Українські народні казки

Чарівні діти та відьма

Українська народна казка Закарпаття

Давно, знаєте, не було комбайнів, серпами жали пшеницю. Раз три сестри пішли до єдного пана жати пшеницю. Серпами. І на полуднє приніс того пана слуга їм їсти. Вони склали три сніпки, а в однім сніпку був золотий колос. Нащо там золотий колос? То буде якесь чудо. Так подумали вони, а панський слуга сів позаду недалеко від них, щоб записати, що вони будуть говорити. А вони пообідали, та й каже старша сестра:

— Якби мене цей пан узяв за жінку, то я би з єдного колоса пшениці п’ятдесятьом людям їсти приготувала.

Слуга записав. А середуща:

— Того не буде. Якби він мене взяв, то я би з єдного стебла конопель зробила би п’ятдесятьом людям одягу на всяк день.

І то файно. А май менша — то була май файна — каже:

— Ай, то би недобре. Якби мене взяв, то я би до году таких двоє дітей вродила! Зуби — золото, волосся — золото, на світі би не було таких.

І слуга все записав. А ввечері доповів панови. І пан викликав їх до себе додому. І питає старшу:

— Що ти говорила?

Вона сказала, що говорила, і пан заплатив їй.

— Іди геть. А ти що говорила? — звідав середущу. Середуща сказала, що говорила. Він заплатив їй.

— Іди геть. А ти менша, що говорила?

— Я сказала так. Якби ви мене взяли, то я би таких до году двоє дітей уродила...

— Ти будеш мені за жінку. А як не буде того?

— Я даю свою шию рубати.

І пібралися вони, іде то з дня на день, з тижня на тиждень, з місяця на місяць. Приходи дев’ятий місяць. Пана викликали на якісь збори, пан пішов і там загостився. Пан не стежив за тим, що в нього робиться дома. Бо коли чоловік вип’є, то він не думає, як жити далі. Він ся там загостив.

А серед слуг того пана була відьма, яка знала всілякі чари. Вона хотіла свою доньку за пана приворожити. А в її доньки такі зуби страшні!

Та відьма нічого не зробила б, якби був дома пан. А пана не було. Увиділа відьма, що жіночка буде родити, і кличе:

— Йой, ходи, донько, на хлів, бо не мож у хаті діти родити. Запровадила її відьма на хлів, там, де сіно складали, і завила їй очі.

А як уродилися ті діти, то таке світло вдарило, що відьму засліпило, і вона впала.

Та, на щастя відьми, в той день ощенилася сука. Відьма поклала коло молодої жінки дві собачки, а ті діти поклала в ящик і верла в річку. Пройшов дощ, і вода понесла той ящик все далі й далі. І понесла річкою крізь ліс.

А там на березі сидів лісничий і їмав рибу. Побачив він той ящик, зачепив його та притяг до берега. Підоймав, а там щось є. Заносить до хиж, а там діточки. І-і-і-о-ой. Ізрадовалися лісничий з жінкою, у них дітей не було. Дали дітям цуцлики й поклали їх спати. Та й нагодовали дітей, і діти далі сплять. А від них світиться на всю хату.

А на рано діти встають, і такі вони вже великі, гиби їм уже п’ять-шість років. Що це за чудо? То справжнє чудо. І говорять уже діти. Хлопець на лісничого «няньо» каже, а дівочка на його жону — «мамо».

Ще невеликий час пройшов, і почав ходити хлопець з лісничим на вадаску. Каже він:

— Що нам би треба? Дикуна?

Стрілив — лежить перед ними вбитий дикун.

— Оленя?

Стрілив — уже олень перед них. Що хотів, то було.

А дівочка робить усе вдома. Помила танжері і, як ішла через хату, поховзлася, впала, і всі танжері побилися. І-і-і! Як ухопила хазяйка віник та її віником!

— Ти-и! Ти що наробила?! Ти найдичка, ти не моя дитина! Ти річною в ящику припливла! Ти сяка, ти така!

Ну що? Плаче дівочка.

Приходить з лісу хлопець, її братик.

— Що ти плачеш?

— Йдім собі геть. Вона побила ня. Ми не її діти. Ми відти й відти припливли в ящику.

Обціловали їх діти й пішли.

— Йдем понад річкою.

Пішли понад річкою, вийшли з того лісу та йдуть далі.

А що ж пан зробив? Відьма сказала йому, що його жінка вродила щенят. І він сказав зробити такий стіл і прив’язав її до того стола, аби там пропадала. І поклав на той стіл таблицю й написав так: хто знає читати, най плює на ню, а хто не знає, най їй дає кусок хліба.

І вона там спочиває. А пан, чоловік її, ходить знати, чи вона вже пропала.

А діти вийшли з лісу, подивилися й кажуть:

— Там жінка прив’язана. Ану йдім дивитися.

Прийшли, відв’язали. Та й верли вірьовку. Подумав хлопець: «Там такий файний садок, косички файні. Аби там була й хатка файна.»

І зробилася там хатка. В тій хатці вшитко є, що їм треба. Завели вони відв’язану жінку до свої хати, помилася вона, дали на ню плаття красноє. І не знали вони, що то їх мама.

Вийшла вона та й ходить там. Та й звідає дітей:

— Діточки, відки ви?

Вони сказали, а вона їх обняла, обціловала та й заплакала:

— Діточки, — плаче, — я страждала за вас. Ви мої діти. А хлопець пішов до панського дому та й кличе:

— Ану сюди, няню!

Він підійшов, а мати діточа каже так:

— Тут мої діти, за котрі я страждала.

А він упав на колінки, попросив пробачення й попросив їх додому.

— Ні, — відповідає хлопець. — Відци до вашого дому має бути стежка золотими табличками укладена, тоді я прийду до вас у гості.

А де в кого тілько золота є? Не зробив того пан.

Прийшли вони додому, скликали прокурора, суддю й засідателів. Аби посудити тоту відьму, що таке зробила: верла під ню псята, а діти в воду. Хлопець каже:

— Нє, не ви будете її судити, а я сам буду судити. Ідіть до стайні, там у вас кінь Сірай стоїть, котрий їсть денно три віка грані, та якусь лопату візьміть.

Привели того коня, прив’язали її волосся коневи до хвоста. Кузнець дав коневи лопатою по заду, і кінь пішов, як куля. І куди падало волосся, наросли хащі, куди падали коси, пусті землі наросли, а куди кости — каміння.

А вони жили всі разом, і в них було мирне та веселе життя. І наша казочка кончилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
31 липня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також