Українські народні казки

Чарівна черешня

Українська народна казка Закарпаття

Був цар, мав три сини. І він їх закляв на гавранів. А сини його закляли, що він не вмре, поки не з’їсть черешню з чарівного дерева. Він мав таку черешню — гладка, як скло, а висока по небо. І цар не міг умерти, поки не з’їв з неї черешню. А цар уже заболів, уже він зовсім хворий, уже не хоче жити. Ходять дохтори й нічого не можуть порадити. А цар того не знав, що він має з’їсти черешню. І прийшов до нього їден чоловік і говорить:

— Царю, я вам повім, що треба. Вам треба з’їсти з тої черешні черешню. І ви, — каже, — богу душу віддасте.

— Добре.

Дав записки по людях. Молоді хлопці поприходили й лізуть на ту черешню. Лізе до вечора тою черешньою, впаде та вб’ється. Усі вбиваються.

Цар каже:

— Ніт, більше вже ніхто най не лізе. Через мене народ убивається. І зробили навколо тої черешні чорний замок, щоб ніхто не міг на черешню лізти. І не гонили більше нікого.

Єден югас пас в полонині вівці, а прийшов вовк та взяв вівцю. А господар наказує:

— Заплатиш вівцю.

А югас узяв ще дві вівці, пішов продав, купив собі костюм та й іде до царя. І мав він таку валашку, таку сокиру, що сама рубала. Прийшов той югас та й хоче пройти до царя. А там була баба чергова, стояла на брамі. Югас просить:

— Пусти мене т’царьови.

Баба пустила його, він прийшов. А цар каже:

— Не пущу вже нікого на черешню, аби про мене народ не вбивався. Ти — молодий хлопець. Двадцять два роки тобі. Тобі лиш на світі жити. А ти, — каже, — лакомишся на мої скарби, на мою черешню? Як лакомишся на мої гроші, я тобі грошей дам. Полізеш, уб’єшся, не треба тобі того. Іди геть.

Не пускає цар на черешню. А він пішов, обійшов раз довкола замок. І прийшов знов:

— Пресвітлий царю, допустіть мене, — повідає, — і я вам пущу черешню. Я не маю ні вітця, ні матері — нікого нич. Пустіть мене на ту черешню. Я вам пущу згори черешню.

— Йди геть від мене. Не пущаю нікого, йди геть.

Пішов він довкола города, обійшов, а на третій день знов прийшов:

— Пресвітлий царю, можете вірити, що я вам пущу черешню. Та я не маю ні вітця, ні матері, я й так десь умру. Умирати так і так треба все рівно. Кожний вмре, — каже. — Пустіть мене.

— Но добре, а що хочеш?

— Що хочу? Три міхи хліба, три костюми й мотуз великий.

— Добре.

Цар сказав напечи три міхи хліба, дав йому три костюми, мотуз. Він тото все взяв на плечі й прийшов ід’черешні. І валашка сама рубає тоту черешню. Вона рубає, а то не рубається. Цар приказав:

— Нанесіть перин, заголовків і стеліть коло черешні. Кой упаде, би ся не вбив. Аби на м’яке впав.

А той леґінь каже:

— Беріть то геть.

І поліз він. Ліз він день, і вже його не видко. І леґінь ліз і ліз, і не видко його було, і ліз він цілий місяць. А в місяць одпустив єден костюм цуравий і міх порожній. Поїв хліб і пустив міх. І сказали царьови, що він долізе за три місяці. Ай-я-яй!

Ліз він другий місяць — другий міх пустив і плаття цураве. Ліз третій місяць — по силі Божій виліз уже на гілляки. Поліз на гілляки та впустив міх третій і цуравий костюм пустив. Став леґінь на гілляки, позирає — суша. Став він на суху землю й увидів там панічку. Просить:

— Панічко моя! Возьміть мене за слугу. А панічка на нього позирає:

— Я би-м тебе взяла, коби ти знав, — каже, — пожмикати, порайбати, їсти наварити, замести, помити — все.

— Я знаю, вшитко знаю.

— Но добре, ходи.

Взяла вона леґеня за слугу, і він там служить, він їй вшитко робить, що треба. І забув він черешні пущати. Робить на тій черешні, високій по небо, а про черешні забув. Раз у неділю панічка пішла до церкви. Пішла до церкви, а леґінь нагарив, піджарив усе. Пішов надвір ід’воротам — прийшов золотий татош. Прийшов та каже: Та-га-га-га-га!» Він дивиться, а кінь говорить:

— А ти не Іван? Ти не любиш богу служити, в бога вірувати, богу молитися?

— Я, — відповідає, — в бога вірую та богу служу. І молюся.

— Вбирай золотий костюм, сідай на мене — й до церкви. Там твоя панійка. І коло панійки собі сядь і сиди.

— Добре.

— ...І коли піп повість «амінь», ти збирайся і йди геть. Аби-с підварив, піджарив, аби тебе панійка дома найшла.

— Добре, — говорить він.

Прийшов леґінь до церкви і сів коло свої панійки. А панійка ймила його попід руку і держить. Коли піп повів «амінь», він зобрався й пішов геть. Пішов домі, піджарив, підварив. Панійка прийшла, і він порозумів, панійка не виділа того, що він був коло неї в церкві. Припрошує:

— Панійко, ходіть їсти, ходіть. А вона:

— Я би тобі щось повіла, коби ти був той шугай, що був коло мене в церкві.

— Та де шугай? Ходіть, ходіть.

Пішла панійка, заїла все. Чекає другу неділю. Прийшла неділя, панійка пішла до церкви. Леґінь вийшов на вулицю, а там прийшов татош сріберний. Та до нього:

— Га-га-га! Ти не любиш богу служити, в бога вірувати, богу молитися?

— Люблю я богу ся молити, в бога вірувати та в церкву ходити. А де такий цуравий буду ходити?

— Сідай коло мене.

Він собі сів, татош потрясся, і скочив на нього золотий костюм. І каже йому татош:

— Повість піп «амінь», ти збирайся і йди геть.

І поїхав він на татоші до церкви. Прийшов у церкву, сів коло панійки, панійка взяла його під руку, імила і його держить. А коли піп повів «амінь», він встав і пішов геть. Пішов геть, піджарив, підварив.

Панійка прийшла, журиться, глядає, глядає того шугая, що був коло неї в церкві — не є. Та й що? Каже Іван:

— Панійко, ходіть їсти, ходіть.

— Я би тобі щось повіла, якби ти був такий красний шугай, як той, що був коло мене в церкві.

— Но, панійко, ходіть їсти, ходіть.

Панійка прийшла, наїлася. І чекає вона третьої неділі. А на третю неділю знов пішла до церкви. А леґінь пішов на ворота, а там діяментовий татош.

— Га-га-га, — каже. — Не любиш богу служити, в бога вірувати? До церкви не ходиш?

— Ой, — відповідає, — я люблю богу молитися, в бога вірувати, але, — каже, — такий цуравий до церкви не піду.

— Ставай коло мене.

Став він, потрясся діяментовий татош, на Івана скочив костюм, і він пішов до церкви та став коло панійки. А панійка ймила його обома руками й держить. Держить цілу службу. І коли піп повів «амінь», вона його пустила, і леґінь пішов.

Прийшов він домі, підварив, піджарив. А панійка прийшла та й ходить, та й глядає, ходить, глядає. А Іван питає:

— Панійко діяментова! Що ви, — каже, — глядаєте? Ачей, мене?

— Тебе, кіби був такий красний, як той шугай, що коло мене був, то най би був і ти.

— А то я був.

— Як ти був, то вбери той костюм, що ти в нім був у церкві. Він пішов д’воротам.

— Татош діяментовий, дай мені костюм.

Татош прийшов, потрясся, дав йому костюм, і він прийшов т’панійці. Панійка каже:

— Давай костюм сюди.

Він розгорнувся, дав костюм панійці, панійка поклала його в шафу.

— Тепер іди принеси мені той костюм, що в нім був другий раз. Вийшов він, прийшов до нього татош сріберний. Приніс сріберний, приніс золотий — всі костюми приніс. І сказала:

— Ти вже мій, а я твоя. На тобі ключі. У дванадцять хиж позирай скрізь, а в дванадцяту, — наказує, — би-сь не йшов.

І поклала дванадцятий ключ окремо.

— ...Цим, — говорить, — бись не одкривав.

Узяв леґінь ключі, замки поодсував, скрізь позирає — ого! А раз він уже йшов назад і чує голос:

— Чому не зайшов до кожної хижі? Іди до кожної хижі. Зайшов леґінь до тої дванадцятої хижі, а там підземний цар у ланцах лежить і каже:

— Дай ми води попити.

— Дам вина.

І дав йому Іван вина. Підземний цар випив тото вино, і всі ланци з нього впали. І повів він Іванови:

— Два рази тобі одпущаю, а третій ніт. Третій раз тобі, — каже, — не одпущу.

Та взяв панійку на плечі й пішов. Пішов геть той підземний цар. А леґінь ходить, глядає. Боже, Боже, чого йому було туди йти?! Думає він собі: «Що робити?» І прийшов ід’ньому татош.

— Ходи зо мною, за моєю панійкою.

— Я, — каже, — піду з тобою, але ти її не достанеш. У мене єден крок, а в його коня сто кроків.

Він прийшов, а панійка вийшла по воду. Іван панійку вхопив, та на свого коня, та тікає геть. А підземний цар до нього:

— Я маю ще час пообідати. Мій татош має єден крок на його татоша сто кроків.

Та він пообідав і в карти заграв. Та взяв свого татоша, та й цап його! Їмив та каже:

— Єден тобі гріх одпущаю.

Но добре. Другий раз узяв він другого татоша, сріберного. Забрав панійку та втік. А підземний цар пообідав, у карти заграв, їх догнав і панійку забрав.

— Другий тобі гріх, — каже, — одпущаю. А третій уже не одпущу. Третій татош говорить:

— Ми од нього не втікнеме, бо в нас сто кроків, а в його татоша єден крок.

А Іван каже:

— Тікайме.

Взяли вони панійку й почали тікати, а підземний цар їх догнав, панійку забрав і каже:

— Два рази я тебе пущав, а третій раз не одпущаю. І порубав його шабльою, порубав і зметав.

А туй прилетіли гаврани та й збирають, та й його їдять. І єден каже:

— Брате, ми не їжме його. Ми складім його докупи і його лікуйме. То, — повідає, — нашого тата слуга. Він має нашому татови спустити черешню, аби тато вмер і богови душу віддав.

Но добре. І вни дораз його поскладали докупи, дали цілущу мазь, живущу мазь та помастили тото, і він ожив. І говорить він їм:

— Де моя панійка? Панійку свою не оставлю. А татош мовить:

— Панійку свою не достанеш, бо панійка в підземного царя, а в його татоша їден крок — а в нас сто кроків. Ми не втікнеме, — татош журиться.

А він розповідає:

— Є в Інджібаби їден татош, його татоша брат. Того татоша, що підземний цар має. Та він, той татош, каже: «Його крок і мій крок».

І він дораз пішов до тої Інджібаби, а Інджібаба питає:

— Що ти сюди прийшов?

— Коня, — каже, — взяти хочу.

— То не так узяти коня. Треба, — повідає, — роботу робити. Треба гнати три коні на поле, маєш їх пасти. А не впасеш, кінь не твій.

— Добре.

І він дораз вийшов пасти коні.

— Еге, — радіє Інджібаба, — найняла когось! Прийшов до мене! Коли він брав коні, він путаки з них зняв. Путаки й кантари. І він дораз маленько задрімав. Пробудився — не є коней. Він ходить, глядає. А татош прилетів і йому сказав:

— Бий путаками в землю.

Іван ударив у землю, коні вискочили з землі, прийшли ід’ньому й пасуться, а Іван там сидить. Вийшла баба, а він звідався:

— Мій кінь?

— Твій, — каже, — твій. Ще чекай, ще завтра будеш пасти. Другий день вони вийшли. Іванко знов кантари й путаки зняв.

І другий день задрімав, коні пропали, він ударив путаками в землю, і вони прийшли.

А на третій день він кантари й путаки не зняв. Забув зняти. Ай-я-яй! Не зняв, бо баба вийшла з ним, сюди-туди, заговорила його:

— Твій татош, твій.

Та й він забув зняти, придрімав мало, пробудився — нема коней. Ходить, глядає, глядає — нема. Аж іде лишка:

— Журишся ти, так?

— Ой, — каже, — журюся.

І мече хліба, аби лишка їла. А вона каже:

— Ти знаєш що? Баба сидить на яйцях в хижі на постелі. А я, — обіцяє, — діло зроблю. Скочу межи кури та буду кури їмати. Інджібаба встане з яєць і побіжить за мною. А ти біжи до хижі та бери тоти яйця, три яйця. Бери їх у пазуху. Принесеш їх на те місце, де коні мають бути й там положиш на землю.

Лишка пішла та гав-гав, гав-гав. Інджібаба вихопилася з хижі, стала гойкати. А він пішов до хижі та й цап яйця, та в пазуху забив, та вийшов на поле, на те місце поклав — прийшли коні.

Баба прийшла, взяла коні. То що? Мусить коня дати. І вона дала коня, брата того татоша, що в підземного царя був. Узяв він того коня, попуцував його файно, помив. Звідався:

— Підеш за панійкою моєю? А кінь каже:

— Піду. І привеземе панійку. Сідай.

Іванко собі сів на коня та й поїхав там. Панійка вийшла по воду. А він панійку вхопив. Вхопив, а підземний цар реве:

— Го-го-го! Я ще маю час. Пообідаю, — каже, — та й буду ще в карти грати. А як ти ще раз прийшов, то я тя ще раз порубаю.

А його татош промовляє:

— Го-го, його крок і мій крок однакі. Мусиме вже йти геть.

Та й підземний цар мусів сідати на татоша та гнатися за ним. А цей татош утікав. Та й прийшов ід’воротам. А татош, що він за нього служив, каже до того татоша:

— Меч його, най ся розіллє на колімазь!

І він так його звернув з себе, що він упав і розіллявся на колімазь, той підземний цар.

А він шепоче, його татош:

— Іди меч царьови черешню.

І він пішов і пустив царьови долі черешню. І баба її підняла, понесла царьови, а цар з’їв і богу душу віддав.

Казці конець. Хто слухав, той молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Лази, Воловецького району, Закарпатської області
23 січня 1997 року
Оповідач: Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.