Українські народні казки

Цісарський син і селянська дівчина

Українська народна казка Покуття

Був собі цісар і мав одного сина. Той син був у него дуже любимий. Підріс він, вже має, може, двадцять років, і каже одного разу:

— Тату, я би хотів поїхати по нашій державі, подивитися, як люди жиють. — Добре, — каже тато, — поїдеш.

Виписує він синови чек. Де приїде в місто чи в село, йому все дають — харчі і все, що йому потрібно в дорозі.

їздив він, їздив по всій державі, нарешті приїжджає до одного села. Проїжджає попри крайню хату, дивиться, а там на оборі журавель, керниця. Він не дуже й хоче води, але почув на городі спів. Дівчина бере колопні. Сподобався йому той спів. Заходить він до неї на город та й каже:

— Дівчино, я хочу води напитися. А вона:

— Йдіть пийте, там є відро та й горнятко. Напийтеся.

— Та ходи ти мені витягнеш. Я не вмію, — каже, — не знаю як. — Вона хоч-не-хоч лишає свою роботу і йде з ним до керниці. Витягла відро води, він напився та й каже:

— Ти сядь, побалакай зо мною. А вона не хоче.

— Я не маю, — каже, — коли, мені треба йти до роботи. Дивіться, що я роблю.

Вона пішла собі на город, а він за нею. Бере колопні, а він з нею балакає — що балакав, то балакав. Та вже й вечоріє. А він каже:

— Я би в тебе й переночував.

— Та де? Нема де, — каже вона.

— Та, — каже, — я де-небудь пересплю. Побалакаєм собі. Заходять вони до хати, мама зварила вечерю. Свою карету він відправив. Вона поїхала у місто, додому, а він лишається.

Переночував, побалакав з нею і другий день так само з нею балакає, і третій день. Пересиджує там. А він має відки, має форсу та й каже:

— Ти знаєш, я би, може, з тобою женився.

— Та як? — каже. — Та ви такий пан. Де ви мене схочете?

— Нічого, — каже, — схочу.

Та й перебуває він у тої дівчини два місяці. Пора вже йому додому йти. Тато переживає, де він ся подів. Його розшукують, посилають за ним післанців. Ті скрізь питають. І найшли його. Приходять та й кажуть:

— Чому ви не йдете додому? А він:

— Та буду йти.

І пішов з ними додому.

Питається тато:

— Де ти був до цего часу?

— А я, — каже, — був там і там. Найшов собі дівчину, хочу женитися.

— Та як? — питає тато. — Де ти найшов?

— Та там... Така й така-то дівчина.. А цар каже:

— Та мені сором за тебе. Ти можеш у цісаря дочку взяти. Там є така дівчина, що можеш ся женити. А не з такою селянкою...

А син йому:

— Та що, коли я її люблю. З нею хочу женитися.

— Як так, — каже цар, — то до мене не признавайся. І відправляє його. А син каже:

— Ви знаєте, тату, найвищу силу має любов. Любов — це найбільша сила в світі.

З тим і пішов до тої дівчини, і коло неї жиє.

А татови скучно за ним, переживає, знов посилає післанців. Привозять його додому. Сказав цар вимурувати вежу і сина в ту вежу посадив. І там йому заносять їсти й пити, що він собі жадає.

А в селі, де та дівчина жила, була корчма. Приходять до тої корчми два майстри. Оден золотар, а другий — бляхар. Посідали вони там та й п’ють, забавляються. Золотар замовив собі файний обід, а той бляхар — звичайний, бо то — бляхар.

А той корчмар — то був орендар у пана. Пан вчув, що там є два майстри, приходить до корчми та й каже:

— Почув я, що тут є майстри. А золотар:

— Я роблю золоті речі.

— А я роблю речі з бляхи, — каже бляхар. Пан до золотаря:

— То зроби мені рибку золоту.

— Зроблю, — каже.

І зробив йому золотар золоту рибку, і пан йому добре заплатив, та й той пішов собі. А пан питає бляхаря:

— А ти що знаєш робити?

— Я, — каже, — знаю з бляхи робити крила. Такі крила зроблю, що може чоловік тими крилами полетіти.

А пан:

— Зроби мені такі крила.

Той зробив крила і каже панови:

— Ану я вам ці крила причеплю, — і причепив йому крила. — ...Складайте крила, махайте руками... і полетите.

Той помахав руками і полетів.

А та дівчина вчула цисе і приходить до майстра-бляхаря. Та й каже:

— Зроби мені такі самі крила.

Він зробив їй крила, та й за це від неї дорого не взяв. А дівчина що робить? Почепила собі крила та й летить до того цісаря. Прилітає туди і там переконалася, що її хлопець сидить вгорі в тій вежі. Долітає вона до него та й каже:

— Я тебе відци заберу.

