Чарівний спадок
Українська народна казка Покуття
В одному селі жив бідний чоловік. Мали вони з жінкою одного хлопчика, але дуже бідно жили. А коло них у сусідстві був багатий чоловік, ніби пан, і була в него дочка. І вони, ті бідні люди, в того пана все робили. І жінка робила, і чоловік, а хлопець нічого не робив, бо ще був малолітній. Грався з того пана дівчинкою — виходили гратися на дорогу.
Але дійшло до того, що померла жінка і лишився чоловік з хлопцем. Хлопцеви минуло тоді сімнадцять років. А як хлопцеви вісімнадцять було, уже такий гей більший був, то помер вже й тато його. Перед смертю каже:
— Сину, я тобі ніякого маєтку не лишаю, бо я його не маю. Отам, у городі під яблунею, твоє майно.
Та й помер тато. Люди поховали його, а хлопець тускував за ним. Та й думає собі: «Не знати, яке там майна лишив мені тато». І хоче подивитися: взяв роскаль та й копає. Копав, копав та й викопав маленьку желізну пачечку. Коробку таку. Дивиться він до тої коробки, а там трубка, пасочок і калитка. Дивиться до тої калитки — є оден гріш. Думає собі: «Що це за майно? Що я з цим буду робити? Нащо мені цего паска, цеї трубки?»
«Ет, озму з того горя та й затрублю в цю трубку. Буду знати, як вона трубить». — І як затрубив він, зробилося перед ним багато війська. І питаються його:
— Чого потребуєш, наш пане?
А він задивувався, і страшно йому стало. Та й каже:
— Та нічо’.
— Та ж не може бути, що нічо’. Тобі щось потрібно, — кажуть.
— Та що потрібно? Не маю що вбути, вбрати, не маю що їсти.
— Буде все, — кажуть.
Військо зникло, а все це з’явилося в него в хаті. Перед тим сказало йому військо:
— Як щось тобі буде треба, то ти труби. А коли не треба тобі допомоги — не викликай нас.
Він нічого не каже, але си думає: «Я впережу сей пасок». Та й вперезався. Уперезався і не знає, що його ніхто вже не видить. Не знає він сего та й думає собі: «Піду я до Галі». Се до сусідської дівчини, дочки того багача. Прийшов до неї. А там ніхто не заходить, там на брамі стоїть варта. І нікого не пускає. Треба викликати когось з покою, щоб дозволили увійти тому, хто прийшов. А тут варта нікого не виділа: Івасько пройшов попри варту в браму, увійшов до хати та й балакає до Галі. А вона чує голос, а його не видить. Пізнає, що це Іваськів голос, і каже:
— Іваську, се ти?
— Ти що, Галю, не видиш мене?
— Та де ти? — питає.
— Та як де. Ади, — каже, — тут сиджу, на лаві. — Де?
Галя прийшла та й мацає. Намацала його та й каже:
— Я тебе намацала, але тебе не виджу. Що ж є? Він не може додуматися, в чім справа. Каже:
— Я не знаю, чого ти не видиш мене. Я тебе виджу.
А вона, видко, хитріша була, та й мацає його сюди-туди.
— А що це, — каже, — за пасок такий на тобі? А він їй:
— Та то мені... Та то тато лишили мені цей пасок.
— Ану скинь, я подивлюся на него, який він файний. — Він скинув пасок, і вона його вздріла. Та й каже:
— Івасю, я вже тебе виджу.
Взяла і вперезала себе. Вперезалася та й стоїть перед ним, а він її не видить. Аж тоді він зрозумів, що то за пасок. Що то пасок невидимий: можеш невидимо зайти куди-небудь і зробити що-небудь. І тебе не будуть видіти, і не зіпре варта. І ніхто в тебе не стрілить, бо тебе не видко.
Галя вже й не хоче скинути пасок. Не хоче.
— А що ти, — каже, — маєш там у руці?
— А це така калитка.
— А що то за калитка? Що там є?
— Та ади гріш.
— А який, який?
Взяла від него з рук ту калитку і все. Вже й не хоче ні пасок вернути, ні калитку. Він її просив-просив, просив-просив — нічого не помагає, вона не вертає. Крикнула на тих вартових, вартові прийшли, його за руки і викинули за браму. І все. Забрала пасок і калитку, його викинули, і нічого він їй не зробить.
Тоді затрубив він у трубку. З’явилося військо.
— Що потребуєш, пане наш? А він їм:
— Я пішов з трубкою і калиткою до цего сусіди. Був уперезаний паском. А там є дівчина Галя — вона від мене забрала калитку й пасок.
Вони зразу пішли то відбирати. А родичі десь тоту Галю сховали, і нема її. І нічого вони не зробили, лиш вибралися та й пішли. А він з того туску думає собі: «Ну й чого я такий дурний? Нащо мені було давати ті чарівні річи з рук?» І пішов з тої туги геть.
Пішов у ліс. Ходив лісом, ходив і найшов черешню. А та черешня так зародила, така рясна, такі черешеньки великі на ній. Він си думає: «Я вже так зголоднів, то буду їсти хоть черешні». Нарвав тих черешень та й їсть.
