Чарівна палиця
Українська народна казка Закарпаття

Був де не був, досить, що був, жив раз бідний чоловік. Мелаю у нього на горищі не було ані стільки, аби мишу погостити, а дітей у кожнім закуті повно.

Каже раз чоловік бідний найстаршому сину:

— Іване, я вже постарів і не можу заробити стільком вам кожноденного хліба. Збирайся в світ щастя шукати. Може, знайдеш. Хоч ти не будеш їсти задарнього хліба.

Хлопчище послухав нянька. Завісив тайстрину на плече і рушився вандрувати. Ходить з села на село. А роботи дістати не годен. Уже з’їв послідню крихітку хліба.

Раз коли йшов, плетучи ногами, голодний і сумний, в одному темному лісі перестав його низенький дідо і звідає:

— Де ти йдеш, хлопче?

— Роботу шукаю.

— Та мені такого хлопця треба би: помагати при хижі, двір замітати, дров рубати, води занести... Не пристав би ти до мене за слугу?

Чому ні? Пристав би, — зрадувався Іван аж підскочив. І пішов за старим в один величезний палац, що стояв серед ліса. Дідо показав йому, що має робити, і хлопець з радості забув і про голод і журу.

Було тут досить їсти й пити, роботи немного. Сяк прожив Іван місяць або два. Потім старий сказав:

— Іване, більше не знаю, що дати тобі робити. Ти вже усе зробив. Служив ти мені вірно і чесно, зате подарую тобі замість платні сей столик. Якщо скажеш йому тричі: «Застелайся, столику!», то появиться на ньому яке лише хочеш їдіння й пиття. Попробуй його наперед, а потім бери собі на здоров’я.

Іван проговорив тричі: «Застеляйся, столику!» — і на столі повно калачів, ковбаси, вина. Що лише душа забагне.

Іван дуже зрадувався. Подумав собі: «Яка радість й благодать сей столик межи голодними дітьми».

Відклонився красно від старого, подякував, взяв столик на плечі, та й рушився домів. Тепер уже йшов, весело посвистуючи. Коли зголоднів, лише поклав столик сперед себе, тричі проговорив: «Застеляйся, столику!» — та наївся, напився ще й зайчикам і потятам досить залишилося...

Айбо до рідного села було далеко. Ніч застала його коло одної корчми, уже недалеко від свого села.

Іван зайшов до корчмаря, аби переночувати та відпочити.

Корчмар прийняв його на ніч і звідає:

— Чи принести тобі щось закусити й випити? Корчмар догадувався, що хлопець вертається з роботи і має чим заплатити.

— Мені нічого не треба від вас, — і заніс столик до хижі, проговорив чудотворні слова і столик нараз застелився всякою їжою.

Повечеряв Іван смачно і запив вином так, що корчмареві аж слюна потекла з рота, бо він через ключову дірку все видів, що хлопець чинив.

Ситий Іван скоро заспав глибоким сном. А корчмар тим часом тихенько підкрався й виміняв Іванів столик за свій, бо у нього був якраз такий.

Раненько Іван пробудився, не снідав, бо спішив, узяв столик на плече й поспішив домів. Чим втворив двері, забув і поклонитися, й крикнув:

— Няньку, скличте всю пашу родину, сусідів. Хочу всім указати, що я заробив. І хочу всіх погостити.

Отець подумав собі: «Ба звідки у хлопця стільки грошей, що всіх гостити хоче, та ж і нам ніщо їсти». Але скликав родаків і сусідів.

Іван поклав столик серед двора й проговорив тричі: «Застеляйся, столику!». Але даремно. Столик не застелявся.

Іван розсердився й почав кричати й п’ястуком бити у столик: «Застеляйся, столику!» Але не помагало... Столик стояв серед двора порожній. Люди подумали собі, що Іван здурів... Лише голови опустили. Декотрі шкодували хлопця, а декотрі сміялися.

Як минув десь місяць, каже бідний чоловік другому синові:

— Неборе Юре, тепер ти збирайся в світ. Може, ти більше заробиш, як Іван.

