Українські народні казки

Чарівні воли

Українська народна казка Бойківщини

В одно село зайшов якийсь хлопець, ніби сирота. Зайшов і став там на роботу. Не знаю, на яку, але став на роботу. А там була дівка-сирота, і він ходив до тої дівки і хотів з нею женитися. Але вона йому сказала, що піп шлюба не дасть, бо він не вміє молитися, не знає «Отче наш». А він каже:

— То ти мене учи, та я буду вміти.

І вона його вчила, і він вивчив «Отче наш». І тоді вона сказала:

— Вже можеме женитися.

І вони поженилися. Поженилися, а через якийсь час вона йому говорить:

— Піст. Би ти постив і не їв нічого скоромного.

І вона добре знала кожен піст, який був, і йому то говорила. А він їй сказав:

— А що мені за то буде?

— Біг заплатить.

— Коли Бог заплатить, то добре.

І так він робив, як она казала, слухав її цілий рік, А як закінчився рік, він їй говорить:

— Готуй мені хліба на дорогу.

— А де ти йдеш?

— Я йду до Бога за платнею. Ти сказала, щоби я пости постив, і мені Бог заплатить. Я постив, постив і тепер іду за платнею.

— Та де, — каже, — ти дійдеш?

— Лади мені хліба, не хочу більше нічого знати.

Зладила вона йому хліба на дорогу, він сумку на плечі і пішов. Іде він, зайшов у єдно село, а там будують церкву. Він проходить поклонився.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоров’я. Куди ти йдеш, чоловіче?

— Та я йду до Бога.

— Та чого?

— Та я пости постив і мені Бог має заплатити.

А там одні сміються, другі мовчать, а якийсь чоловік каже:

— Слухай, чоловіче. Як ти будеш у Бога, ану би ти сказав за нашу церкву. Ми вже, — каже, — штири роки будуємо її, і годі збудувати. Що за день вибудуєме, то за ніч у землю влізе. Аби ти сказав про це Богови. Чи ми її побудуєме, чи ні.

— Та добре, скажу.

І пішов він далі. Іде він, іде, дійшов до єдного поля, вмучився і думає собі: «Трошки ляжу відпочити, бо я ся умучив. Спочину.» Він ліг та й заснув, І йому сниться сон, хтось каже йому: «Коло твої голови росте прут. Як устанеш, би ти той прут вирвав. Бо тут є ріка, і ти через ту ріку не перейдеш, бо тут кладки нема. А тобі обов’язково треба через неї перейти. Махнеш тим прутом, понад воду, тобі вода розступиться і ти підеш.»

Він прокинувся і дивиться — правда, росте прут. Він той прут вирвав. Іде далі — є ріка. Махнув прутом понад рікою — ріка розступилася, він собі сухим перейшов. Пішов на гору, а так два старики волами оруть.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоров’я. Де ти, чоловіче, йдеш?

— Та йду до Бога.

— Та чого?

— Ба та я пости постив цілий рік, та мені жона сказала, що мені Бог заплатить. Та йду я за платнею до Бога.

— Е, ти, — каже, — далі не підеш, Тут буде твоя платня. Ми тобі даме оці воли.

— Добре, — каже, — але я забув ще єдно вам сказати. Я йшов, та в єднім селі будували церкву та й мені сказали, би я за ту церкву спитав. Чи її побудують, чи не побудують?

— Та церква буде побудована, але не на тім місці. Там така й така липа є. Як її перетягнуть під ту липу, то побудують, А як ніт, то будуть будовати вічно і не побудують.

— А як її перетягнуть?

— Ти своїми волами маєш перетягнути. Ми тобі даєме оці воли і ти собі йди. Це буде платня за твої пости.

Він забрав воли, подякував тим старикам і пішов. Іде, йде, ур на у то село. Їде він, жене свої воли, а ті далі церкву будують.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоров’я.

Вони забули, що він уже тут ішов.

— Відки ти, чоловіче, з волами йдеш?

— Та я той, що йшов до Бога питати за платню. За то, що я пости постиг.

— А ти сказав там і за нашу церкву?

— Сказав, сказав.

— Та що сказали?

— Маєте, — каже, — під тоту липу її перетягнути. І там буде побудована. А тут не місце на церкву, і ви її тут не побудуєте. Я її перетягну.

— Як?

