Українські народні казки

Червена ружа

Українська народна казка Закарпаття

Жили собі чоловік та й жона. Були вони дуже вродливі, гарні. І одного разу пішли вони в ліс по дрова. А мали дуже красну дівочку, Марійку. Зоставили вони дівочку з бабою, чоловік з жоною, і пішли заготовляти дрова. Та й застудилися обоє. Прийшли додому й злягли. Їх доглядала їхня мама по жоні, баба Марійки. Але вони тяжко хворіли й померли.

А та дівочка залишилася на вихованні в свої бабусі. Росла вона, і така гарна, як писанка, була. Коли їй було вже десь п’ятнадцять — шістнадцять років, каже дівочка одного разу свої бабі:

— Піду я на вечірки. Ідуть інші дівки, та чого би й я не пішла? Дозволяє їй баба:

— Ну та йди, Марійко, йди. Чого би-сь не пішла? Треба тобі леґіня якогось шукати. А на вечірках собі й найдеш. Якогось підбереш.

Марійка взяла з собою прясти. Прийшла, сіла, прядуть, прядуть. Приходять хлопці, такі красні. Кожний до котроїсь дівчини підсідає. Та й піднімає веретено, як упаде. А тоді було так, що кеть веретено хлопець підняв, дівка його мала поцілувати.

А як упустить веретено Марійка, ніхто не піднімає. Думає вона собі: «Йой, Господи, та й чого ж то мені веретено ніхто не підніме?» Але нич. Може, на другий вечір вона прийде прясти, та й найдеться вже якийсь фраєр, леґінь, котрий би тото веретено піднімав.

Прийшла дівочка з прядки, з тих вечірок, така сумна. Баба її звідає:

— Ну як там, Марійко?

— Та ще мого не було.

— Та то нич. Другий вечір буде, Марійко. Попробуй ще раз піти. Так і було. Пішла вона другий вечір, пряде, пряде. Прийшли хлопці, посідали коло дівок, піднімають веретена. Марійці так то недобре. Вона чекає: «Може, ще якийсь леґінь прийде.» Але не прийшов ніякий леґінь. І другий вечір прийшла Марійка невесела.

— То нич, — каже баба, — підеш ще раз, та й буде добре. Твій леґінь найдеться. Таки він є, не бійся. Бо в кожної дівки хтось є.

«Ну, — думає собі Марійка, — вже третій вечір іде. Боже, кеть знов не прийде, то я не знаю, що вже зроблю. «Вже й перед бабою ганьба, і перед тими, що там суть у хижі, до котрої вона йшла прясти. Но та най буде, прийшла вона й третій вечір прясти. Пряде, пряде. Так дівкам піднімають хлопці веретене, а їй так жаль, що вже до сліз доходить. Думає собі: «Господи, таки хоть би чорт прийшов, та коло мене сів, та мені тото веретено піднімав».

І лем раз — одкриваються двері. Боже, такий красний хлопець прийшов! «Що? — думає собі Марійка, і їй аж у серці закололо. — Таки би се мій був». Ох, лем позирає — він коло неї сідає. Сів він коло неї, Господи, вона така вже рада. Піднімає їй веретено, ой як то добре. Вона не пуща дівка, вона дуже красна була, лем якось їй не везло.

Пішла дівка з вечірок, така весела, співає. Він її випроводив й пішов геть. Прийшла вона весела дому, а баба вчула та й ся пробудила.

— Но що, Марійко, чи прийшов твій? Я тобі казала, що прийде.

— Ой бабко, такий красний, що такого ані не було ніде, ні в котрої дівки.

— Но видиш, Марійко, як то добре.

На другий вечір вона вже збирається, така весела, така рада, що йде прясти на прядки. Прийшла вона, сіла, так лем позирає, чи хлопці йдуть. Прийшли хлопці, а він не йшов з хлопцями разом, але окремо. Приходить, стукає в двері. Думає собі Марійка: «Ось це вже мій прийшов.» Одкриває вона йому двері — так, він! Аж серце їй закололо, як перший раз.

Прийшов, сів коло неї, піднімає їй веретено. А вона раз — упало в неї веретено. А він на другу озирається. Марійка собі думає: «Но, пропав би лем. Ще другу перелюбить». Та й подумала: «Здойму я сама веретено». Вона схилилася підняти веретено, айбо й він ся схилив. І як вона піднімала веретено, пообзирала вона, що в нього чоботи якісь черлені, не такі чорні, як у інших хлопців. Якісь такі черлені. І пообзирала вона, що в тих чоботах ніби не ноги були, а якісь такі гей у коня лаби. «Ой, — думає собі, — це щось недобре. Недобрим це пахне».