І Юра ще того дня кинув на плече тайстру і рушився в путь. У темному лісі стрітив того самого дідика.

— Де ти йдеш, хлопче?

— Роботу шукаю.

— Та мені якраз такого хлопця треба, Чи ти не пристав би у мене служити?

— Чому ні? Пристану.

І Юра став служити у діда. Пробув місяць чи два, і каже йому старий:

— Слухай, Юро. Служив ти мені вірно й чесно. За роботу подарую тобі ослика. Айбо се ослик не простий, а мудрий. Кедь проговориш до нього тричі: «Потряси ся, ослику!» — він буде сипати гроші, скільки захочеш...

Юра спершу попробував ослика, чи правду дідо каже... Став коло нього і тричі зашептав: «Потрясися, ослику!» І справді, ослик потряс собою і з нього почали сипатися золоті, й срібні гроші... Юра назбирав повну тайстру.

Красно подякував дідові, відклонився, сів на ослика і домів.

По дорозі натрапив на того самого корчмаря. Попросився на ніч... Замовив собі найдорожчу вечерю. Попоїв смачно, випив. І корчмар подав йому цидулку: скільки має заплатити за вечерю. Хлопцеві не вистачало грошей, аби се заплатити і каже:

— Почекай мало, я зараз принесу остаток... І вибіг на двір...

Корчмар заінтересовався хлопцем: «Звідки має гроші? — подумав собі. І слідкує за ним. А Юра побіг у хлів, де стояв його ослик, й тричі проговорив:

— Потрясися, ослику!

І посипалися з ослика гроші...

А корчмар усе видів через оболочок на хліві. І коли Юра твердо заспав, виміняв ослика, бо у нього був якраз такий...

Рано Юра, чим зійшло сонечко, встав, сів на ослика, і на полуднє вже був дома. Лиш зліз з ослика, радісно закричав:

— Няньку, закличте родичів, сусідів, бо хочу їм показати свого осла й погостити їх...

Зібралося много людей. Юра розстелив на дворі скатертини й верети, привів ослика й проговорив тричі: «Потрясися, ослику!». Айбо даремно. Ослик не потряс собою й гроші не падали. Юра почав кричати на ослика... А той напудився й витряс поправді щось... на білі верети. Айбо ото не схоже було на золото...

Люди почали розходитися, проклинаючи Юру, що він смів так позбиткуватися над ними.

Ледве минув місяць, а бідний чоловік каже третьому синові:

— Неборе Ферку, твої старші брати нічого не заробили. Збирайся й ти в світ. А може, ти знайдеш щастя?..

Ферко без слова взяв тайстру на плечі і рушився в дорогу. Лише дійшов до великого ліса, стрітив старенького діда.

— Де ти йдеш, хлопче?

— Роботу шукаю.

— Та мені треба такого хлопця, як ти, помагати при хижі: двір підмести, дров нарубати, води занести... не хотів би ти у мене служити?

— Чому ні? Буду.

І дідо взяв хлопця служити. Служив Ферко місяць або два, й старий каже йому:

— Ферку, ти служив мені вірно й чесно. Зате подарую тобі сей мішок.

Ферко, як увидів, яка платня, засмутився:

— Нащо мені той мішок? У мене є своя тайстра.. Дідик тихенько засміявся:

— Не смутися, хлопче... Бери лише ти сей мішок. Пригодиться він тобі, ще будеш мені дякувати... Якщо станеться з тобою якась біда, то проговори: «Вон із міха, паличко!» А далі вже — не твоє діло...

Ферко вірив і не вірив, але взяв мішок і рушився домів. По дорозі попав на ніч до того самого корчмаря.

Сів собі в корчмі в закута, голодний, та слухає, що люди говорять межи собою. Раз лише чує, як корчмар хвалиться чудотворним столиком, котрий сам накривається всякою їжею і всяким питвом. Хвалиться також своїм осликом, котрий потрясеться і сипле гроші, скільки лише треба. Люди слухають і чудуються. Феркові нараз прийшло на гадку, що його старші браття розповіли про такі чудотворні речі і що сей спекулянт обманув братів і відібрав від них столик й ослика.

