☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Чарівна книжечка
Українська народна казка Покуття

Жили колись у давні часи бідний чоловік з жінкою. У них був оден син. Жили вони бідно, а освіти в той час у селі зовсім не було. Може, оден був грамотний на село, той, що при уряді служив. Чоловік усе казав жінці: «Аби ми свого сина дали до школи, щоби він умів щось прочитати, умів написати. Вже би легше жив, як буде великий». Але чоловік цего не дочекав, бо він тяжко робив. Захворів і помер. А жінка з сином лишилася.

Коли синови сповнилося сім років, жінка подумала: «Піду в місто, пошукаю школи, і дам його туди на рік, на два, щоб він трохи повчився. Аби міг читати й писати». Пішли вони в місто, ходили, питали кожного, чи не знає, де школа, і ніхто їх не міг направити. Проходили весь день і на вечір ні з чим пішли обоє додому. Коли вони вийшли за місто на поле, здибав їх пан і питає:

— Куди ви з дитиною ходили? А вона йому розказує:

— Ходила шукати школи, хотіла дати хлопця на рік, на два вчитися. І ніде не могла найти школи.

Пан сказав їй:

— Я — сам директор школи. Як хочете, то заберу хлопця з собою, а ви пізніше прийдете і відпитаєте, де школа. Він буде вчитися.

Жінка подумала і віддала дитину. Сама пішла додому, а пан узяв дитину за руку і вернувся в місто.

Коли пан і хлопчик лишилися вдвох, пан каже:

— Сідай мені на плечі, і я буду тебе нести.

Хлопчик сів, і вони здоймилися в повітря. Летіли вони довго, а коли приземлилися, то там була одна пустиня. Нарешті перед ними появилася маленька хата. Вони зайшли до хати, а в хаті було одне маленьке ліжко, столик і крісло. І дві великі скрині: одна порожня, а друга повна маленьких книжечок. І пан сказав хлопчикови так:

— Ти будеш перекладати книжечки з цієї повної скрині у цю порожню. І цеї роботи тобі стане на цілий рік.

І лишає йому пан на столі на один раз поїсти і каже:

— І оце тобі буде вся школа. А через рік я прийду. І пішов, а хлопця закрив.

Хлопчик лишився самий. Він боявся. Думає: «Поїм і ляжу спати». З’їв він то все, що на столі було, і ліг спати. А коли прокинувся, на столі знов така сама їда була, на оден раз поїсти. Як він ще раз поїв і ліг спати, знов була на столі та сама їда. Хлопчик подумав: «Це добре».

І призвичаївся хлопчик там. Уздрів, що їсти є що, в хаті тепло, і він взявся до роботи, почав перекладати книжечки, і перекладає він їх цілий рік. Коли скінчив перекладати, закрив паку, і рік скінчився. Скінчився рік і прийшов пан.

Лишив йому пан знов на оден раз їди і сказав знов перекладати книжечки назад у ту саму паку. Та лишив хлопчика, замкнув його і пішов.

А коли вже другий рік кінчався і він кінчав перекладати книжки, одну книжку він ніяк не міг помістити, ніяк не міг заперти скриню. І увидів у вікно, що вже йде пан, зараз зайде до середини, до хати. Подумав собі хлопчик: «Пан скаже, що я недобре перекладав. Той раз було добре, а цей недобре». І він сховав ту книжечку в кишеню.

Пан увійшов до середини й сказав:

— Ну що ж, ти свою роботу вже зробив. Ходім надвір, і я зараз лишу тебе на тім місці, де взяв від мами.

Як сказав, так і було зроблено. За якихось там пару мінут вони вже були на тім місці, де він його взяв від мами. І направив його пан дорогою додому, щоб він не заблудив. І хлопець пішов сам дорогою додому.

А мати ходила пару раз до міста, ніде не могла найти школи і думала, що вже більше сина бачити не буде. А тут дивиться, син іде додому. Вона була дуже рада. Розпитувала, де він був, що видів. А що він міг сказати, як нічого не видів?

І з того часу син з мамою стали разом жити і заробляти на їду. Мама брала багацьку роботу на дім. І дома пряла. А він, як підріс, ходив до багачів і робив у них тяжкі роботи.