Прийшла вона домів не така, як минулого вечора, а баба її звідає:

— Що таке, Марійко, що ти така — невесела? Чи був твій фраєр?

— Та був, — каже, — бабко, айбо... кіби-м вам розповіла, що тото є, та би-сьте яку пораду дали?

— Но то, — говорить, — розкажи мені, дівко, розкажи.

— Йой, — плаче, — бабко, схилилася я веретено піднімати, позираю, а в нього чоботи не такі, як у інших хлопців, а такі червені. А в тих чоботах, — повідає, — не ноги, як у людей, а таке, як кінська лаба. Слухайте, і така шерсть довкола лаби.

— Небого-дівко, а що-сь собі думала, коли не було в тя хлопця? Ти щось собі недобре подумала, і то так ся стало.

Та й дівка розповіла бабі, же вна собі подумала недобре.

— Йой, — роздумує, — Марійко, як ми з того будем виплутуватися?

Але йди, йди, небого, на той вечір. Та й нич не кажи, бо вже мусиш іти.

Іде вона на прядки, та як би нич не було. Баба їй перед тим сказала:

— Нич не чинись, що ти щось знаєш або не знаєш. Придивися, — радить, — ще раз. Як схилишся, то ще раз пообзираєш, як тото там є.

— Добре.

І вона добре позирала, як ся схилила, на його лаби. Та прийшла домів і бабці пояснила:

— Я, бабко, точно виділа, що то в нього лаби кінські. Не такі, як у інших хлопців. Тото видно, же він не є хлопець, а то є сам чорт.

— Слухай, небого-дівко, як він тебе буде що звідати, не кажи йому «ай», а кажи «ніт». Бо з того стане щось недобре.

Приходить вона на тоти прядки, та й він їй каже:

— Знаєш що, Марійко? Чи вийдеш ти за мене заміж?

— Ніт, не вийду за тебе заміж.

— Так ти знай, що кеть ти не вийдеш за мене заміж, то здохне у вас корова.

— Но то най і здихає.

Їй баба наказала, би так говорила.

Прийшла вона домів і бабі не казала, що він їй повів:

— Звідав, чи вийду за нього заміж. Ну а я відповіла, що за нього заміж не піду. А він: «Но та буде щось нове у вас».

— Но та нич, Марійко, нич. Що буде, увидиме. Встали вони рано, позирають, а корова дійсно здохла.

— Но нич, — каже, — іди й на цей вечір, бо кеть ні, то він за тобою буде всюди ходити. Ти не одоб’єшся од нього. Що буде тобі казати, лем відповідає: «Нич. Не буду. Ніт».

Прийшла вона, сіла собі. Прядуть вони, прядуть. Піднімає він веретено:

— Марійко, ну та чи вийдеш за ня заміж? Ай, заміж. Чи вийдеш за ня?

— Ніт, не вийду.

— Но так знай, що згине у вас і тото теля, що у вас там є.

— Но та най гине.

Прийшла вона та й уже бабці свої пояснила, яке то діло. Що згине й теля од них.

— На нич, — каже баба, — най то буде. Згине, та згине, лиш би ти була жива та й я.

Пішла дівка на третій вечір прясти, а він знов її звідає:

— Марійко, та чи вийдеш уже за мене заміж?

— Ніт, не вийду.

— Но та знаєш що? Є в тебе баба, а й тота ті вмре.

— Но та, — говорить, — най умирає.

А перед тим іще, коли вона з бабою радилася, то баба казала:

— Коли буде казати, що й ти вмреш, то аби-сь знала, би-сь наповіла людям, як тя мають хоронити й куди тя мають нести. Би твою душу чорт не взяв на тому світі в пекло.

Та й на другий день вмерла її баба. Марійка поховала бабу та своїм сусідам каже:

— Якби, сусіди мої, щось зо мною сталося і я вмерла, би-сьте мене, — просить, — не несли через двері або через вікно ховати, а лем, — каже, — через димар, через комин. Бо інакше зо мною може бути якась біда. І поховайте мене не на цвинтарі...

У нас казали «теметюв».

— ...Не ховайте мене на теметюві, а поховайте під перелазом. Як наша хижа кінчається, там перелаз на вулицю, та там ня, — просить, — й поховайте.

Та й пішла Марійка на прядки, а він знов звідає:

— То чи підеш за ня заміж?

— Не піду.

— Но так ти, Марійко, сама вмреш.

— Но та нич. Умру, та вмру.

А чорт знав, що кеть она умре, то її душа вже продана, значить, він її може забрати. Але Марійка його обхитрила. Як умерла Марійка, зійшлися сусіди, дуже горе велике було, велике нещастя. Але що було робити? Взяли її і так поховали, як вона хотіла. Винесли через комин і поховали під перелазом.

