Чарівне намисто
Українська народна казка Поділля
Жили собі дід та баба. Вони не бідували, бо баба вміла вишивати, ткати, шити одяг, а дід з дерева вирізав ложки, миски, скалки. Все це вони продавали і гроші мали.
Але дід з бабою не вважали себе щасливими, бо не дав Господь їм дітей.
От одного разу влітку дід каже до баби:
— Підемо в ліс. Я знайду дерево для майстрування, а ти бабо назбираєш грибів. Зваримо смачну їжу.
Що вирішили, те й зробили. На другий день вранці пішли старів ліс. Баба гриби збирає, дід дерева рубає. Далеко в ліс зайшли. От баба чує, що десь дитина плаче. «Сойка кричить», — подумала вона. Аж плач повторився. Баба здригнулася і пішла на плач. Серед гущавини на великій купині мурашок лежало голе маленьке новонароджене дитинча. Мурахи бігали по ньому збираючись поживитися. Баба схопила дитину в руки, обігнала мурах, зняла з себе нижню спідницю й замотала хлопчака.
— Діду, йди скоріш сюди! Дивись Бог дав нам Іванка! — сказала стара і заплакала від радості, а з нею і дід.
Дід з бабою любили і доглядали Іванка, а хлопчак шанував батьків. Він ріс слухняним і допитливим. Все цікавило його. Дід терпляче відповідав на питання Іванка, вчив майструвати.
Роки збігали. Батько вже брав хлопчака з собою в ліс, розповідав про різні види дерев, їх значення, про зірки на небі, про рибу в річці. Але старий все частіше хворів, то вже юнакові доводилося ходити за деревиною самому.
Одного разу хлопець пішов в ліс за липою. Але проходив цілий день, а потрібного дерева не знайшов. Аж під вечір знайшов дуже струнку і високу липу. „Вже вечір, прийду вранці», — вирішив Іванко.
Тільки почало світати, а Іванко вже біля липи. Поставив торбину з сухарями на землю, взяв топірець і тільки замахнувся, аж липа розчинилася і з неї вийшла дівчина небаченої краси. По плечах розкинулося чорне волосся, як ворони крило, сама висока й струнка. Швидко пробігла коло і сховалася в заростях ліщини.
Іванко побіг за нею, кричав, кликав, але нікого не було. Сів парубок на траву, схилив голову на коліна почав чекати. Вже й почало сутеніти, вже й квочка курчат на небо вивела, а дівчини не було. І от коли юнак перестав надіятись, з гущавини вибігла дівчина, вскочила в липу і дерево зачинилося. Обмацав Іванко стовбур, але входу ніде не було. Сумний пішов додому.
Дома, нічого не сказав, ліг спати, але сон не йшов. Вранці на другий день він пішов в ліс, але все повторилося. Він пішов на третій день — те саме. І от коли дівчина знову втекла, хлопець взяв топірець і порубав липу на маленькі дцєнки, а сам сів на зрубаний пеньок і почав чекати. Ввечері дівчина прийшла, глянула на зрубане дерево і промовила:
— Ох, Іванку, що ти наробив. Ще три дні і три ночі була б я заточена злим чаклуном в липу. А так я мушу йти рабинею в підземне царство. Якщо до вподоби я тобі, то шукай мене під землею, знайди моє намисто. Як тільки намисто буде в твоїх руках, то я стану вільна і тебе знайду сама, — сказала і щезла.
Сумний і зажурений Іванко пішов додому.
— Тату, мамо, насушіть мені сухарів і піду щастя шукати, — каже старим.
Дід просить, щоб не йшов, баба плаче. Але юнак вирішив твердо йти шукати дівчину.
Тяжка була дорога: густі ліси, непрохідні хащі, пустеля. Одного дня близько до вечора дійшов хлопець до високих гір. Біля підніжжя гори росло велике дерево, яке блискавка розколола надвоє. Між розчахів застрягла коза рогами. Вона мекала і рвалася, але роги міцно засіли. Іванко вперся руками, розтиснув стовбур і коза вискочила. Але не тікала, а промовила:
— Спасибі Іванку, що витягнув мене, а то померло б з голоду з голоду моє козеня і дід Всезнай. Ходи зі мною, можливо, він допоможе тобі.