Коли нараз дивиться, а йому росте ніс. Росте і росте. Нім він трохи пройшов, а ніс уже в землю упирається. Йой-йой, що тепер буде? З того страху почув себе змученим і спраглим. Коби хоть де води напитися. А він відки знає, де в лісі є вода? Ходить, а ніс по землі волочиться. Вже він і тих черешень не хоче, і нічого не хоче. Находить у лісі якусь річку. Як тут напитися води? Той ніс йому заважає. Нагинається він до води, а ніс мочиться. Він бере руками води та й хлище, п’є. А ніс намочився і зачав зменшуватися. Зменшується, зменшується і прийшов назад на свою міру — став таким, як був.
Ага, він зрозумів, що це від тих черешень ніс йому виріс, а від сеї води зник. Добре.
Пішов він у місто, купив файний кошик та й знов у ліс прийшов. Нарвав повний кошик тих черешень та й несе Галі. Вони ж з Галею разом дітьми були, разом виростали, то він знає, що вона дуже черешні любить. Зібрався він на якогось такого старого діда, несе той кошик та й іде попри ту браму. А на брамі вартові стоять.
— Що то, діду, ти там несеш?
— Та черешні.
— Зачекай, наша панянка дуже любить черешні, може, купить. Побігли та й сказали панянці. Вона вийшла та й каже:
— Я всі беру. Всі з кошиком.
А цей радий тому — він зато їх і приніс, ті черешні. Та й продав. Вона ті черешні внесла собі до покою і їсть, і їсть. Та й зачав їй ніс рости. Виріс аж до землі. Бо-о-оже!
А він сам другим боком оббіг та й у своїм подвір’ю сховався. І слухає, що то там зараз буде, в сусідстві. А там зробився крик, плач, вереск і нещастя, бо дівчині великий ніс виріс. А він тихо сміється: «От я тобі показав. Ти мене за пасочок та й за калитку обдурила, а тепер я тебе обдурив».
А вони що роблять? Ідуть у лікарню. По різних лікарях їздять, по примівниках, по ворожках — всюди їздять. Той дохтор каже рубати ніс, той каже чимось мастити — кожний дохтор своє. І нічого не можуть зробити.
Та й велося це довший час. Вона плаче та й каже:
— Хто ж мене тепер схоче з таким носом? Уже мене й Івась не схоче з таким носом.
Але доста він її вже намучив, доста вона вже наплакалася, і вся сім’я наплакалася і наїздилася всюди. Перебрався на якогось гей лікаря. Пішов, зачирнув собі тої чарівної води і приходить до брами. Та й до тих вартових говорить:
— Я чув, що тут є хвора дівчина.
— Ой не кажіть. Вона не хвора, а в неї таке зробилося, що такого в світі ніде нема. У неї страшний ніс виріс.
— Який ніс?
— Та такий, що аж у землю впирається.
— Та не може бути.
— Та як не може бути? Ідіть подивіться.
— Та то неправда. В кого може бути такий ніс?
— То йдіть подивіться.
— Та я до таких панів не йду.
— То ми її викличем надвір.
Пішли викликати її — вона не хоче йти, би її люди з таким носом не виділи. А він каже:
— Та я би їй дав раду.
До тих вартових він так каже, що на брамі стоять. А ті підбігають і знов кажуть панови, тому ґазді:
— Цей каже, що він лікар, і каже, що дав би раду. Пан на то:
— Йой, якби він дав їй раду, я йому дам половину маєтку і, що він схоче. Ідіть кличте його сюди.
Закликали вони того «лікаря» до хати.
— Ну то що, пане лікарю? Ви би дали раду?
— Так, думаю, що дав би.
— Якби ви дали мої доньці раду, я дав би вам півмаєтку. А «лікар» каже:
— Та ні, не хочу маєтку. Я лиш хочу, аби ваша донька дала мені цей пасок і ту калитку, що вона має.
— Ой нє-нє, ми це не можем дати, бо це нашого сусіди Івася. Це його, не наше.
— Ну, як не хочете дати, то не давайте. То най ваша донька буде з носом.
Та й у двері, та й іде. Йой, вони бігають, радяться.
— Та як ми можем дати? Це ж Івасеве. Тут уже військо приходило, та ми того сховали. А як ще раз військо прийде, то вже в нас забере. Ну, що робити?!
Вони бояться дати. Вони би дали, але бояться, бо це Івасеве.
— Ну що ж, — каже, — як не хочете, то не давайте. Він ніби вже йде від них, а вони навертають його:
— Ну, ми вже даємо, даємо, лиш давайте дівчині раду. Він вернувся та й каже:
— Перший раз давайте мені то в руки, а тоді я буду лікувати. Дають вони пасок і калитку йому в руки, а він їй:
— На, пий цю воду. І помочи собі нею ніс. Обмий ніс і пий воду. Вона ся напила тої води, потому обмила ніс, і ніс зачав меншати. Зачав меншати й меншати і став таким, як має бути. А він тоді то лікарське вбрання з себе поскидав та й каже:
— Ну що, тепер підеш за Івася чи не підеш? Родичі скричали:
— Ми кажем іти! І вона мусить іти, хоть би вона що робила.
І віддалася Галя за Івася. І він перейшов до її домівства жити. І був він уже пан.