Чарівна палиця
Українська народна казка Закарпаття
Був де не був, досить, що був, жив раз бідний чоловік. Мелаю у нього на горищі не було ані стільки, аби мишу погостити, а дітей у кожнім закуті повно.
Каже раз чоловік бідний найстаршому сину:
— Іване, я вже постарів і не можу заробити стільком вам кожноденного хліба. Збирайся в світ щастя шукати. Може, знайдеш. Хоч ти не будеш їсти задарнього хліба.
Хлопчище послухав нянька. Завісив тайстрину на плече і рушився вандрувати. Ходить з села на село. А роботи дістати не годен. Уже з’їв послідню крихітку хліба.
Раз коли йшов, плетучи ногами, голодний і сумний, в одному темному лісі перестав його низенький дідо і звідає:
— Де ти йдеш, хлопче?
— Роботу шукаю.
— Та мені такого хлопця треба би: помагати при хижі, двір замітати, дров рубати, води занести... Не пристав би ти до мене за слугу?
Чому ні? Пристав би, — зрадувався Іван аж підскочив. І пішов за старим в один величезний палац, що стояв серед ліса. Дідо показав йому, що має робити, і хлопець з радості забув і про голод і журу.
Було тут досить їсти й пити, роботи немного. Сяк прожив Іван місяць або два. Потім старий сказав:
— Іване, більше не знаю, що дати тобі робити. Ти вже усе зробив. Служив ти мені вірно і чесно, зате подарую тобі замість платні сей столик. Якщо скажеш йому тричі: «Застелайся, столику!», то появиться на ньому яке лише хочеш їдіння й пиття. Попробуй його наперед, а потім бери собі на здоров’я.
Іван проговорив тричі: «Застеляйся, столику!» — і на столі повно калачів, ковбаси, вина. Що лише душа забагне.
Іван дуже зрадувався. Подумав собі: «Яка радість й благодать сей столик межи голодними дітьми».
Відклонився красно від старого, подякував, взяв столик на плечі, та й рушився домів. Тепер уже йшов, весело посвистуючи. Коли зголоднів, лише поклав столик сперед себе, тричі проговорив: «Застеляйся, столику!» — та наївся, напився ще й зайчикам і потятам досить залишилося...
Айбо до рідного села було далеко. Ніч застала його коло одної корчми, уже недалеко від свого села.
Іван зайшов до корчмаря, аби переночувати та відпочити.
Корчмар прийняв його на ніч і звідає:
— Чи принести тобі щось закусити й випити? Корчмар догадувався, що хлопець вертається з роботи і має чим заплатити.
— Мені нічого не треба від вас, — і заніс столик до хижі, проговорив чудотворні слова і столик нараз застелився всякою їжою.
Повечеряв Іван смачно і запив вином так, що корчмареві аж слюна потекла з рота, бо він через ключову дірку все видів, що хлопець чинив.
Ситий Іван скоро заспав глибоким сном. А корчмар тим часом тихенько підкрався й виміняв Іванів столик за свій, бо у нього був якраз такий.
Раненько Іван пробудився, не снідав, бо спішив, узяв столик на плече й поспішив домів. Чим втворив двері, забув і поклонитися, й крикнув:
— Няньку, скличте всю пашу родину, сусідів. Хочу всім указати, що я заробив. І хочу всіх погостити.
Отець подумав собі: «Ба звідки у хлопця стільки грошей, що всіх гостити хоче, та ж і нам ніщо їсти». Але скликав родаків і сусідів.
Іван поклав столик серед двора й проговорив тричі: «Застеляйся, столику!». Але даремно. Столик не застелявся.
Іван розсердився й почав кричати й п’ястуком бити у столик: «Застеляйся, столику!» Але не помагало... Столик стояв серед двора порожній. Люди подумали собі, що Іван здурів... Лише голови опустили. Декотрі шкодували хлопця, а декотрі сміялися.
Як минув десь місяць, каже бідний чоловік другому синові:
— Неборе Юре, тепер ти збирайся в світ. Може, ти більше заробиш, як Іван.
І Юра ще того дня кинув на плече тайстру і рушився в путь. У темному лісі стрітив того самого дідика.
— Де ти йдеш, хлопче?
— Роботу шукаю.
— Та мені якраз такого хлопця треба, Чи ти не пристав би у мене служити?
— Чому ні? Пристану.
І Юра став служити у діда. Пробув місяць чи два, і каже йому старий:
— Слухай, Юро. Служив ти мені вірно й чесно. За роботу подарую тобі ослика. Айбо се ослик не простий, а мудрий. Кедь проговориш до нього тричі: «Потряси ся, ослику!» — він буде сипати гроші, скільки захочеш...