Ферко дуже розсердився, прискочив до корчмаря ї грізно загойкав:

— Ти, злодію! Ще можеш хвалитися тим, що украв від моїх братів... Нажився досить! А тепер давай назад столик й ослика!..

Корчмар не хотів давати, тоді Ферко витяг мішок й крикнув:

— Вон із міха, паличко!

Ей, як вискочила паличка й начала лупити корчмаря по плечах, по ребрах, по голові...

— Йой, йой... — заревів спекулянт. — Перестань, перестань, та верну ослика й столик!

Ферко наказав паличці, аби залізла в мішок... Корчмар красно передав йому чудотворний столик й ослика.

Зав’язав Ферко столик на плече, сів на ослика, а мішок з паличкою взяв в руки й домів...

Ей, було радості, коли він з усім багатством щасливо прийшов домів...

Відтепер уже було що їсти, пити не лише дітям бідного чоловіка, але й сусідам й всьому селу.

Лиш паличці не було роботи. Ще й днесь сидить собі в мішкові, доки не настане її черга...

Сидить, сидить. Кедь не віруєте, прийдіть подивитися.

Чарівна палиця
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі дід та баба. Жили бідно, мали корівку, а годувати її було нічим. Та й на пашу ні дід, ні баба не в змозі були водити, бо були дуже старі.

Привів дід корову на ярмарок. Ходять навколо корови купці, заглядають їй в зуби. Бачать — корівка хоч і невелика, та здорова. Сторгувались з дідом, він і продав корову. Купив собі палицю, щоб було на що спиратися, пляшку горілки й шматок ковбаски, а на решту з горя добре випив.

Пізно увечері дід приплівся додому. Став на дверях п’яний -преп’яний, ледве на ногах тримається й сміється. Побачила його стара й почала сварити:

— А щоб тебе нечиста сила забрала і в сині скали занесла! Щоб ти на гладкій дорозі ноги поламав! Ану, давай грошей!

— Немає грошей, — відповідає дід, — корову вовки з’їли!

— Щоб я тебе у своїй хаті більше не бачила! Забирайся, бо кості поламаю!

І пішов дід по світу. Прийшов до річки, добро своє по кущах розклав. Під один кущ горілку, під другий — ковбасу. Сів та й журиться. У цей час один пан з панею на прогулянку вийшли. Підійшли до діда.

— Звідки, діду, в тебе ця палиця?- питає пан.

— Купив.

— Продай її мені!

— Не продам, бо палиця — чарівна.

— Яка?

— Кажу вам, чарівна!

Захотів пан переконатися, як то чарує палиця.

— Ану покажи, діду, які чудеса твоя палиця виробляє?

Кинув дід палицю в кущ, під яким заховав ковбасу, пішов за нею, витяг з-під куща не тільки палицю, а й ковбасу. Здивувався пан та й каже:

— Закуска є, тепер коли б ще й випивка знайшлася.

Кинув дід вдруге палицю під інший кущ.

— Ану, паночку, ідіть до того куща, принесіть палицю.

Побіг пан до куща, шукає палицю й знаходить там пляшку горілки. Приніс горілку до діда й не може надивуватися, що воно за диво.

— Скільки просите, діду, за свою палицю?- питає.

— Та вже коли так просите, паночку, доведеться продати. Платіть шапку грошей!

Побігла пані за грошима. Принесла шапку грошей, висипала дідові. Взяв пан палицю — й швидше додому, щоб, бува, дід не передумав.

А дід повернувся додому з грішми, помирилися з бабою й живуть спокійно. Другого дня пішов пан в ліс кидати палицю. Кидав, кидав, та все даремно. Зрозумів він, що дід обманув, та було вже пізно.

Чарівна палиця
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі дід та баба. Мали корівку та годувати її було нічим. А на пашу ні дід, ні баба не могли її водити, бо були дуже старі.

