Українські народні казки

Чарівник Ох

Українська народна казка Буковини

Були собі дід і баба. Мали сина: він нічого не робив, лиш на печі собі спав. Поїсть — і на піч, а робити нічого не вмів. Дід дав його в кузню, щоб вивчився на коваля. Поробив він там трошки та й утік на піч, бо в кузні тяжко. А дід і каже: — Я дам тебе у плотню.

Дав його дід у плотню, а він там поробив годину-дві та й утік, бо там

теж треба робити. Тоді дід дав його в столярню. Він поробив трохи в тій столярні та й відти втік на піч. Не хоче робити. Розсердився дід та й каже:

— Е, неборе, я тебе дам туди, відки ти вже не прийдеш. Вставай, збирайся, підем.

Іде він з дідом, іде. Ідуть лісом, вже діда ноги зболіли. Він і каже:

— Станьмо та спочинем.

Сів дід на пеньок та й каже: «Ох-ох-ох!». Тут вискакує якийсь дідок:

— Чо’ ти мене кличеш?

— Цур на тебе, я тебе не кликав.

— Як не кликав? Ти ж казав: «Ох».

— Мені тяжко стало, то я й сказав «ох».

— А мене звати Ох, то я й прийшов. Посварилися вони, а Ох питає:

— А куди ж ти йшов, що тобі так тяжко? Дід і каже:

— Я веду сина десь навчити в школі.

— Дай його до мене, я навчу, — каже той чужий дідок.

Дав дід свого сина Охови на рік. Пішов додому, а той повів хлопця до себе. Приводи його до свої хати. А та хата зелена. І в хаті все зелене. Дає йому їсти — страва вся зелена. Куди не подивиться — все зелене. Каже Ох до свої баби:

— Дай йому їсти та й най відпочине. Аж тоді поставимо його до роботи.

Той пообідав, відпочив. Та й каже баба:

— Ну, вставай, наймитку, врубай бабі дров.

Встав він, пішов бабі дров рубати. Прийшов до тої купи і нічого не рубає, а виліз на купу дров, ляг та й спить. Приходи дід і питає бабу:

— Де наймитко?

— Я збудила його та й післала дров рубати. Та ні дров, ні наймитка. Дід виходи глядіти, де він, дивиться, а той на дровах спить. Дід і каже:

— Е, неборе, ти не будеш у мене спати. То ти в тата спав, а в мене не будеш. Я взяв тебе від тата та й навчу.

Бере дід в’язку соломи і запалив ті дрова. Дрова горя, а той спить на дровах зверху. Згоріли дрова, і він згорів. Іде дід до того попелу і глядить, що з него лишилося. Лишилася кісточка маленька. Дід узяв ту кісточку і з тої кісточки знов зробив хлопця. Який він був, такого й зробив. Та й каже до него:

— Ну що, ще будеш спати, як треба робити? О ні, ти в мене спати не будеш. Я взяв тебе тут не спати, а навчити. Як прийде твій батько, то озме тебе вченого.

Прослужив він там рік і робив добре. Приходи за ним його батько, а дід Ох каже так:

— Я випущу п’ять кугутів і між ними буде твій син. Пізнаєш — озмеш, не пізнаєш — то ще рік твій син у мене буде.

Випустив Ох тих п’ять кугутів, а вони всі однакі. Як один. Дивився дід, дивився — і не пізнав. І каже йому Ох:

— Прийдеш на другий рік.

Пройшов рік, приходи дід знов. А Ох випускає п’ять баранів, і всі вони — як один.

— Отут твій син. Пізнаєш — озмеш, не пізнаєш — ще рік буде він у мене.

Дід дивився на тих баранів, дивився — і не пізнав. Пішов знов додому без сина. Приходи додому, а сина нема. Баба з дідом свариться, від хати відганяє.

— Ти чого, — каже, — сина дав? Який він не був, все одно кров наша.

Ще через рік іде дід за сином третій раз. Уже три роки хлопець там відбув. Іде дід лісом, здибає його другий сивий дідок.

— Куди, — каже, — діду, йдеш?

— Я дав сина на рік, а він там вже три роки. І не годен я його взяти. Каже той дідок:

— Ти цей раз озмеш сина, лиш добре примічай. Він тобі голубів буде показувати. Ти прийдеш, він висипе зерно, і голуби прилетя їсти.

А ти добре дивись. Твій син три рази довбне, відійде вбік і підойме праву лапку. Отого й бери, то — твій син. Приходи він до Оха. Той насипає зерно, і прилітають п’ять голубів.

— Дивися, тут твій син є. Пізнаєш — озмеш, не пізнаєш — мій буде. І вже не приходь, бо не віддам.

Дід дивиться — один голуб довбнув три рази, відійшов і підоймив праву лапку. Він і каже:

— Оце мій син.

— Ну то бери його собі. Маєш щастя, що ти пізнав. Щоб був не пізнав, уже би я тобі його не віддав.

Взяв дід сина і йде з ним додому. Питає син батька:

— Як там мама? Чи здорова?

— Жиє мама. Але бідуємо ми. Заробити не годні, а красти не хочемо.

Каже син до батька:

— Уже будем жити добре. Заким до хати дійдем, то й гроші будем мати. І будем добре жити.

— Та де ми грошей наберем?

— Зараз, — каже, — зробим. Я перекидаюся гунчом, ви мене будете вести. Здиблять нас мисливці і скажуть: «Діду, продай нам гунча». А ви скажіть так: «Гунча продаю, а ланцюжок забираю». З ланцюжком мене не продайте ніяк, бо як продасте з ланцюжком, то я до вас не вернуся.

Дід продав гунча, ті забрали його, а ланцюжок дід узяв.

— Та нащо вам, діду, ланцюжок? Продайте й ланцюжок.

— Ні, я не продаю.

— Дайте ланцюжок, то ще стілко грошей дамо.

— Ні, не даю. Мені цей ланцюжок треба, щоб інші гунчі водити.

І ті пішли з гунчом, а ланцюжок остався в діда. Пройшов дід півкілометра або кілометр, а син уже коло него. І гроші є, і син є.

Потому син перекинувся конем. Таким гарним, що в світі такого нема. І каже до діда:

— Продайте мене, будемо мати гроші. Але з капейстрою не продавайте.

Дід вивів коня на базар. А там таких купців. Аж тут приходи той самий Ох — хоче купити коня. І скілко дід за него заправить, Ох готовий заплатити. А дід і каже:

— Але я з капейстрою не продаю. Каже Ох:

— За капейстру я дам тобі ще в два рази стілко грошей, як за коня, лиш продай з капейстрою.

Дід утішився подвійними грішми та й дав коня з капейстрою. Сідає Ох на коня і їде, і все буком його в голову — хоче вбити. А кінь не йде. Та й каже йому:

— Бий, бий. Ти не годен тілко бити, кілко я годен витримати.

Той бив, бив, а кінь не хтів везти. Тоді передніми ногами на коліна, а голову під себе — і Ох пішов догори ногами. Скинув його кінь із себе, вбив копитами і пішов додому. Він уже був хитріший за самого Оха.

Прийшов хлопець додому та й каже до свого тата: — Я ж вас просив з капейстрою не продавати, а ви взяли та й продали. Ви втішилися подвійними грошима. Були б не мали мене, щоб я був Оха не вбив. Як будем жити, то що я буду казати вам, те робіть. Як скажу, що не продавати, — нізащо не продавайте. Бо як продасте, то мати мене не будете. Як будете мене слухати, то будемо добре жити.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
11 серпня 1985 pоку
Оповідач: Данилов Олекса Степанович (1915 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.