Чарівне сім’я
Українська народна казка Поділля
Було це в період II світової війни на території Деражнянщини. Невелике село Шиїнці на околиці району. Йшов 1942 рік. Весна. В населеному пункті залишилися лише жінки, діти та старі немічні люди. По селах бродили люди, які не мали домівок, втратили рідних та близьких, просто жебраки та юродиві. Зразу не розбереш, бо одягнені всі вони були майже в одне лахміття, яке доповнялося торбиною для харчів. Було голодно.
Тож нікого не здивувала поява немолодої жінки, яка ходила з двору в двір, просячи милостиню. Здавалось, що жінка, втративши останні сили могла вже впасти, і більше не піднятися. З останніх сил вона підійшла до одного обійстя на «пляцу» в центрі села. Побачивши жінку, яка поралась по господарству вона попросила її підійти. Марія, так звали господарку, чтиво підійшовши до гості, запитала, що привело її в Шиїнці. У відповідь незнайомка попросила кварту води і сказала, що як дадуть її ще й крумку хліба то вона виконає найзаповітну мрію, яка є зараз в господарки.
Пройшовши в хату, взяла вона кварту і хлібину, краєм ока глянувши на двійко дітей Григорія та Анну, що сиділи на лавці поруч. Відрізала невеликий окраєць. Не так, щоб дуже повірила, що її мрія буде виконана, а просто по-людськи стало жаль таку саму, як і вона людину. А незнайомка, побачивши Марію, яка йшла з окрайцем чорного хліба та квартою води промовила:
— А хочеш ти, жінко, щоб чоловік твій Афанасій, який зараз воює під Ленінградом, побув на деякий час біля тебе. Поранений він тяжко, і може померти. Але не помре він. Не вб’ють його. Це такий тобі подарунок від мене за твою людяність, що не відмовила. І побачиш його сьогодні.
Збентежена, Марія дивилася на незнайомку і мову начебто відняло. Лише спостерігала та слухала, що говорила гостя. А говорила вона таке:
— Ось тобі три насінини конопляного сім’я. Воно не просте, а чарівне. Кинь його до інших насінин, які є в хаті . Після заходу сонця візьми звідти щіпочку і кинь в макітру. Розтирай до тих пір поки не появиться молоко. І не дивуйся, що ти будеш бачити. Обов’язково трохи того молока з макітри відлий під якесь дерево жіночого роду на своєму обійсті — вишию, яблуню, сливку.
Вранішнє сонце осліпило хазяйку, вона стояла, а напроти нікого, лише пуста кварта. «Привиділося», — подумала. І тут здригнулася з зжаху, бо подивилася на долоню, в якійсь щось було. Хвилини зо дві вона дивилася ніби не на свою руку, боячись розкрити її, і побачити те, що нібито може виконати її найзаповітнішу мрію. Не вірилось, невже правда.
З острахом, повільно вона почала відкривати долоню. І там справді лежало три насінини коноплі. Прийшов довгоочікуваний вечір. Так повільно сідало весняне сонце. Зробила так, як їй говорилося. Знайшла в сінях давно не використовувану макітру, бо ж не кращі то були часи, розтирати часто не приходилося. Взяла щіпочку насіння конопель та кинула на дно макітри. Не вірилось, але жіноча цікавість брала своє. Повільно макогін тер конопляне насіння по стінках макітри. З’явилося молочко, чим більше Марія терла, тим більше його з’являлося у посудині. Не вірилося своїм очам. Оторопіла, а руки зупинилися лише тоді, коли макітра по вінця наповнилася молоком.
Сутеніло. Швиденько ухопивши макітру в руки, вибігла на ґанок та чверть того молока вилила під першу яблуню. Вложивши діточок на піч спати господарка і сама прилягла. Довго не засиналося, серце колотилося в грудях. Та поволі все відлягло і почав приходити перший сон.
Та ось тишу в хаті перебив несміливий стукіт у віконце. Потім ще і ще і почулося рідне серцю
— Маріє, то я твій Афанасій.
Вітром здуло хазяйку з лавки, підбігла до дверей, приставила вухо іще раз, не вірячи, запитала
— Афанасій, це справді ти?
То справді був Афанасій. Вони довго стояли обнявшись, не вірячи своєму щастю. Ніхто ні кого ні про що не запитував. Давши чоловікові попоїсти Марія глянула йому у вічі, а той ніби випереджуючи її запитання сказав:
— Подай мені те молоко у макітрі, що стоїть у тебе в сінях.
Вона подала. Взявши макітру в руки Афанасій прикипів до неї вустами і не відірвавсь до тих пір, поки не випив все молоко. Вони ще довго були разом, поки не стало світати...
Піднявшись, поцілувавши сплячих сина і доньку сказав:
— Пора мені жінко, завтра у бій, потрібно бути в частині.
І зник так таємно як і з’явився. Маріяне могла повірити. Може сон, побігла розповідати сусідці. Але та не повірила, сказала
— Казкарка ти Маня.
Більше нікому нічого не говорила. Але що залишився солдатський медальйон, з яким солдати ідуть у бій, з викарбуваним ім’ям та прізвищем чоловіка. Довго берегла, до кінця війни, і коли в кінці літа 1945 року чоловік повернувся додому з війни показала йому той солдатський медальйон.
— Звідки він у тебе?
Здивувався Афанасій і розповів, що якось він під Ленінградом в бою був важко пораненим, де і зник цей медальйон. Попав у шпиталь, помирав уже, і приснився йому сон, що він вдома і напуває його жінка молоком із макітри. Після цього він почав швидко одужувати. І ще не один раз ходив у бій, і постійно, ніби краєм ока бачив привид якоїсь жінки в лахмітті, з сумкою для харчів через плече, А солдатський медальйон, сім’я ще довго-довго зберігала, як реліквію, як Божий дар, як оберіг.