Договорилася вона з ним. Одного разу він утворяє вікно, вона стає на вікно, він сідає на ті крила, і обидвоє полетіли. Втекли. А рано приходять ті, що до него приходили, приносять йому їсти, — його нема. Кожного разу він спускав вдолину кошик, а тепер ніхто не спускає. Кричать — ніхто ся не обзиває. Вони йдуть до цісаря та й кажуть:

— Нема його. Може, він погинув або що. Не обзивається. Полізли там, дивляться, а його таки нема, пропав. Що робити?

Шукають його, поїхали знов до тої дівчини і там його найшли. Каже цісар:

— Як уже таке, то треба, би ти ся з нею женив.

Той ся женить, і цісар лишає на него свою державу, і той замок на свого сина лишає. Цісар помер, а мама лишилася. Править державою молодий цісар.

Виповідає йому війну турок. Іде він на ту війну. А жінка йому каже:

— Най я вшию тобі сорочку. А він їй:

— Ти вший мені білу сорочку. Вона зробила то.

— На, маєш білу сорочку, — каже. — Аби ти знав: як ця сорочка на тобі почорніє, то, значить, я тебе зрадила, я тобі невірна, а як сорочка буде завше на тобі біла, то я тобі вірна. Аби ти це знав.

Пішов він на війну, а вона залишилась вдома. А теща незлюбила її і хоче збутися. Молодий цісар воює і попадає в неволю, в полон до турка. Вона це знала, його жінка. Війна скінчилася, а його нема та й нема. Нема та й нема.

А він у полоні, він там на роботі, і там є багато невільників. Орють там, сіють, різну роботу роблять, і у всіх полонених сорочки чорні, а в него біла. Проходить місяць, два місяці, три, вже рік минув, він не змінює сорочку, а сорочка на нім біла. Біла сорочка на нім.

Той турецький король дивиться на него та й каже:

— Що на нім сорочка біла? Ану, давайте його сюди. Привели його, та й каже турецький король:

— Що на тобі така сорочка біла?

Знає турецький король, що це той самий цісар, та й так питає його. А той каже:

— Мені жінка моя вірна така. Вона мені цю сорочку дала і сказала: «Доки ця сорочка буде біла, то я, значить, тобі вірна. А як я тебе зраджу, то сорочка на тобі почорніє».

Він розповів це турецькому королеви, а той бере своїх двох людей та й каже їм:

— Нате вам велику суму грошей і йдіть у то царство до його жінки. Підмовте її так, щоб на нім почорніла сорочка.

Він хоче знати, чи то є правда. Підписують тим двом документи, все оформляють, і їдуть вони у то царство. Приїжджають до неї та й кажуть:

— Ми відти, з того та й того царства. Може, би ми тут пожили? Нам треба квартири.

Показують документи, що вони таки є від того короля. Вона приймила їх. Виділила їм окрему кімнату, і вони там собі жиють. Гостюють пару день. І хотять її підмовити, щоби там сорочка в її чоловіка почорніла. Тоді вона надумалася їх лишити і тікати з дому. І втекла. Ті два питаються чоловікової мами, де ж цісарева. А вона каже їм:

— То пусте. Вона нездала, десь пішла, — каже, — гуляє. А вони оден до другого.

— Як таке, то вже на нім мала сорочка почорніти. Забираймося додому.

А вона в той момент обстригла собі коси і перебралася на лірника, на діда, що грає на ліру. Вона вміла файно співати і грати. Виходить за місто. А за містом була капличка. Ховає вона свою цісарську одіж у ту капличку. Зробилася старцем, сіла під ту капличку, грає на ліру і співає. А ті два турки їдуть попри ню.

— Добрий день, діду!

— Доброго здоров’я вам, — каже вона.

— Що тут робиш, старче? — кажуть вони.

— Йду в Рим. І тут сів спочивати.

— А може, би ти з нами йшов, діду?

— Та як буду йти з вами? Не можу, бо йду до храму Божого в Рим.

— Та ходи з нами, ми тебе підвезем.

Дістали вони десь там коня і беруть її з собою. Вони мають коні, і вона має коня. Їдуть, по дорозі вона їм грає і співає, весело їхати. Вона співає їм то веселої, то сумної.

Так їхали і доїхали аж до турецького короля. Вже недалеко до тої палати, а там невольники орють. Є їх дев’ять чоловік. Усі такі дрантиві, чорні, а на однім сорочка біла. «Старець» це вздрів і подумав: «О, се мій чоловік, на нім біла сорочка».

Приїхали вони перед палату, виходить король і питає їх:

— Як там справи?