Одного разу в зимі мама лишила його в хаті. Це було в неділю, він ще спав. Мама пішла до багачки, що пообіцяла муки на кулешу і горнець квасного молока. Він устав. У хаті було холодно. Став він і думає: доки він буде так бідувати? І каже сам до себе: «Я ще небагато прожив, а вже так набідувався». І нагадав, що він колись був у пана і перекладав книжки з паки повної в порожню. І нагадав, що він сховав у кишеню маленьку книжечку. А ті сподні, які він тоді носив, ще збереглися. І він пішов і найшов там ту книжечку. Відкрив її і уздрів портрет пана, в якого служив два роки.

І нараз той пан до него з книжки заговорив. Він учув людський голос і напудився. І закрив книжку. А голос пана далі чути. Пан говорив ласкаво:

—...Ти не бійся мене, ти в мене служив два роки і зробив велике діло. А тепер я буду служити тобі до смерти. Що тобі треба, відкрий книжку і проси в мене. Всі твої бажання буде виконано.

І він подумав таке, подумав і сказав:

— Я б хотів, щоб у хаті було тепло.

І нараз у хаті зробилося тепло. Він уздрів, що це дійсно правда, відкриває книжечку другий раз і каже:

— Тепер я хочу, щоби на столі було що їсти. І на столі з’явилося все, що душа бажає.

А в ту пору й мама прийшла. Увиділа, що в хаті так тепло, і говорить:

— Ти, напевно, всі дрова спалив. Чим я буду варити обід? А він ще не їв тих страв, які були на столі. І каже мамі:

— Мамо, від сьогодні ви вже не будете ні дровами гризтися, ні їдою. Сідаймо до стола і будемо обідати.

Мама як уздріла, що на столі так багато їди, то здивувалася й питає:

— Відки ти це маєш? Може, ти де вкрав?

А він говорить:

— Ми й красти не підемо, і їсти будем мати.

І з того часу вони стали заможно жити, не треба було вже заробляти по наймах.

Коли він увидів, що в него така сила є, то подумав: «Мені вже треба женитися». І каже мамі, щоби збиралася до царя. Питати, чи не віддасть цар свою дочку за її сина. Мама напудилася.

— Що ти, сину, думаєш! Як я буду сватати дочку в царя, як ми такі бідні?

А син каже:

— Ви зачекайте, я вийду надвір. А як вернуся, то я вам скажу, можемо ми сватати царську дочку чи не можемо.

Він вийшов надвір, відкрив свою книжку, а книжка каже:

— Що господар просить? Він питає:

— Можу я в царя сватати дочку чи не можу? А книжка говорить:

— Можеш сватати, де хочеш. Всі бажання ми виконаєм.

І на другий день мама пішла до царя сватати дочку. А туди треба було йти два тижні пішки. Він дав мамі на дорогу торбинку, з якої вона ніколи не могла з’їсти всі харчі. І мама йшла день за днем і прийшла до царя. Там її не пустили. Сказали цареви:

— Прийшла якась жінка. Хоче сватати вашу дочку за свого сина. Цар сказав пустити ї’ в подвір’я. Вийшов до неї і питає:

— Що ти, бабо, хочеш сказати мені? А вона каже:

— Найясніший царю, хочу просити вас, щоби ви свою дочку дали за мого сина заміж.

А цар питає:

— Скільки ти йшла сюди до мене пішки?

— Два тижні, — сказала вона.

— Через два тижні щоби ти пригнала моїй дочці сто лисів на шубу. Щоб вона мала в чім їхати вінчатися. А не приженеш, то я й тобі зітну голову й твоєму синови. І будеш знати, як у мене сватати дочку.

Баба думає: «Ми почали добре жити, і вже треба з світом прощатися». Але прийшла додому і все розказала синови. Син сказав:

— Ви не гризіться. Лягайте з дороги спати, відпочивайте. Ви трудні. А на другий день рано сто лисів було вже на подвір’ю запряжено у візок, і баба вже не йшла пішки, а їхала. І на обід була вже в царя. І коли цар уздрів, що баба пригнала сто лисів, він узяв бабу до покоїв і там уже говорив з нею як з рівною. Бо він уже видів, що це не проста баба.

Відпочила вона добу, а на другий день цар сказав так:

— Два тижні тобі, — каже, — треба додому йти. А на другий день після двох тижнів щоб такі самі палаци були в твого сина, як у мене. І би була така дорога, щоби я відкрив вікно і твій син відкрив, і ми оден другого виділи. І я, — каже, — відци буду їхати з своїми гостями й з молодою, а твій син відти. На середині дороги зійдемся. Там буде піп, звінчаєм наших дітей, поїдем до твого сина, будем там три дни гуляти свадьбу, потім три дни в мене. А вони де схотять, там будуть жити.

