Українські народні казки

Чарівниця

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі жив циган, і в него було дуже багато дітей. І ще одна дівчинка народилася. І не хотів ніхто йому йти в куми, бо вже всіх у селі він кликав. Стрінув він на дорозі чужого чоловіка і попросив його, щоб ішов до него в куми, охрестив йому дитину. Чоловік згодився, але сказав:

— Нема куми.

— По дорозі найдемо й куму, — говорить циган.

Ідуть вони лісом, дивляться, коло великого дуба стоїть жінка старенька. І говорить:

— Я піду до тебе за куму. Але я з вами не йду, запишіть мене і йдіть до церкви хрестити. А як будете повертати, то мене тут знайдете.

Пішли вони до церкви, охрестили дитину і назвали її Одарочкою. Вертаються назад і знаходять ту жінку на тім самім місці, де вона була. І говорить вона циганови:

— Коли дівчина буде мати дванадцять років, най прийде до мене, і я її нагородю.

Пройшли роки, уже дівчинці дванадцять років. Та циган не забув, що матка хресна казала, аби дівчинка прийшла по свою нагороду. І повів дівчинку на то саме місце. Приводить її до того дуба в лісі — стоїть там матка. І говорить вона до цигана:

— Ти собі йди додому, а дівчинка побуде зі мною, і я приведу її до хати.

А циган не дуже й журився за дитиною, бо дітей у него було багато. Циган пішов, а матка взяла дівчинку за руку і обвела її три рази навколо того дуба. І дівчинка навіть не втямилася, коли уздрілася в підземному царстві. Матка говорить до неї:

— Подивися, Одарочко. Все, що є в цьому домі, твоє. Дивися на все, все розглядай, тільки в одну кімнату би ти не ходила і там не дивилася, бо це тобі заборонено.

Бідній циганській дівчинці дуже там сподобалося, у тому підземному царстві. І вона розглядала все, дивилася на все, доки їй не наскучило. Їсти їй бабка приносила, і все, що треба, в неї було.

Так пройшло, може, два, а може, й більше років. З Одарочки зробилася файна циганка. Така вона була вродлива, така гарна, що кращої над ню не було ніде. Але скучно їй було вже, немилі були вже їй ті добра, ті багатства. Хотілося їй уже на світ іти, а не в підземеллях жити. І задумала вона подивитися в ту кімнату. Думає так: «Подивлюся туди і заклянуся перед богом, що нікому не скажу, що я виділа, і матка не буде знати, що я там була».

І подивилася дівчина в ту кімнату. Відкрила віконце і подивилася. А в тій кімнаті лежить на бритвах її матка, і кров стікає з її зраненого тіла. І дівчина закрила віконце.

Приходить матка до неї й говорить:

— Що ти виділа в тій кімнаті, як дивилася туди?

— Нічого я не виділа, — сказала дівчина.

І що матка їй не говорила, як не упрошувала її, вона їй нічого не сказала. Не виділа, і все.

І тоді матка здоймила з неї всю одіж і лишила її голу, як мати на світ народила. І відібрала їй мову, зробила її німою. І взяла за руку, і вивела її з підземного царства. І лишила її, а сама пропала.

Сидить вона гола в лісі під кущиками, і плаче, і не знає, що має робити. І почала лагодити собі з лопухів фартушок. А сама така гарна-гарна.

А якраз того дня їхав на польовання царевич. Як побачив її, таку вродливу дівчину, то зліз з коня і заговорив до неї:

— Що ти за одна і відки ти взялася тут?

А вона нічого не говорить, бо вона німа. Лиш руками показує. А він не дивиться, що вона німа. Дивиться, що вона така гарна. Такої вродливої він ще не видів у життю. Сказав слугам, би принесли для неї одяг. Вона убирається, і він забирає її з собою. Приводить додому і говорить до своїх родичів:

— От моя дівчина. Я буду з нею вінчатися, вона буде моя дружина. А що вона не говорить, то я й так розумію її, а вона мене.

За красу він її взяв.

А родичам дуже не подобалося, що він її привів. Але що б вони не говорили, а він знав своє. І вони поженилися.

Але царевич усе любив їхати на польовання. їхав і довго там барився. А вона в рік родила йому хлопчика, дуже файного, з таким волоссячком, як сонечко. І він ще дужче її полюбив.

Поїхав царевич на полювання, удома нема нікого. Приходить до неї її матка. Приносить чорну курку, вертає їй мову і говорить до неї:

— Одарочко, скажи мені всю правду. Що ти виділа у тій кімнаті? Вона їй говорить:

— Маточко, я нікого і нічого не виділа.

Чарівниця знов забирає в неї мову, рубає курці шию, мастить Одарочку курячою кров’ю, забирає хлопчика і утікає.

Приходить додому царевич і знаходить її заплакану, криваву, і та курка лежить, а хлопчика нема. Він каже, би вона йому розказала, що було. А вона не скаже, бо вона німа. Він дає їй листок паперу, і вона пише йому все від самого початку, пише всю історію свою. (Вона не вміла писати, але царевич її навчив).

А родичі йому говорять:

— Нажени її, то людожерка, вона з’їла свою дитину. Нащо ти таке привів?

Але він родичів не послухав і її не прогнав. «Що ж далі буде?» — думав він.

У рік вона знов уродила хлопчика. І вже взяли її під нагляд. Дозирають її, охороняють. Хлопчик уже підріс, ходить уже. Вони вже всі забули те, що було.

Одного разу поїхав царевич на польовання, бо він це враз * робив. Удома тільки Одарочка. А матка приходить, приводить того першого хлопчика, що вона забрала. І приносить чорну курку. Та вертає їй мову і говорить до неї:

— Одарочко, що ти виділа в тій кімнатці?

— Маточко, я нічого не виділа.

Чарівниця рубає курці шию, мастить Одарочку кров’ю, відбирає в неї мову, забирає обох хлопчиків і втікає.

Приходить царевич додому, а вона сидить і заливається сльозами. І пише йому то саме, що першого разу писала. Що прийшла її матка-чарівниця і забрала й другого хлопчика.

А цар, його батько, дуже розгнівався і приказав прогнати її або вбити, щоб її не було, бо вона людожерка. Дуже розлютився цар. Вона цілує йому руки, падає на землю й цілує йому ноги, аби він її не прогонив. І сказав цар:

— Ще, — каже, — цей раз простю, і вже все.

Жиють вони собі далі. У рік вона вродила йому третього хлопчика. І сказав царевич:

— На одну хвилину не відходити від мої жінки.

І всі стерегли її по черзі і не відходили від неї. І так пройшов рік. Була неділя. Вони обоє, чоловік і жінка, сидять у свої кімнаті. Дивляться, іде її матка. Веде хлопчиків і несе чорну курку. Заходить вона до хати, а тут уже й чоловік є. Вона вертає жінці мову і говорить їй:

— Одарочко, що ти виділа у тій кімнаті, як ти подивилася туди?

— Я заприсяглася перед богом, що я нічого не виділа і нічого не скажу.

Царевич дуже зрадів, що вона вернула їй мову і привела хлопчиків. І матку вже не пускає з дому. Хоче знати, чого вона так робила. І матка розказала, що сама така була, як ця його жінка. І подивилася в ту кімнату, і розказала бабі, що вона виділа. «Я виділа, як ви чухалися на бритвах і кров з вас стікала». І як вона сказала, що виділа це, стара чарівниця поставила її на своє місце.

— «Ти виділа, то будеш чухатися до смерти, як я», — так сказала мені чарівниця. А за то, що ти не сказала, тобі пощадилося життя. А тепер, — говорить матка, — можете мене вбити, що я таке зробила, бо я вже не годна так мучитися на світі.

І сказав їй царевич:

— Я вас не вбиваю, хоч я й пережив через вас дуже велику прикрість, велике горе. За то, що не знищили мої діти, я вам дякую, і робіть собі, що хочете, і вдавайтеся, де хочете.

І матка пішла собі. А царевич і його жінка і тепер живуть-проживають і горя не знають.

Походження та примітки

* Враз — тут: постійно, весь час.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Великий Рожен, Косівського району, Івано-Франківської області
30 січня 1994 року
Оповідач: Чорнищук Марія Дмитрівна (1929 року народження) Вінницька область

Чарівниця

Українська народна казка Поділля

Жила дівчинка з батьками. Батьки її дуже любили, але дівчинка їх ніколи не слухала. І ось одного дня дівчинка сказала батькам:

— Мені стільки говорили про чарівницю, яка живе в лісі. Я хочу піти до неї.

Батьки сказали своїй дочці, щоб вона не ходила до чарівниці. Вони дуже переживали за свою єдину улюбленицю і боялись, щоб їй ніхто не заподіяв лиха.

Але дівчинка була неслухняна і пішла до чарівниці.

Коли дівчинка прийшла в ліс, то побачила молоду і гарну жінку. Вона звернулась до жінки:

— Добрий день. Мені всі говорять, що ви лиха відьма, але я не вірю. Я навіть не послухалась своїх батьків. Вони заборонили мені ходити до вас.

— Ага, я тебе давно чекаю, — сказала чарівниця.

Вона перетворила дівчину в поліно і спалила її. А попіл змела. Через годину чарівниця перетворила попіл в дівчинку і сказала:

— Я думаю ти засвоїла урок і будеш слухати своїх батьків.

— Так, — сказала перелякана дівчинка.

І тоді вона завжди слухала своїх батьків.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

39 (6367). Чарівниця. СУС —. Записав Березюк С. 2009 року. Шумило Т. Л. (1936). Вінницька область, Вінниця

Дивіться також