Чабанець Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Був собі чабанець. Змалку пас вівці і крім них нічого не знав. Одного разу впав йому з неба здоровенний камінь. То він було усе грається тим каменем, то причепить до батога та кине вгору, а сам спати ляже на цілий день. Прокинеться, аж ось і камінь летить, та як упаде то по коліна у землю вгрузне. А то візьме кине серед степу сіряк, тим каменем придавить, то й три чоловіки не піднімуть. Мати було лає його:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому байдуже, все качає той камінь. А до того царя, що в його царстві той чабанець жив, став підступати під город змій. Здоровенне каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, став засилати скрізь по царству бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й хвалиться:
— Я б того змія, — каже, — батогом убив.
Люди почули це, донесли цареві, той і вимагає його. От підійшов він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
— Що ти хвалишся! Ти ще молодий!
— Нічого, — каже чабанець.
Дав тоді йому цар два полки солдат. Чабанець вийшов до них і став командувать, наче він уже років двадцять у війську служив. Цар тільки руками сплеснув:
— Боже мій! — каже.
От не доходячи за декілька метрів до змія, покидає чабанець свої полки і наказує:
— Дивіться, як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як полум’я, то він мене.
А той змій був такий сильний, до себе не підпускає, духом забиває. Та чабанець і не ворухнеться.
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим щоб биться.
Змій йому каже:
— Піди ще три роки погуляй, тоді приходь.
— Ні, — каже, — я вже своє відгуляв.
— А чим ти мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А батіг з волячої шкури сплетений, і той камінь на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
У змія меч здоровенний стальний, як ударить же він того чабанця, так той меч на цурки розсипавсь.
— Держись же, — каже чабанець, — тепер я тебе ударю.
Як шмагоне тим камінцем, змій так і розпластавсь. Дим пішов у трубу. Військо таке раде. Музиканти грають, цар чабанця зустрічає, бере під руку, веде у дворець.
От оддав цар за нього дочку, побудували їм дворець, живуть вони собі. А інші царі почали насміхатися, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жаль. І посилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убить.
Ото найшлося двоє. Пішли вони до чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і почув уже, що до нього битися йдуть. Прийшли вони, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли, будем биться чи мириться?
— Авжеж биться.
— Підождіть, — каже, — я богу помолюсь.
Помоливсь, сів за стіл і голову руками підпер.
— Ну, — каже, — тепер бийте!
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве, тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох і здавив докупи, так маслаки з них і посипалися. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і прямо каже:
— Бачиш це ? І тобі таке буде!
Відтоді цар його і не чіпав.
Чабанець Українська народна казка Кіровоградщини
Був собі чабанець, та такий що ще змалку вівці пас, більше ніякої роботи не знав. От раз і випав йому камінь з неба у вісім пудів. То він було усе грається з тим каменем. То причепить до батога та як кине угору, то аж на другий день ловить його. А то візьме, покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або й більше, а не візьмуть. Мати було його лає:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже, катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець жив, став підступати під город змій. Пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує. І вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав.
Цар перелякався і давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали, шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й похвалився:
— Я б того змія, — каже, — батогом забив.
Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха. Той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, той подивився, що він такий малий, та й каже:
— Що ти говориш! Ти ще молодий.
А він звісно хлоп’я.
— Нічого, — каже.
Ну, ото дає цар два полки солдат. Чабанець як вийшов до тих солдат та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.
От не доходячи за скільки там гін до того змія, чабанець кида свої полки і наказує:
— Дивіться, — каже, — як із змієвого дворця з труби йтиме дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не ворухнувся.
— Ну, — питає, — за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а щоб битися.
Змій йому й каже:
— Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді приходь.
— Ні, — каже, — я вже гуляв.
— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений і камінь той на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажні залізний чи стальний. Як ударить він чабанця ним, так меч на шматочки розлетівся.
— Держись же, — каже чабанець, — тепер я тебе ударю.
Як шмагоне його батогом, змій тут і розпластався, дим пішов у трубу. Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець та й живуть собі.
А інші царі почали балакати, що як таки свою рідну дочку та оддати за чабана. Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабана міг убити. Скоро і знайшлося двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, а він і питає:
— З чим, добрі люди, прийшли? Чи будем битися, чи мириться?
— Авжеж, — кажуть, — що битися.
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве, тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох та як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не величає, а прямо каже: