Українські народні казки

Чарівна скринька

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі мишка та горобець. Мишка збирала в жнива зернятка, а горобець нічого не робив. Зима того року видалась жорстока, холодна. Горобцю нікуди було дітися і він замерзав. От і просить мишку:

— Кумонько-голубонько, прихисти мене, поки лютий мороз.

— Ні, у мене невеликі запаси зерна. Не вистачить для двох.

— Пусти, мишко, — проситься горобець.

— Добре, піду подивлюся. Якщо вистачить, то впущу.

Мишка оглянула свої засіки і вирішила прихистити горобця.

— Хоч і ситі не будемо, але і з голоду не пропадем.

— А влітку будемо укупі працювати. Ти будеш пшеницю збирати, а я дзьобом молотити та носити, — пообіцяв горобець.

Погодилися вони разом жити.

От і прийшла весна. Горобець знявся і полетів, мишці прикро стало. Пішла вона до старости на горобця жалітися. Зібралися всі птахи і звірі на суд великий. Сперечалися вони, сперечалися, але згоди не дійшли. І розпочали усі мешканці лісу війну між собою, яка тривала дві доби. От і розійшовся їх суд, лише один орел поранений залишився сидіти на пеньку.

Ось одного разу пішов на полювання Василь, син купця. Побачив цього орла. Цілиться мисливець у птаха і дивується, чому він не летить, не боїться його. А орел людським голосом до нього промовляє:

— Не вбивай мене. Я така ж людина, як і ти, тільки зачарована. Візьми мене, годуй, доглядай. Я тобі в пригоді стану.

Василь і питає в орла:

— А довго мені прийдеться годувати тебе?

— Один рік, — відповідає поранений птах.

— А яку ти їжу споживаєш?

— За добу одного барана.

Ось приносить Василь орла додому, розповідає батькові про знахідку. Батько сказав, що це буде для них занадто дорого, але відмовити синові не зміг, бо дуже любив свого одинака.

Прогодував парубок свого орла півроку. Батько розсердився на сина, що даремно харчі витрачає, і вирішив викинути орла в глибоку канаву. Василя в цей час не було вдома. А прислуга все це бачила і розповіла мисливцю, ще й місце показала, куди батько птаха викинув.

Василь дістав орла, заніс до старенької бабуся і годував таємно від батька.

Купець дізнався про це і вигнав сина з дому. Приходить парубок до орла зі сльозами на очах і жаліється, що й самому їсти нічого.

— Ну, що ж, ходім силу випробовувати, — говорить орел.

І полетіли вони до великого міста, в якому жила рідна сестра орла-царевича. Зупинилися біля палацу. Перетворився орел у красивого парубка і відправив Василя до рідної сестри просити винагороду за своє врятування. Але застеріг свого рятувальника, щоб не брав ні золота, ні срібла, а лише попросив невеличку скриньку.

Розповів Василь усе сестрі про орла-царевича і взяв скриньку. А вона була чарівна. Як стукнеш по ній зверху, з’являється місто, а як удариш знизу — воно ховається назад.

Вирішив мисливець повернутися додому. Але до свого рідного села не дійшов, а вдарив зверху по скриньці і з’явилося велике місто. А в ньому багатоповерхові будинки і в кожному з них все крамниці та крамниці.

І Василеві будинок у центрі міста збудували. Зайшов він усередину, а там все сяє, як у царському палаці. Одружився Василь, забрав старого батька з села. І жили вони щасливо у мирі та злагоді.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

71 (4685). Чарівна скринька. СУС —, за мотивом казки «Яйце-райце». Записала Підгорна Марина (7 клас) 2008 року.
Оповідач: Шепель Раїса Пантелеймонівна (1930 року народження), Пирятин, Пирятинський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Чарівна скринька

Українська народна казка Полтавщини

Жив собі чоловік з своєю жінкою. Мав чотири дочки і жодного сина. І жили б вони добре, але бідність не могли здолати і жили в скруті.