І вона поскакала по скелі, а хлопець поліз за нею. На горі юнак побачив стареньку, маленьку хатину, що вікнами вже вросла в землю, а на лаві біля порогу сидів старий маленький дідок. Довгі сиві коси і борода, довгі брови, що закривали очі.
Але коли Іванко підійшов, дідок палицею закинув брови на голову і пильно глянув на хлопця.
— Я все про тебе знаю, — мовив старий, відповівши кивком голови на уклін, — я тобі допоможу. За моєю хатиною багато років назад була стежка, знайди її.
Пішов Іванко і почав перебирати траву. Хлопець був наполегливим, тому скоро знайшов стежку. Підійшов до старого, подякував, а дід каже:
— На тобі хустинку, в ній замотаний перстень чарівний. Не дивись на нього, а то станеш сліпим. Ти сам зрозумієш, коли він буде тобі потрібен.
Іванко подякував і пішов. Хтозна скільки часу він йшов стежкою. Скоро казка мовиться, але не скоро діло робиться.
Ось якось він дійшов до криниці, вона була дуже глибока. Хлопець обмацав цямрину і намацав драбину, яка вела вглиб криниці. Не вагаючись Іванко почав спускатися під землю. Криниця глибока, сили мало, але бажання відшукати дівчину було велике. Нарешті дно, а води немає. Парубок обмацував навколо себе і знайшов двері.
Перехрестившись, хлопець постукав. В ту ж хвилину двері розчинилися, яскраве світло заступило очі, а самого хлопця підхопили і понесли маленькі гномики. Несли через кілька великих кімнат. Кімната переливалася сяйвом різних кольорів. А посеред кімнати на великому троні на кінській живій голові, яка весь час витріщала очі і клацала зубами, сидів злий чаклун.
Іванко поклонився.
— Що привело тебе в моє царство? — грізно мовив чаклун.
— Хочу якогось діла навчитися, — відповів хлопець.
— Ну що ж іди вибирай.
Пішов парубок шукати роботу. В першій кімнаті гноми варили смолу, в другій робили дерев’яну пташку, яка б літала. Але всі зроблені зразу ж розбивалися. Іванко почав допомагати їм і через кілька місяців зробили. Вона літала і не падала.
Пішов Іванко в другу кімнату. Там робили панам дзеркала. В одному можна було побачити все що робилося в морі, в другому, все, що є в небі. Іванко вирішив зробити й таке, щоб побачити під землею. Добре потрудився і зробив. Зразу ж забажав побачити намисто. Воно було замурованим в стіні за троном. Хлопець взяв торбину і пішов до чаклуна.
— Відпустіть мене додому, побачити батьків, — мовив тихо.
— Добре, але спочатку…
Хлопнув в долоні і принесли гноми стіл та два великі келихи вина. Тут згадав юнак настанови Всезная. Витяг хустину, розгорнув. Засяяв перстень і засліпив чаклуна, а поки він протирав, то Іванко поміняв чаші.
— Дай мені цей перстень, — попросив чаклун.
— Добре, але спочатку вип’ємо!
Тільки випили і чаклун перетворився на камінь. Кінська голова напала на Іванка і почала битися. Перекотилися з кімнати в кімнату, де варили смолу. Набравшись останніх сил, Іванко схопив голову і кинув в кип’ячену смолу.
Затріщало, загуркотіло, почало сипатися каміння. Всі гноми і Іванко почали тікати до криниці і вилізати на гору. Іванко знайшов намисто і побіг у криницю. Тільки він вискочив з неї, як вода залила її і потекла через верх. Всі почали радіти, дякувати Іванку за спасіння. Тут дивиться хлопець, іде дівчина до нього, усміхається і щаслива.
Згодом вони одружилися. Стали з батьками жити-поживати і горя не знати.