Повів дід корову на ярмарок. Ходять навколо корови купці, заглядають їй в зуби. Бачать, що корівка хоч і невелика, та здорова. Сторгувалися з дідом і купили ту корову. А дід купив собі палицю, щоб було на що спиратися, пляшку горілки і ковбаси. А на решту з горя добре випив.

Пізно увечері приплівся дід додому. Став на дверях п’яний, ледве на ногах тримається і сміється. Побачила його стара і почала сваритися:

— А щоб тебе нечиста сила забрала і в сині скали занесла! Щоб ти на гладкій дорозі ноги поламав! Ану, давай, сюди гроші!

— Нема грошей, — відповідає дід, — вовки корову з’їли.

— Щоб я тебе в своїй хаті більше не бачила! Забирайся, бо кості поламаю!

І пішов дід блукаючи по світу. Прийшов до річки, розклав своє добро по кущах. Під один кущ горілку, під другий — ковбасу. Сів та й журиться. У цей час пан з панею на прогулянку вийшли. Підійшли до діда та й питають:

— Звідки, діду, в тебе ця палиця?

— Купив.

— Продай її мені.

— Не продам, бо палиця чарівна.

— Яка?

— Чарівна.

Захотів пан подивитися, що вона може, а дід кинув палицю під кущ, де заховав ковбасу. Пішов туди, витяг її і показує панові. Здивувався той та й каже:

— Закуска є, тепер коли б випивка знайшлася.

Кинув дід палицю під інший кущ і каже:

— Ану, паночку, ідіть та подивіться під кущ.

Пішов пан та й знайшов пляшку. Кинувся до діда питати, скільки той хоче за палицю. Дід захотів шапку грошей.

Побігла пані за грошима, принесла, висипала дідові в шапку. А пан взяв палицю і побіг додому, щоб дід, бува, не передумав.

Повернувся дід додому з грішми, помирилися з бабою і живуть спокійно.

А пан пішов до лісу кидати палицю та тільки нічого вже під кущем не знайшов.

Чарівна палиця
Українська народна казка Чернігівщини

Жили-були собі дід та баба. Жили дуже бідно. Була в них корівка, а годувать її не було чим. На пашу водить її не могли, бо були старими дід і баба. Рішили вони продати корівку. Дід повів її на базар. Корівка була невеличка, але здорова. Сторгувався дід швидко з одною хазяйкою і продав корівку. Дуже пізно прийшов дід додому до своєї бабки.

Жаль було корівки, дак він з горя і напився. А ще купив палицю, щоб було на що спиратися.

Баба почала його лаяти:

— А щоб тебе нечиста сила забрала і в сині небеса занесла! Щоб ти на рівній дорозі ноги поламав! Давай сюди гроші!

А грошей вже не було. Баба вигнала діда з дому. Пішов дід по світу. Прийшов до річки, своє добро поховав під кущами. Сів і журиться. Аж ось звідкись узявся пихатий пан із своєю панею. Підійшли вони до діда. Сподобалась палиця панові. Він почав вимагати, щоб дід ту палицю йому продав. Дід пану каже:

— Не продам, бо ця палиця не проста, а чарівна.

Панові захотілось узнати, які чудеса виробляла палиця. Дід кинув палицю під кущ, де він перед тим заховав ковбасу. Пішов за нею, витяг не тільки палицю, а й ковбасу.

Пан дуже здивувався. Каже:

— Закуска є, тепер коли б ще і випивка знайшлася.

Кинув дід вдруге палицю до того куща, де він горілку заховав. Послав дід пана принести палицю. Пан побіг до куща і найшов там пляшку горілки. Просить пан діда:

— Продай мені свою палицю.

— Продам, якщо так просите. Платіть шапку грошей.

Побігла пані за грошима. Вернувся дід додому з грошима, помирилися з бабою та й живуть собі.

Пан пішов на другий день у ліс. Кидав, кидав, да все даром. Зрозумів пан, що дід обманув його.