Юра спершу попробував ослика, чи правду дідо каже... Став коло нього і тричі зашептав: «Потрясися, ослику!» І справді, ослик потряс собою і з нього почали сипатися золоті, й срібні гроші... Юра назбирав повну тайстру.
Красно подякував дідові, відклонився, сів на ослика і домів.
По дорозі натрапив на того самого корчмаря. Попросився на ніч... Замовив собі найдорожчу вечерю. Попоїв смачно, випив. І корчмар подав йому цидулку: скільки має заплатити за вечерю. Хлопцеві не вистачало грошей, аби се заплатити і каже:
— Почекай мало, я зараз принесу остаток... І вибіг на двір...
Корчмар заінтересовався хлопцем: «Звідки має гроші? — подумав собі. І слідкує за ним. А Юра побіг у хлів, де стояв його ослик, й тричі проговорив:
— Потрясися, ослику!
І посипалися з ослика гроші...
А корчмар усе видів через оболочок на хліві. І коли Юра твердо заспав, виміняв ослика, бо у нього був якраз такий...
Рано Юра, чим зійшло сонечко, встав, сів на ослика, і на полуднє вже був дома. Лиш зліз з ослика, радісно закричав:
— Няньку, закличте родичів, сусідів, бо хочу їм показати свого осла й погостити їх...
Зібралося много людей. Юра розстелив на дворі скатертини й верети, привів ослика й проговорив тричі: «Потрясися, ослику!». Айбо даремно. Ослик не потряс собою й гроші не падали. Юра почав кричати на ослика... А той напудився й витряс поправді щось... на білі верети. Айбо ото не схоже було на золото...
Люди почали розходитися, проклинаючи Юру, що він смів так позбиткуватися над ними.
Ледве минув місяць, а бідний чоловік каже третьому синові:
— Неборе Ферку, твої старші брати нічого не заробили. Збирайся й ти в світ. А може, ти знайдеш щастя?..
Ферко без слова взяв тайстру на плечі і рушився в дорогу. Лише дійшов до великого ліса, стрітив старенького діда.
— Де ти йдеш, хлопче?
— Роботу шукаю.
— Та мені треба такого хлопця, як ти, помагати при хижі: двір підмести, дров нарубати, води занести... не хотів би ти у мене служити?
— Чому ні? Буду.
І дідо взяв хлопця служити. Служив Ферко місяць або два, й старий каже йому:
— Ферку, ти служив мені вірно й чесно. Зате подарую тобі сей мішок.
Ферко, як увидів, яка платня, засмутився:
— Нащо мені той мішок? У мене є своя тайстра.. Дідик тихенько засміявся:
— Не смутися, хлопче... Бери лише ти сей мішок. Пригодиться він тобі, ще будеш мені дякувати... Якщо станеться з тобою якась біда, то проговори: «Вон із міха, паличко!» А далі вже — не твоє діло...
Ферко вірив і не вірив, але взяв мішок і рушився домів. По дорозі попав на ніч до того самого корчмаря.
Сів собі в корчмі в закута, голодний, та слухає, що люди говорять межи собою. Раз лише чує, як корчмар хвалиться чудотворним столиком, котрий сам накривається всякою їжею і всяким питвом. Хвалиться також своїм осликом, котрий потрясеться і сипле гроші, скільки лише треба. Люди слухають і чудуються. Феркові нараз прийшло на гадку, що його старші браття розповіли про такі чудотворні речі і що сей спекулянт обманув братів і відібрав від них столик й ослика.
Ферко дуже розсердився, прискочив до корчмаря ї грізно загойкав:
— Ти, злодію! Ще можеш хвалитися тим, що украв від моїх братів... Нажився досить! А тепер давай назад столик й ослика!..
Корчмар не хотів давати, тоді Ферко витяг мішок й крикнув:
— Вон із міха, паличко!
Ей, як вискочила паличка й начала лупити корчмаря по плечах, по ребрах, по голові...
— Йой, йой... — заревів спекулянт. — Перестань, перестань, та верну ослика й столик!
Ферко наказав паличці, аби залізла в мішок... Корчмар красно передав йому чудотворний столик й ослика.
Зав’язав Ферко столик на плече, сів на ослика, а мішок з паличкою взяв в руки й домів...
Ей, було радості, коли він з усім багатством щасливо прийшов домів...
Відтепер уже було що їсти, пити не лише дітям бідного чоловіка, але й сусідам й всьому селу.
Лиш паличці не було роботи. Ще й днесь сидить собі в мішкові, доки не настане її черга...
Сидить, сидить. Кедь не віруєте, прийдіть подивитися.