Українські народні казки

Циган-молода

Українська народна казка Бойківщини

Був жартівливий циган. Пішов у ліс і виліз на смереку. Він умів дуже файно свистати. І висвистував він на тій смереці, та як птах. А молодий з молодою їдуть дорогою, і молода каже:

— Як пташок гарно співає. Ану стань кіньми. Він став, а вона:

— Як ми імеш того пташка, піду за тебе, а не імеш — то не піду. Він злазить з фіри і біжить лісом шукати того пташка. А не видить, що то циган у смереці сховався та висвистує. Думав, що то пташок, і що того пташка імить.

І забіг молодий далеко в ліс, а циган зі смереки зліз, вибіг на дорогу, виліз на фіру до молодої та й каже:

— Він такий, що тебе вб’є. Знімай з себе свої лахи, і я одягну їх на себе. Буду тут сидіти, а ти втікай домів, би тя не забив. Бо то такий, що уже не одну вбив.

І вона послухала цигана. Циган убрався в її вельон, в її сукенку. Вбрав то на себе, завісив вельон на очі і сидить на фірі. А вона втекла додому.

Надходить молодий та каже:

— Йой, не міг я імити того пташка. Навіть і не чув, як свистав. А циган то слухає і навіть не каже «угу», щоб той його не пізнав. Та лиш каже «гм».

Сідає молодий коло «молодої», вдарив коней і повіз її до своїх родичів. Привіз, а там уже весілля. Завіз на обору, зайшли в хату, і молодий повів «молоду» за стіл. А «молода» не відкриває вельон з очей.

Наливають горівки. А «молода» більше молодому наливає горівки, щоб засліпила йому очі, аби він не спізнав її. І наливає, і наливає, і наливає. А він п’є. І «молода» добре п’є. Молодий уже п’яний, уже нічого не пам’ятає. Не видить, яка тото жінка його. Думає, що то його молода, а то циган у вельоні.

А тут люди на весіллі вже шепчуть і призираються всі. Дуже якась нефайна, дуже чорна молода. Дуже чорна і дуже багато їсть і п’є. Та й говорять:

— То нездала молода.

А молодий з того собі нич не робить, бо він п’яний сидить коло «молодої».

Весілля розійшлося. А що циган робить? Він бере п’яного молодого і йдуть на стрих спати. Молодий зразу заснув, бо був дуже п’яний. А циган подивився, що всі заснули, пішов до стайни, взяв барана, зв’язав баранови ноги і легонько поклав його коло молодого. Та й втік.

А молодий вночі прокинувся, мацає коло себе, починає свою «молоду» цілувати. Намацав роги. Намацав їх та й гойкає із стриха:

— Тату, тату! А тато:

— Що там, синочку, є?

— Як ви маму брали, то мама мала роги?

— Та ні, наша мама рогів не мала.

— То ходіть сюди.

Тато лізе з ціпков вгору драбиною. Підліз, засвітив, а то — баран. Розв’язує йому ноги, і баран скаче з поду на землю, навтік до стодоли. Та й каже тато:

— Що ти привів?

— Та ви ж виділи, я сидів з нею за столом, і вона рогів не мала.

— Та не мала. Була в вельоні і рогів не було.

— Ну то що ж тото вийшло? Тато каже:

— Ми не знаємо, що тото. То, певно, щось лихе. Добре, що воно від тебе втекло.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кіндратів, Турківського району, Львівської області
20 серпня 1990 року
Оповідач: Зубрицька Катерина Олексівна (1926)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.