Українські народні казки

Цісарівна миша

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі чоловік та й жінка. Та й дуже файно вони собі жили. Але жінка вмерла, а чоловік лишився з трьома хлопчиками. Всі три вже з армії вийшли. Два в поле їздять, а оден дома їсти варить. А ті два зачали з него сміятися, на сміх його брати, що він нічого не робить, лиш коло печі. Зачали казати:

— Ти наш Попелюх.

Тато дав їм по золотому яблучкови. І сказав:

— Ідіть собі заручіть дівчата. І най вони вам дадуть по вишитій золотій платниці, най я вижу, які вони будуть швалі. Беріть по коневи, сідайте собі на коні й їдьте.

Ті два взяли молоді коні, а йому лишили слабу кобилу на трьох ногах, Нім * цей піч обрядив, а ті поїхали. Пішов він до стайні, взяв ту кобилу за кантар * та й пішов з нею в ліс. Браття прийшли додому, а тато каже:

— Наш Попелюх пішов з кобилою в ліс.

А він зайшов у ліс, кобилу веде за капейстру *, а то яблучко держить у руці. Дивіться він, а то така велика купа лому *. А кобила сіпнула, і яблучко впало в той лім.

А то не був лім. То столиця проклятого цісаря перекинулася на купу лому, а цісарева донька — на миш. Попелюх зачав той лім розкидати. Шукав яблучка. Та й найшов двері. І ввійшов він до палати. В одні двері, другі й треті пішов. Нікого в хаті нема. Є меблі, є все добро. І лиш одна мишка бігає. А він сперся на стіл та й думає.

— Попелюху, — каже Мишка, — що ти думаєш?

— Нас є три браття. Тато дав нам по золотому яблучкови, аби ми заручили дівчата. А я взяв кобилу-каліку на трьох ногах. Зашпоталася вона, сіпнула мені руку, і яблучко впало в цей лім. І я не можу його найти.

А Мишка каже:

— Попелюху, яблучко в мене. Видиш? Та й що ти хочеш?

— Тато сказав, аби ми собі заручили дівчата. І аби ті дівчата вислали йому по платині вишитій. А ти мені це не даш.

А вона каже:

— Приходь до мене. Що тобі треба, я тобі все дам. Ців-ців-ців. Як зцівкала вона, прибігли шість мишок.

— Одні — за полотном, другі — за шовком, треті — за иглами! І зараз би мені був рушник, шовком вишитий! А ти, Попелюху, їж і пий. На столі є все, що потребуєш.

Він їсть і п’є. А в якийсь час приносить вона йому вишитий рушник. Тато казав хустинки принести, а це дорогий рушник. Упакувала вона файно той рушник у папір і дала йому. А яблучко не дає.

— Іди до тата. Що тато скаже тобі принести, приходь до мене й кажи. Я тобі все дам.

І він пішов додому. Приходить, а ті два брати дома. Та й сміються.

— Попелюх у ліс ходив. Що він татови принесе?

А він подає татови рушник, вишитий шовком. Усі з цего дуже чудувалися.

Каже тато до Попелюха і до його братів:

— Ідіть до своїх наречених і принесіть мені по колачеви. Чи вміють вони колач спекти?

Знов іде Попелюх у ліс. Прийшов до Мишки, а вона питає:

— Чого ти так засумувався, Попелюху?

— Тато сказав, аби ми від своїх наречених принесли по колачеви. Хоче знати, чи вміють пекти.

— Не журися, Попелюху, все буде добре, лиш мене слухай. Зацівкотіла, збіглися мишки. Одна за цукром побігла, друга — за мукою, третя — за дріжджами. Все принесли, що треба до колача.

— Спечіть мені два колачі, — сказала вона.

За короткий час вносять два колачі. Спечені, готові. І вона дає ті колачі Попелюхови. Оден на дорогу, аби собі їв, а оден упакувала файно.

— Неси до тата. А як знов щось треба буде, би прийшов до мене.

А брати так його визирають. Що він принесе? Вони вже принесли свої колачі. А він приніс свій і віддав татови. Вони дивувалися. Що це є? Вони його мали за дурного.

Тепер тато каже:

— Ідіть приведіть мені своїх дівчат. Най я вижу, які в мене будуть невістки.

А він кобилу за капейстру та й пішов у ліс. Приходить туди та й задумався. А Мишка питає:

— Чого ти задумався, Попелюху? — А він каже:

— Так і так, тато каже, би ми наречених привели.

— Все буде добре, — каже вона, — лиш слухай, що я тобі буду казати, і так роби.

Він каже:

— Мені тато сказав, аби я тебе привів.

Вона зацівкотіла, та й прийшло шість мишок. Він подивився, а то вже їде запряжений парою коней фіякір *, і вона сидить собі в фіякрі. А мишок нема.

А то була дочка проклятого цісаря. Вона сказала до него:

— Ходім до мене.

А то вже нема купи лому, лиш камениця царська. Утворили каменицю, зайшли до середини, а там таке добро. Вже перетворилася купа лому на цісарську столицю.

Бере вона три скрині і набирає всього, би привезти до тата почесного *. Одну скриню набиває медівниками. Друга скриня — на тата стрій увесь. Третя скриня — дарунки братам та їх жінкам. Позамикала скрині і закликала сторожа двору. Попелюха збирає на царського зятя, усе царське на ньому. Кобилу присилюють до фіякра ззаду, аби вона собі йшла. Віддала сторожеви ключі. І сідають собі обоє в фіякір і їдуть.

Їдуть лісами до тата. А брати з жінками поприходили. Уже якраз сіли за стіл. А тато ще стоїть збоку. Та лиш дивиться в ліс, на ту стежечку, по якій Попелюх має надійти. Дивляться, а то їде фіякір. І їде царівна і царський син з нею. Зібрані у все царське. Приїздять на подвір’я. Уже ніхто нічого не каже, лиш думають: «Що це є?». Де вони сподіваються, що це Попелюх приїхав? Попелюх навіть скрині до хати не ніс. Вона сказала:

— Дайте мені чоловіка, щоб заніс, я заплачу. Аби мій наречений не брав тяжкого.

Поносили до хати скрині. Гості повиходили з-за стола, як це все уздріли. Тоді вона сказала:

— Сідайте всі за стіл.

А тата Попелюхового убрала у все царське. Та й братів так зібрала. І невісток, жінок братів. Та й сіли за стіл, їли, пили, набувалися.

Походження та примітки

* Нім — поки.

* Канта́р — вуздечка.

* Капе́йстра — вуздечка.

* Лім (род. лому) — хмиз.

* Фія́кір — бричка.

* Поче́сне — дарунки, що їх підносить молода під час весілля рідні молодого.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Пістинь, Косівського району, Івано-Франківської області
25 травня 1987 року
Оповідач: Третяк Марія Николаївна (1903 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.