— Нема нічого. Ми там побували, були більше, як тиждень, і нічого не скористали.

— Чому? — питає король.

— Вона десь утекла, звіялася. А теща її казала, що вона пуста.

— А то що з вами за старець?

— А ми його по дорозі здибали, як-им їхали сюди. Взяли його з собою. Він файно грає і співає.

Король питає «старця»:

— Куди ти йдеш?

— Іду на храм у Рим.

— Ану, заграй мені. «Старець» заграв веселої.

— Ану, ще мені заспівай.

«Старець» співає. Дуже королеви сподобався сей спів.

— А ще заграй мені сумної.

Заграв «старець» сумної, і королеви ще дужче сподобалося.

— Ти знаєш, лишайся в мене на пару день.

— Найясніший королю, — каже вона, — мені треба поспішати в Рим, до Божого храму.

— Нічого, я тобі добре заплачу, побудь у мене. Що зажадаєш, я тобі заплачу.

Дає їй король квартиру, і «старець» собі там сидить; щоранку король виходить і кличе його:

— Ходи сюди, заграй мені.

Так «він» просидів у того короля місяць, і цілий місяць грав йому та співав. Та й каже:

— Королю, вже мені пора. Я вже тілько у вас посидів.

— Ну й що ти за се хочеш? — питає король «старця».

— Та й що буду у вас хотіти? Дайте мені одного невольника. Він виписує йому папери.

— Котрого хоч? Іди вибирай собі. «Старець» пішов вибирати.

— Дайте того, що в білій сорочці.

Їй дали того невольника, дали коня і двох чоловік, аби їх відпровадили до границі. Приїхали вони до границі і там ся розходять. Сі, що проводжали, вертають собі, а ті два поїхали: «старець» і невольник у білій сорочці.

Їдуть вони по дорозі, говорять собі. Їхали так два тижні. Рано-вранці «старець» завше молиться: «Господи Боже, поможи нам доїхати». А цісар питається в него:

— А куди ти їдеш?

— Та їду, — каже, — в Рим.

— Слухай, — каже, — їдь зо мною до мене додому. Я — цісар.

— Що я в тебе буду робити?

— Будеш мені грати й співати.

— Добре, — каже, — буду тобі грати й співати. Приїжджають вони до тої каплички. Каже «старець»:

— Раз я йду до тебе жити, заприсягни мені в тій капличці, що ти мене не відправиш, що я буду коло тебе жити до самої смерти.

Цісар написав таку цидулку і дав свій підпис. Заприсягнув коло тої каплички, і їдуть додому. Каже «старець»:

— Я буду собі жити недалеко твої палати. Він прийшов додому та й питається мами:

— Де жінка?

— А вона ся звіяла, — каже, — нема її. Десь гуляє. То вже пройшло півроку, як її нема.

Тоді він робить собі забаву, що вернувся з полону, і той «старець» коло него є, при тій забаві. А він каже гостям:

— Оце мій товариш, я привіз його собі з полону. Ану, заграй, — каже, — моїм гостям.

«Старець» грає. Гості тим дуже задоволені, бо він файно грає, той «старець».

Три дні пройшло, як він там є. А четвертої днини «старець» іде до каплички, бере на себе цісарську одежу. Поверх цісарського вгорнув своє старе вбрання. Приходить знов межи тих гостей і далі співає їм. Забавляються вони, і питається «старець» цісаря:

— А де ваша жінка, що її не видко?

— Мама каже, що вже більше, як півроку, нема її. Десь пішла. Входить межи гостей мама. «Старець» заграв мамі сумної. Їй то сподобалося. Та й каже «старець» до цісаря:

— Найясніший цісарю, я буду коло тебе жити, але тобі треба мати дружину.

Мама каже до сина:

— Сину мій дорогий. Я найшла тобі тут файну дружину. Не таку ганчірку, як тота була...

А всі гості слухають. Тоді «старець» встає за столом, скидає з себе старече вбрання, розщеплюється, а там — вбрання цісарське. Всі здивувалися. Витягає вона ту цидулку і показує йому.

— Хто це писав? — питає вона.

— Я, — каже.

— А біла в тебе сорочка? Я її тобі вишивала, як ти йшов на війну. Я тобі була вірна, бо присягала перед богом у церкві. Тато твій мене не хотів, мама не хотіла, я тебе не хотіла, бо ти був цісарський син, а я — селянка.

І каже вона тим гостям:

— Хто зрадить бідну дівчину, того буде бог карати.

Цісарева мама то вчула, впала і вмерла. Поховав він маму, а з жінкою ще дуже довго жив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
21 травня 1989 року
Оповідач: Качур Михайло Федорович (1906 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.