Чарівна сопілка
Українська народна казка Покуття
Були дід та й баба. Та й дід мав дочку, та й баба мала дочку. Обі дівчині ходили на вечорниці. І дідова пряла, робила, а бабина лиш з парубками гандриґалася. Ідуть вони додому, та й треба було їм переходити через шанець. Бабина скочила наперед, дідова дала їй потримати веретена, бо мала штрикати. А бабина взяла веретена, побігла додому й каже:
— Дивіться, мамко, кілько я напряла. А дідова лиш з парубками ся гандриґала.
Дідова дівчина плакала, що то неправда, але їй ніхто не повірив.
Другий вечір знов пішли на вечорниці, і знов дідова пряде, а бабина лиш ся гандриґає з парубками. Але дідової більше хлопці хотіли, як бабиної. Ідуть вони з вечорниць додому, а дідова вже не дає їй веретена. Тоді вона відобрала веретена, а її ножем зарізала і закопала.
Приходить бабина дочка додому, а дід питає:
— А де моя дочка?
— Не знаю, — каже. — Я пішла додому, а вона ще там з парубками стояла.
Так та дівчина й не прийшла додому. Але одного разу пасли хлопці вівці, дивляться, а то така файна калина виросла, ще такої файної калини не виділи. Хлопець собі з неї зробив сопілку. Він лиш до губів приклав, а сопілка заговорила:
Ой помалу-малу, чумаченьку, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.
Тоді хлопець зачав ходити з тою сопілкою по хатах. Що це таке є, що сопілка так файно говорить? Ходили, грали і трафили на ту хату, де жив її тато. Зачав хлопець грати, а то каже:
Ой помалу-малу, чумаченьку, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.
А дід думає: «Що це за сопілка, що так файно говорить?» Та й каже:
— Ану бери, бабо, ти заграй.
Баба притулила до губ, а то говорить:
Ой помалу-малу, матусенько, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила. Та й дали тої сопілки дідові. Дід притулив до губів, а сопілка заговорила:
Ой помалу-малу, татусеньку, грай Та не врази мого серденька вкрай. Мене сестриця з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.
А дівка зі страху вилізла на піч. Дід каже:
— Ану дай їй на піч, най ще вона заграє. Дали їй сопілку, а сопілка заговорила:
Ой помалу-малу, душогубко, грай Та не врази мого серденька вкрай. Ти мене, сестрице, з світу згубила, Ніж у серденько та й устромила.
І тоді всі здогадалися, що бабина дочка дідову вбила. Дід заплакав і нагнав бабину дочку з хати. І пішла вона в світ, і десь пропала, і ніхто вже за неї не чув.
Чарівна сопілка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Давно це було. Жили колись в одному краю люди в згоді та злагоді. Жили не тужили. Простори кругом, ліси, озера, всюди вільно, одне одному не заважали. Хліб сіяли на полях, рибу ловили в озерах, пісні співали та дітей ростили. А як прийде до кого біда, то одне одному допомагали, разом біду перемагали.
Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво носити.
Поназносив добра так, що дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати, та сам працювати і не вміє, і лінується. Почав змій людей ловити та у своє зміїне царство носити.
Своїм слугам наказав людей не жаліти, голодом морити, бити, і карати, примушувати їх хороми будувати. А щоб до нього ніхто не добрався, обгородити: зміїне царство густою огорожею, обкопати глибокими ровами, обсипати високими насипами.
День і ніч працюють люди на змія, бідують, гірку долю проклинають, пухнуть з голоду, мруть, як мухи. Набудували люди силу-силенну хоромів, проклали між ними, обкопали ровами, огородили парканами-огорожами. А змій все нових людей приносить, нові хороми заставляє зводити, щоб бути багатим та непереможним.
Страждають люди, служать змієві, все йому віддають, а самі в голоді та холоді за працею світа Божого не бачать. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити.
Та ось народився в самій бідній сім’ї хлопчик. Був він такий слабкий та кволий, ніяк видужати не міг. Виріс Василько, а все з дітьми гуляє, як маленький. Всіх змієві слуги на роботу женуть, а його не чіпають.
Сидить якось Василько та хатки з пісочку будує. А в це село заблукала якось бабуся-подорожня. Ходить вона по селу, куди не зайде, усюди порожньо, ні живої душі, усіх змієві слуги на роботу погнали. Підходить до нього старенька бабуся, та й просить води. Пішов Василько до хати та виніс подорожній води.
Вона напилась та й питає:
— Що ти робиш?
А він каже:
— Піском граюся, бо все одно, що не роби, то на змія піде.
Вислухала бабуся Василька, головою похитала, потім погладила його по голові та й наділила його великим розумом, любов’ю до музики та гнівом до злого.
Пішла бабуся-подорожня, а Василько змайстрував сопілку та так заграв, що заслухались ліси, озера, звірі та птахи. Почав Василько по світу ходити, на чарівній сопілці грати, правду про змія та його слуг розповідати.
Де не пройде Василько, там люди розуму од нього набираються, за сокири хапаються та за правду боротися йдуть. А змієві слуги гадають, як Василька зі світу зжити.
Зібрали вони військо та й кинулись музиканта шукати. Почують спів сопілки — шусть туди. Шаблі дзвенять, списи блистять, гармати гримлять. А Василька як не було.
Так ходив, піднімав народ Василько, граючи на чарівній сопілці, аж поки люди в краї не піднялися проти змія. Змієвим слугам та самому змієві не було пощади. Знищили їх, а хороми забрали та стали в них жити. А Василева сопілка відтоді грає та прославляє добро, любов та людей.