Поховали її, раптом позирають, а на тому місці, де вона була похована, виросла дуже красна ружа. Така червена, знаєте, як Божа ружа. Так називають у нас таку червену ружу або ще називають її «Русалка». Така красна, що чудо Боже.

Раптом їде тим селом пан на кочізі, ой, такий пан. Пір’ячко трясеться у нього над клебаном. Їде він, дивиться, а там така красна ружа. Він не знав, що то є. Зійшов з кочіги та й хоче собі її урвати, бо то красна дуже. Каже він котішови:

— Ади, яка красна ружа, най я тоту ружу зорву.

Пішов він до ружі, став коло перелазу, а ружа перехилилася на другий бік. Він на перелаз і переліз на другий бік, хоче ружу зрізувати, а ружа знов на другий бік перехилилася. Як він не переходив, а ружа від нього втікала.

— Ей! Ходи, котіше, сюди, та ти станеш там, а я туй. Та буду, — каже, — рвати. Вона вже нікуди не втіче.

Котіш став з одного боку, а пан з другого і вхопив тоту ружу. Коли зрізав її, з ружі поцебеніла кров. «Но, — думає собі пан, — це щось недобре. Треба піти до якоїсь баби-знахарки та звідатися, що то має означати». Айбо ружа така пахнюча, така красна.

Пішов він до знахарки:

— ...Слухайте, що то могло бути?

А в нас іще казали на знахарку, же то ворожіля.

—...Що то може бути, що із ружі, коли я її зрізав, потекла кров?

— Но то, — каже, — неборе, така ружа, що ти мусиш теперка щось із нею робити. Бо буде довго лежати й може від тебе так зникнути, що не будеш видіти, куди й пішла. Треба зробити так. Чи маєш дома мітлу?

— Маю.

— Озми лем собі мітлу, намочи в помиї, поклади ружу на підлогу та бий її тою мітлою, поки з неї не зробиться дівка. Будеш видіти всяке. Як на гадину вона перетвориться, ти гадину бий. Із гадини ще може на щось перетворитися, ти й то бий. Доти бий, доки не вийде з неї дівка.

От він прийшов домів, взяв мітлу, намочив у помиях. Та як почав ружу бити! Які там звірі виходили з неї! І мачки, і медведі — все. А напослідь гадюка утворилася. І тоту гадюку почав він бити мітлою, і перетворилася вона в дуже красну дівку.

— О, — каже, — яка красна ти, дівочко! Як тебе звати?

— Марійка.

— Чи не пішла би ти за мене заміж? Я якраз таку шукаю дівку. А вона відповідає:

— Я би за тя вийшла, але вперед поведи мене до того покою, де ти живеш.

— Но та, — каже, — ходіме.

Вона боялася, що чорт може там її вислухати. Прийшли до покою, а дівка повідає:

— Неборе, кеть хочеш, щоби з тобою повінчалася, мусиш від свого будинку до церкви зробити таку дорогу, щоби на тій дорозі не було ні єдної ямки. Бо буде хоть єдна ямочка, та мені, — каже, — конець, я можу пропасти. Але знай іще таке. Як будеме сідати з тобою на кочігу, би їхати вінчатися, би було там шість хлопів, а шість жін. Хлопи най беруть пищалки й феделки. У феделки будуть лускати, а в пищалки свистати. А жони най беруть ложки. І тими ложками будуть у феделки бити. Кожні най посідають по парі. А ще най беруть у фляшку свячену воду і з фляшки будуть святити. Бо, — розказує, — буде дуже за нами бігнути нечиста сила. Головне, би-сьмо від твого дому щасливо переїхали до церкви. І тоді вже нас піп повінчає, і вже не буде чорт мати над нами сили.

— Добре.

А до церкви доста далеко було.

Посідали вони в кочіги й зробили так, гей Марійка сказала. Посідали чоловіки й жінки з ними посідали. Взяли з собою пищалки, феделки, жони ложки взяли та свячену воду. А як дорогу зробили, то так її перевіряли, що ні ямочки не було, ні навіть ні одної четини.

Почали їхати, і раптом зробився великий вітер, і з’явився перед ними чорт. І хоче він забрати Марійку. А чоловіки стали пищати в пищалки. А жони своє почали робити, бити у феделки, а чоловіки били феделками єдну до другої. Жони висвячували чорта свяченою водою. Чорт забігав то з єдного боку, то з другого й нич не міг вчинити.

Добралися вони до церкви. І піп їх повінчав, і дуже файна пара з них двох була. Вже чорт не мав до Марійки сили. Та може, й нись живуть вони, кеть не повмирали. Треба було б перевірити.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Турички, Перечинського району, Закарпатської області
19 березня 1991 року
Оповідач: Дідик Марія Іванівна (1936 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також