Одного разу пішов чоловік на полювання, щоб встрелити звіра на вечерю. Аж глядь, на дубі сокіл сидить. Зняв з плеча чоловік рушницю та й почав цілитися. А сокіл чоловічим голосом і говорить до нього:

— Не стріляй, чоловіче добрий, настав полу я й сам впаду.

Наставив мисливець полу сорочки, а сокіл туди і впав. Придивився чоловік, а в сокола крило зламане. Пожалів він птаха і поніс додому.

Цілих три роки чоловік з сім’єю не доїдав і не допивав, а виходжував сокола. І ось однією весною сокіл злетів в небо, а повернувшись, каже бідняку:

— Ти мене врятував від смерті, сам не доїдав, щоб я був ситим. Я хочу тобі віддячити. Сідай на мене.

Сів собі чоловік на птаха і вони полетіли. Летіли лісами, горами, морями. Аж тут, щось як заблищить — зирк, а то золотий маєток стоїть. Сокіл і говорить:

— Зайди до господи і попроси в хазяїна золоту ложечку.

Чоловік так і зробив. Але господар, побачивши обірваний одяг чоловіка, прогнав його. Вернувся бідняк ні з чим і все розповів соколу. От злетіли вони знову. А сокіл і говорить:

— Поглянь назад.

Глянув чоловік, а той золотий палац вже полум’ям горить. Летіли вони ще кілька днів і тут внизу на землі побачили знову сяйво. Придивився бідняк, а то вже срібний палац стоїть.

— Іди до палацу — каже птах, — і проси срібну мисочку.

Пішов чоловік. Але як і першого разу, замість подарунка він отримав прочухана. Розповів все соколу, вони знову полетіли. Сокіл знову запитує:

— Дивись, чи нічого не видно?

Глянув чоловік, а срібний маєток вже догорає. Тиждень летять вони, коли на узліссі стоїть убога хатина, а в ній у самому дранті — чоловік.

— Піди й попроси те, що він має найцінніше, — каже сокіл.

З цим проханням і прийшов чоловік до убогої хатини. Довго шукав старець, що він має найціннішого, але окрім старої, пошарпаної скриньки нічого не знайшов.

З тією скринькою і повернувся чоловік до сокола.

— А тепер, чоловіче добрий, бери цю скриньку і йди додому, але пам’ятай, доки не дійдеш до своєї оселі, не смій відкривати.

Та й полетів собі геть. Йде собі чоловік день. Йде другий, а цікавість та і точить голову, що там всередині скриньки? Не витримав він і відкрив її. І тут з дерев’яної скриньки як взявся скот вилазити. Лізе й лізе. Гониться він за тим скотом, що з одного боку піджене, а з іншого худоба вже розійшлася. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить!

Коли це іде проти нього баба Мара, та й каже йому:

— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в скриньку?

А він їй:

— А що тобі дати?

Вона йому й каже:

— Віддай мені те, про що дома не знаєш!

Ну, думав він, думав: «Я усе знаю, що дома!»

І погодився.

— То підпишися, каже стара, — що ти даруєш те, про що ти не знаєш дома.

Підписався той на листочку і Мара заховала собі за пазуху оту записочку і одну мить загнала все стадо в скриньку. Через деякий час приходить чоловік додому, аж там без нього син народився. Взявся він руками за голову:

— Це ж я тебе, сину, Марі віддав!

Погорювали вони з жінкою, але справа зроблена і нічого не вдієш, якось треба жити. Зробив він великий хлів, розкрив скриньку, випустив скот, —забагатів.

Живуть вони, аж ось син підріс. От той син і каже:

— Більше тату я вам не належу. Я чую, як зве мене моя нова володарка Мара.

Та й пішов до неї. Довго йшов юнак. Аж ось він підходить до озера. Вирішив напитися холодної водиці, тільки-но нахилився, аж раптом летить качка, ударилася об землю і стала дівчиною. Скинула з себе плаття і пішла купатися. Він тоді підлазить до того плаття, підхоплює його, сів під кущем та й сидить. Викупалася дівчина, вийшла і плаче.

— Хто, — каже, моє убрання взяв, обізвись! Якщо ти жінка стара, то будеш мені за матір рідну, а коли дівчина молода — будеш за сестру улюблену!

