☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Чабанець
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Був собі чабанець. Змалку пас вівці і крім них нічого не знав. Одного разу впав йому з неба здоровенний камінь. То він було усе грається тим каменем, то причепить до батога та кине вгору, а сам спати ляже на цілий день. Прокинеться, аж ось і камінь летить, та як упаде то по коліна у землю вгрузне. А то візьме кине серед степу сіряк, тим каменем придавить, то й три чоловіки не піднімуть. Мати було лає його:

— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!

А йому байдуже, все качає той камінь. А до того царя, що в його царстві той чабанець жив, став підступати під город змій. Здоровенне каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, став засилати скрізь по царству бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й хвалиться:

— Я б того змія, — каже, — батогом убив.

Люди почули це, донесли цареві, той і вимагає його. От підійшов він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:

— Що ти хвалишся! Ти ще молодий!

— Нічого, — каже чабанець.

Дав тоді йому цар два полки солдат. Чабанець вийшов до них і став командувать, наче він уже років двадцять у війську служив. Цар тільки руками сплеснув:

— Боже мій! — каже.

От не доходячи за декілька метрів до змія, покидає чабанець свої полки і наказує:

— Дивіться, як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як полум’я, то він мене.

А той змій був такий сильний, до себе не підпускає, духом забиває. Та чабанець і не ворухнеться.

— Ну, — питає, — чого, добрий молодець, зайшов? Будем битися чи миритися?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим щоб биться.

Змій йому каже:

— Піди ще три роки погуляй, тоді приходь.

— Ні, — каже, — я вже своє відгуляв.

— А чим ти мене будеш бити?

— А оцим батогом.

А батіг з волячої шкури сплетений, і той камінь на кінці прив’язаний.

— Ну, — каже змій, — бий мене!

— Ні, бий ти мене попереду.

У змія меч здоровенний стальний, як ударить же він того чабанця, так той меч на цурки розсипавсь.

— Держись же, — каже чабанець, — тепер я тебе ударю.

Як шмагоне тим камінцем, змій так і розпластавсь. Дим пішов у трубу. Військо таке раде. Музиканти грають, цар чабанця зустрічає, бере під руку, веде у дворець.

От оддав цар за нього дочку, побудували їм дворець, живуть вони собі. А інші царі почали насміхатися, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жаль. І посилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убить.

Ото найшлося двоє. Пішли вони до чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і почув уже, що до нього битися йдуть. Прийшли вони, він і питає:

— З чим, добрі молодці, прийшли, будем биться чи мириться?

— Авжеж биться.

— Підождіть, — каже, — я богу помолюсь.

Помоливсь, сів за стіл і голову руками підпер.

— Ну, — каже, — тепер бийте!

От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве, тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох і здавив докупи, так маслаки з них і посипалися. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і прямо каже:

— Бачиш це ? І тобі таке буде!

Відтоді цар його і не чіпав.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

141 (7294). Чабанець. СУС —. Записав Маргаль Андрій 2009 року. Сіровух Людмила Іванівна (1941). Дніпропетровська область, Синельниківський район, Вільне

Чабанець
Українська народна казка Кіровоградщини

Був собі чабанець, та такий що ще змалку вівці пас, більше ніякої роботи не знав. От раз і випав йому камінь з неба у вісім пудів. То він було усе грається з тим каменем. То причепить до батога та як кине угору, то аж на другий день ловить його. А то візьме, покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або й більше, а не візьмуть. Мати було його лає:

— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!

А йому й байдуже, катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець жив, став підступати під город змій. Пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує. І вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав.

Цар перелякався і давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали, шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й похвалився:

— Я б того змія, — каже, — батогом забив.

Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха. Той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, той подивився, що він такий малий, та й каже:

— Що ти говориш! Ти ще молодий.

А він звісно хлоп’я.

— Нічого, — каже.

Ну, ото дає цар два полки солдат. Чабанець як вийшов до тих солдат та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.

От не доходячи за скільки там гін до того змія, чабанець кида свої полки і наказує:

— Дивіться, — каже, — як із змієвого дворця з труби йтиме дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.

Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не ворухнувся.

— Ну, — питає, — за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а щоб битися.

Змій йому й каже:

— Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді приходь.

— Ні, — каже, — я вже гуляв.

— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?

— А оцим батогом.

А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений і камінь той на кінці прив’язаний.

— Ну, — каже змій, — бий мене!

— Ні, бий ти мене попереду.

От у змія меч на три сажні залізний чи стальний. Як ударить він чабанця ним, так меч на шматочки розлетівся.

— Держись же, — каже чабанець, — тепер я тебе ударю.

Як шмагоне його батогом, змій тут і розпластався, дим пішов у трубу. Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець та й живуть собі.

А інші царі почали балакати, що як таки свою рідну дочку та оддати за чабана. Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабана міг убити. Скоро і знайшлося двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, а він і питає:

— З чим, добрі люди, прийшли? Чи будем битися, чи мириться?

— Авжеж, — кажуть, — що битися.

От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве, тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох та як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не величає, а прямо каже:

— А що, бачиш це? Так і тобі буде!

Тоді цар і годі його чіпати.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

176 (8070). Чабанець. СУС — 300*. Записала Килинич Марія 2010 року. Килинич Юрій Петрович (1969). Кіровоградська область, Голованівський район, Свірневе

Цю казку подавали в багатьох областях України (вперше на Чернігівщині), і ясно було, що це списано з друкованих джерел. Тому більшість таких записів до друку не подавалися. Але в даному випадку подали мені текст казки з тої місцевості, де ще наприкінці ХІХ століття записав цю казку І. Манжура. Тому я й вирішив подати цю казку до книги «Казки Степової України» (Микола Зінчук).