— Своїми волами.

— Та що ти! Воли з землі церкву витягнуть? Та не витягнуть.

— Так мені сказали, я так маю робити.

— Ну то роби.

Принесли вони ярмо, назбирали ланців, церкву обвили.

— Ге-е-ей!

Воли пішли і потягли. І перетягли церкву на то місце, під липу. І забрав він свої воли і йде додому. Але поки він дійшов додому, наперед него пішла чутка: такий-то з волами перетяг церкву, і жене він ті міцні воли додому. А в тім селі був великий пан. Почув він то і подумав собі: «На мою господарку таких волів треба. Я заберу в нього ті воли». І коли чоловік з волами прийшов додому, пан сів на коня і вже в нього.

— Слухай, ти дай ці воли мені. Ти робив коло моїх стад худоби,

ти мені робив на моїх волах. Ти давай мені ці воли, вони міцні, вони будуть добрі для мої господарки.

— Йо-йой, пане дідачу. Я ще ними не робив, хіба тепер прийшов. Я хочу поробити ними.

— Ні. Обов’язково віддай їх мені і все. Віддай!

— Я не дам.

— Не даш? Я маю оборіг сіна. Заведи їх до того оборога. Якщо вони з’їдять за ніч той оборіг сіна, то будуть твої. А як не з’їдять то мої будуть обов’язково.

Той зажурився, плаче. Але єден віл йому говорить:

— Веди нас туди, не бійся.

Та й нічого, він привів, прив’язав до оборога і ліг спати. Та й йому не спиться. Та де воли з’їдять оборіг сіна! Пропали воли. Так журиться він.

Але воли той оборіг сіна з’їли. Ще й тоту покрівлю з’їли, що нею сіно прикрите було. Пан рано встає, виходить на балкон, дивиться — все, в оборозі сіна нема. А ґазда, що воли пригнав, забрав їх собі додому.

Але пан знову приходить.

— Я їх заберу.

— Не дам я їх вам, пане. Видите, що оборіг сіна вони з’їли.

— Добре, що з’їли оборіг сіна. Там у мене в лісі є така плита велика, такий величезний камінь. Як ти мені привезеш волами той камінь до мого двора, то воли будуть твої. А як ні, то я заберу їх.

Та й журиться й плаче той бідний ґазда.

— Я воза не маю. Я не маю з ким висадити той камінь. Що я зроблю!

Але що? Дістав воза. Віз поганий, єдно колесо криве. Але їде в ліс. Приїхав до того каменя та помаленьку, помаленьку, та й висадив його на віз. Та й везе його, та й віз так скрипить, пищить. Але він привіз. Та як друлив той камінь, як бахнув на землю, то панови кусень дому вивалив. А пан вискок та й каже:

— Коли ти привіз цей камінь, то на оцім возі, що ти маєш, завези всю мою сім’ю на оту високу гору. Тоді воли будуть твої, а як нє, то все одно мої.

Він дивиться на того воза то ні драбини нема, ні нич, все таке ніяке. А в пана сім’я велика. Та й сідає він на ту фіру. Вийшов пан і пані, сіли. Є ще місце на двох. Прийшли два сини з жінками, сіли — є ще місце на двох. Прийшли швагри з жінками, ще якась там рідня прийшла. Та все зостається місце ще на двох. Посідали всі, і хлоп говорить:

— Ну як, пане, всі посідали?

— Ну та всі.

— Як є ще хто, то давайте, бо ще є місце на двох. Давайте ще когось.

— Та більше нема.

— Ге-е-ей! — повіз.

Але той прут з собою має, що він вирвав. Їде він, їде полями, заїхав у ліс. Їде лісом, а далі така велика гора і він їх має везти на ту гору. Їдуть на ту гору, а один віл говорить до нього:

— Витягай шворінь з ярма.

Як він витяг шворінь з ярма, подув страшний вітер і забрав усіх панів, тільки покуріло за ними. А воли йому кажуть:

— Ти маєш той прут, та не заблудиш. Іди собі з Богом додому. А ми, — каже, — вже не твої воли.

І воли зникли, а він собі пішов на той панський фільварок і відтоді став паном.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

149 (2186). Чарівні воли. СУС — . 30 березня 1990 р. Гладиш Іван Дмитрович (Сулимів) (1912). Львівська область, Турківський район, село Яворів