінат “Патент”, 1993. — 230 с. — С. 144 — 145.

Циган і піп

Українська народна казка Закарпаття

Раз у говіння циган пішов сповідатися до нона. При сповіді піп його звідує:

— Чи крав-єсь? Чи лаяв-єсь? Чи молився?

— Йой, пане наміснику! Лем тото: чи крав-єм? Я би і тепер ішов красти, бо-м дуже голодний.

Піп, жадний до чужого, каже:

— Но, та йдім оба красти.

Пішли вони до багача і украли великого вепра. Привели його у фарарський хлів і там зарізали. Обпалили, розібрали і поділилися порівну.

У циганина була велика сім’я, і піввепра скоро з’їли. А піп свою половину вепра держав, бо у нього їдоків мало: він, попадя і служниця. Приходить циган до попа і каже:

— Дайте мені ще солонини і м’яса, бо я своє уже поїв.

— Ти здурів, циганине?! Ми ж поділилися порівну.

Та циган почав страхати попа судом, той злякався і дав циганинові половину із свого піввепра. Та циган з’їв і се, знову прийшов до попа. Та на цей раз піп свою частину з’їв. Тоді циган почав просити корову.

— Пане превелебний! У вас багато худоби, не пожалійте для мене одну корову.

Піп розсердився:

— За що я тобі мушу корову дати?

— Аж не дасте, заявлю на вас у суд...

Злякався піп і дав циганові корову. Боявся, що за кражу запруть його у темницю і скинуть з попівства. Айбо циган через пару днів попросив віз і пару коней:

— У вас, пане наміснику, багато коней, два вози і кочіга. Пару коней і віз дайте мені. Аж не даєте, заправочу вас...

«Що тут робити? — думає піп. — Який нечистий звів мене із циганом? Допослідку жебраком остануся». Шкодував піп поділитися своїм маєтком, але суда боявся більше. І мусив віддати циганові пару коней і віз. Та через кілька днів циган прийшов знову.

— Що тобі треба?! — закричав на нього піп. Він аж трясся з гніву.

— Треба мені п’ять центнерів пшениці, п’ять центнерів тенгериці, хоч два вози крумплів, щоб міг перезимувати з дітьми.

— Ти, цигане, не чесний чоловік! Я тобі клад, чи що? Скільки я тобі надавав, а тобі все мало! Ти хочеш від мене поносити весь маєток. Марш із хати і більше не ходи до мене, бо нічого не дістанеш!

— Не дасте — не треба. Та знайте: завтра я на вас у суд заявлю. Ще і багачеві скажу, як ви у нього вепра украли.

— Іди хоч до чорта. Ти мені надоїв з тим судом! — розкричався піп, бо думав, що циган лише страшить його, а в суд не заявить.

Циган багачеві нічого не сказав, бо й сам крав, але у суд заявив. І через кілька днів поштар приніс попові картку: в понеділок з’явитися в суд. Піп дуже зажурився і просить цигана відкликати заяву, та дасть йому, що захоче.

— Вже пізно, пане наміснику, — говорить циган. — Коли хочете бути попом, то я у суді вас викручу із біди. Але підпишіть контракт, що дасте мені 10 угрів землі, плуг, борону і той хліб, що я від вас просив.

Піп аж плаче:

— Цигане, май бога в собі! Ти хочеш мене жебраком зробити...

— Ви і без того будете багатим. А якщо вас звержуть з попівства, то втратите не стільки! Раджу вам підписати контракт.

Довго піп шкрябався в потилицю, айбо накінець признав, що з циганом не вимудрувати. І підписав контракт.

Настав день суда. Піп і циган прийшли вчасно. Першого почали слухати цигана. Все казав, як було, нічого не затаїв. А піп аж зблід, ні живий, ні мертвий. «Так вір циганові», — думає собі. Тепер би не пошкодував і половину маєтку, лиш би вийти із біди. А циган говорить високому панству:

— Все ми поділили порівну, пане суддя, айбо одною довгою ковбасою ніяк не могли ми поділитися. Тоді ми дорадилися, що кінці ковбаси візьмемо у зуби і хто скільки урве, стільки того й буде. Я дуже закусив і потягнув. Ковбаса розірвалася — я впав взад, вдарився у стіну і... пробудився.

— Цигане! Тадь се сон! — закричав суддя.

— Ачей, не правда. Коли ото було, аби піп із циганом крали в’єдно?! Я думав, що і сон можна давати в суд...

Цигана оштрафували і прогнали.

— Оштрафували мене, — каже циган, — але не задармо. За десять угрів землі, плуг, борону і хліб.

Та ці слова ніхто не зрозумів, лише піп.

Походження та примітки

Циган і піп. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 1790. Друкується вперше. Варіанти: Заяць — «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 182—185; Гандера — «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 192—194, див. у даній збірці № 52; Ревть — Архів П. В. Лінтура.; Плешинець — Архів П. В. Лінтура.; Ільтьо — Архів П. В. Лінтура.; Скубенич-Кость — Архів П. В. Лінтура.; Лазар — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).