Гукнула — не чути нічого. Вона далі:

— Коли ти чоловік у літах-станеш мені батьком, а коли парубок стрункий, то будеш мені за чоловіка коханого, а я тобі за жінку.

— Тоді ось і я, — сказав парубок і вийшов їй назустріч.

Схопилися вони за руки і стали цілуватися. Одягнувши плаття, дівчина запитала:

— Звідки ти взявся і куди прямуєш?

Став він розказувати, як його батько врятував сокола, отримав за це чарівну скриньку і як батько подарував його самого злій бабі Марі. Вона тоді і говорить:

— Це у моєї матері знаходиться дарча грамота на тебе. Ходім, каже, зі мною.

Пішли вони, а дівка й повчає парубка:

— Коли зайдеш до будинку, мати запитає: «3 чим до мене прийшов?» Ти відповідай: «Прийшов за грамотою аби душа моя була вільна». А як мати погодиться віддати дарчу за випробування, то ти погоджуйся.

Так воно і сталося. Мара каже:

— Можу віддати, якщо зробиш те, що я тобі скажу. У мене серед двору стоїть старий дуб, так ти його зрубай і пень викорчуй і спали, а де яма стала, нехай ставок буде з карасями. Так от ти тих карасів налови і запечи. А ранком принесеш мені на снідання, тоді і отримаєш грамоту.

З тим і пішов він до дівчини. Вона йому й говорить:

— Лягай, чоловіче, любий, не журися, все буде гаразд.

А вранці будить його і гарячих карасів в сметані подає:

— Уже карасі готові, на неси.

Поніс хлопець їх до будинку. Мара як побачила страву, вискочила на ґанок. Глядь-дуба немає, а замість нього став з водою.

— Добре, якщо ти такий вмілий, то виконаєш і другу справу. Бачиш кам’яна гора стоїть То ти ту гору зрівняй з землею. Каміння вибери, а на тому місці посій просо. І щоб воно за ніч виросло, вродило, а ти з того проса кашу приніс.

Знову жінка йому помогла і все зробила.

Приніс він кашу та й каже:

— Ось я вже й другу справу зробив, віддай дарчу грамоту.

— Е ні, як виконаєш мою третю справу, відпущу тебе з дочкою на всі три сторони і грамоту віддам. Але для цього ти повинен впіймати того, хто вночі у мене з криниці всю воду випиває. От тоді ми будемо квити.

Знов побрів він до жінки, а вона й каже:

— Що вона тобі загадала?

— А ось що… — і розказав…

— Це, — каже дівчина, — ось яка штука. Мара стане гнідою кобилою і буде воду пить, а ти підійдеш, то вона намагатиметься тебе вдарити копитом аби вбити, щоб грамоту не віддать. Та ти не журись, я все влаштую.

Поклала чоловіка спати, а сама швиденько подалася на базар. Вечором розбудила парубка і говорить:

— Ось тобі вуздечка, три батоги і ніж. Коли прибіжить гніда кобила і стане воду пить, бери її за гриву і загнуздай її. Тоді однією рукою держи за поводи, а другою бий батогом. І сідай на неї. І де вона тебе не носитиме, а ти усе бий, поб’єш один батіг, поб’єш другий, а на третьому — вона впаде. Тоді зіскакуй і здирай з неї ножем шкіру, доки вона не почне проситися.

Так все і сталося. Загнуздав хлопець кобилу, побив три батоги. А коли парубок почав з неї живцем шкіру стягувати, не витримала Мара, почала просити пощади. А юнак їй і говорить:

— Оце шкіра того, хто в тебе воду п’є з криниці. Справу я свою зробив, оддай же мені грамоту.

Бачить Мара, що нічого не вдіє, дістала з-за пазухи дарчу і віддала хлопцеві.

Повернувся парубок до батьків не тільки з грамотою, але ще й з гарною дівчиною. От їх швиденько й повінчали, такий бенкет задали, що світ такого ще не бачив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

236 (4946). Чарівна скринька. СУС —. Записано 2008 року., Шарківщина, Миргородський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.