Баба прийшла додому і розказала все синови, а син сказав:

— Ви лягайте відпочивати з дороги.

Баба лягла, а він вийшов надвір, відкрив книжку. Книжка питає:

— Що господар бажає?

Розказав він усе, що цар переказав мамою. Книжка сказала:

— Буде все в порядку, лягай і відпочивай.

А як вони рано повставали, то були вже в палацах. Вже було все, як у царя. Він відкрив вікно і увидів царя, а цар його. І в царя було все готове, і в него вже на подвір’ю стояли дві пари коней, впряжених у дві брички. І на одну бричку він сів з мамою, а на другій були музиканти. І поїхали вінчатися. Цар виїхав відти, а він відци, і на дорозі зустрілися.

Потім приїхали до него назад у палац. Всі гості від царя розмістилися по кімнатах, на столах було понакладувано, що душа бажає. Три дни пили й гуляли, і ніхто нічого не доносив, і ніхто не запрятував. Все було й було, кілко треба.

А після весілля стали молоді собі жити окремо. Цар був задоволений, що мав такого зятя. Але була одна біда. Раніше царська дочка мала кава’ліра, і вони хотіли женитися, а за цего вона пішла не по своїй волі, а по татовій. Вона все одно більше любила того, як свого чоловіка.

Одного разу вона приїхала з чоловіком у гості до тата і мала нагоду таємно поговорити з першим своїм любовником. І він їй сказав:

—...Ти притворяйся, що його любиш, аби ти взнала, відки в него така сила. Як це він може все так робити?

Приїхали вони від царя, і жінка його стала дуже добренька. Він подумав, що жінка йому дуже вірна, і ні з чим перед нею не крився. І вона в скорому часі дізналася про книжку, яка виконує всі його бажання. І написала вона таємно листа, передала свому любовникови, а він прочитав і відписав їй: «...Якщо ти зможеш, аби ту книжку від него вкрала». І вона вже старалася, як би ту книжку від него вкрасти. Вона дуже за ним сокотила, де він кладе свій одяг, як роздягається, і була вже в курсі діла.

Одного разу їй вдалося ту книжку від него вкрасти, і вона післала до свого любовника таємних післанців і повідомила, що книжка вже в неї в руках. І той прийшов, і вони таємно зійшлися, і вона дала йому ту книжку. Він відкриває її, а хазяїн з книжки каже:

— Що господар бажає? А той сказав так:

— Ми хочем, щоб би нас із моєю милою занесли там, де кури не допівають і де птах не долітає.

І вони опинилися в тій хатині, де колись хлопець, як мав сім років, перекладав книжки в пана, у якого служив. І в тій хатині вони стали жити.

Він другий раз відкрив ту книжку, казав, щоби було що їсти, щоби було б що вбратися — книжка вже не виконувала ніяких бажань. Тільки занесла їх там, де вони хотіли. Як вони не старалися, як не просили, нічого їм ніхто не давав.

І жили вони там, може, тиждень, може, більше, а їсти нема що. І їм уже нічого не було в голові, не до любови було, а лиш хотілося їсти. Вони загризлися, як мають прожити.

А він мав зброю, то ходив, щоб якусь здобич здобути. По десять-п’ятнадцять кілометрів проходив, поки вбив якусь ворону.

А чоловік царевої доньки прокинувся, подивився — нема жінки. Він зачав скрізь її шукати — нема ніде. Поїхав до царя — і там її нема. І він зачав цареви казати:

— Тату, десь ваша дочка, а моя жінка пропала.

Шукали вони її два тижні — не було ніде. Тоді цар сказав так:

— Якщо її нема, то вона зробила великий злочин. Я тебе не зрікаюся, я тебе можу переписати на свого сина. І можеш ще раз женитися. Потім я на тебе лишу свою державу, після мої смерти будеш царем.

Але біда була ще й у тім, що й чарівна книжечка пропала. А царський зять не хоче нічого, лиш хоче шукати жінку. -...Буду шукати її, поки не найду. А цар йому говорить так:

— Якщо ти йдеш у дорогу шукати її, то я тобі даю документ, і з цим документом тебе скрізь у нашій державі будуть поважати, бо будуть знати, що ти царський зять, і як перейдеш у другу державу, то мусиш мати з собою гроші, щоб міг собі купити, що треба. Би мав з чого жити.

І пустився він у дорогу. Ходив село від села, ходив по містах, скрізь перепитував і ніде нічого не міг перевідати. Слід пропав, як у воду камінь.

Одного разу дійшов він до великої кам’яної гори. А на горі якихось два хлопці, і так вони б’ються, що до смерти може дійти. Він підійшов до них і питає:

— Чого ви так б’єтеся? А вони йому сказали:

— Лишився нам спадок по татови. Є в нас такі три річи: плащ, такий, що як людина вгорнеться і зашпінькає ґудзики, її не видко; друга річ — чоботи; як їх взуєш, то ступиш з правої ноги — ідеш нормально, а ступиш з лівої, то що крок, то ціла миля. А третя річ — це палиця. Як ти хочеш когось обернути чи на звіра, чи на щось інше — на що ти хочеш, торкни цею палицею, і він обернеться, на що тобі треба.

Він питає:

— А чого ви б’єтеся?

— Бо нас тільки двоє, а річи три, і ми ніяк не можемо поділитися. А він говорить:

— Я вас поділю. Я пускаю круглий камінь, і він котиться аж надолину. Котрий скорше добіжить до того каменя, тому буде дві річи, які він возьме на вибір, а котрий буде позаду, то буде йому та річ, що лишиться.

Вони на це погодилися. Він пустив камінь, і вони побігли вдолину, а він взув чоботи, угорнувся в плащ, зашпінькався, палицю під паху, і вже його не видко. І ступнув з лівої ноги, і що крок, то миля. Нім хлопці добігли до того каменя, то він уже, може, був у другій державі.

І зачав він ходити на такій великій швидкості, і скрізь міг видіти все. І ходив він так два-три місяці, і попав якраз у ті пустині і на ту хату, де жила його жінка із своїм любовником. Він прийшов до хати, подивився у вікно, а його жінка сиділа серед хати і скубла ворону. А любовника не було, він десь на полюванню був. Він зайшов до хати, але вона його не виділа, бо він у плащі був. Тоді він розшпінькав ґудзики, вона його вздріла і почала сильно плакати. І почала просити, щоб він простив їй, бо ж вона нічим не согрішила перед ним, крім того, що вкрала книжечку і дала свому знайомому.

А він сказав так:

— Я нічого не хочу від тебе, тільки хочу, щоби ти мені віддала книжку. Але так, щоб він про це не знав.

І сказала вона:

— Коли він прийде, він буде трудний і ляже спати. І я книжку від него заберу і дам тобі.

Так вона й зробила. Вона обскубла ту ворону і зварила. Той прийшов, і вони вороною поділилися і з’їли її. І він ліг спати, бо трудний був, багато дороги пройшов. А вона почала другу ворону скубти, ту, що він приніс. Той заснув, а вона взяла від него книжку. Чоловік узяв книжку, вийшов надвір і відкрив її. А книжка заговорила до него з великим задоволенням:

— Що мій любий хазяїн бажає? А він сказав так:

— Нічого я більше не бажаю, тільки хочу, щоби оця хата разом з цими людьми, які тут є, і разом зо мною була перенесена в царський двір.

Так воно й зробилося. Хата вже на царськім дворі, а вона в хаті нічого й не знає, вона думає, що ще в пустині, і далі собі скубе ворону. Він пішов до царя й сказав:

— Ходіть, тату, подивитесь, що ваша дочка робить.

Цар прийшов, він побачив, що його дочка скубе ворону, вхопився за голову і говорить:

— Та ти з такого добра пішла вороняче м’ясо їсти?

А вона просила прощення, говорила, що таке зробила не по своїм розумі, що той її підмовив.

А той спав далі. Питається цар зятя:

— Що ти будеш робити, яку ти їм кару за цю провину даєш? Вона ж оганьбила тебе.

А він сказав:

— Хай вони там будуть, як вони є. Закличте людей, щоб усі люди бачили, що я буду з ними робити.

Цар скликав людей, усі зійшлися. Тоді він узяв свою книжку і пішов порадитися, що він має робити. А пан з книжки сказав йому так:

— Піди до тої й до тої верби і урубай два прути. І вдариш її одним прутом раз, а другим прутом удариш його.

Коли він це зробив, то вона обернулася на кобилу й на віз, а він на їздового. І п’ять років по місту сміття возили.

Коли минуло п’ять років, він знов скликав багато людей і таке саме зробив. Узяв два прути, ударив її одним, і вона обернулася з кобили на жінку і стала ще краща, як була. А того їздового вдарив, і за ним слід пропав. І від того часу вони стали з жінкою добре жити.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 2 листопада 1986 року Козьмик Василь Тодорович (1930)