☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼
Жив хлопчик. І цей хлопчик все літо працював у пана. Він працював на огороді, пас худобу і заробив на чоботи.
Йде додому, а чоботи звісив через плечі. Шлях був довгий, і він вирішив заночувати в лісі. А чоботи надів на ноги, щоб ніхто не вкрав.
Прокинувшись вранці, хлопчик подивився на ноги та й каже:
— Де мої ноги? Це не мої ноги. Мої були в чоботах.
Був собі багатий чоловік і мав сина. От як він умирав, то покликав до себе сина і каже йому:
— Дивись, синку, як я помру, то щоб у тебе кожної суботи були нові чоботи.
— Добре, тату, — відповідає той.
Помер батько. Син, діждавшись п’ятниці, пішов на базар та й купив собі нові чоботи. А в неділю іде до церкви в нових чоботах.
Так він робив кожного тижня і все, що було, попродав. Нема ні волів, ні корів, ні повітки, ні коней. А як не стало що продавати, сів він та й журиться. Думає: «Що ж це батько мені порадив? Тепер у мене нічого немає».
А батько йому не сказав, а син не додумався, що батько не купував нові чоботи щотижня, лише гарненько намазував їх звечора дьогтем. А хлопець вирішив, що у нього є досить чобіт і почав носити їх. Зносив усе, виліз на горище та й дістав батькові старі чоботи. Глянув, а там гроші. Він за ті гроші знову накупив собі і коні, і воли, і корови та й став хазяїном.
А чоботи носив довго, бо чистив їх дбайливо звечора дьогтем.
Був собі чоловік багатий і мав тільки одного сина. От як він умирав, то призвав до себе сина та й каже:
— Гляди ж, сину, щоб у тебе, як я вмру, були щосуботи нові чоботи.
Син і каже:
— Добре.
От як умер батько, син, діждавшись п’ятниці, іде в місто до торгу. Купив собі нові чоботи і приходить в неділю до церкви в нових чоботях. Дождав другої п’ятниці і знов іде чоботи купувати. А старі узяв та й нагору закинув. Так він робив щотижня, аж поки все, що в нього було — коні, воли, город не продав за чоботи.
А як не стало вже нічого й продавати, він сів та й давай журитися. Думає собі: «Що це батько мені наробив? Нащо він сказав, щоб у мене щонеділі були новенькі чоботи? А тепер я через них нічого не маю, зовсім бідний став».
Батько йому не сказав, а він сам не здогадався, що батько не купував щонеділі нові чоботи, а тільки кожної суботи гарненько вимазував їх дьогтем. От вони й ставали, як нові.
Потім син надумався: «Є у мене багато чобіт. Познімаю я їх згори та й буду носити». От він носив ті чоботи, носив, аж поки і їх не стало. А далі й каже:
— Нагорі у мене ще є батьківські шкарбани. Достану їх, то, може, ще який день походжу.
Коли до тих шкарбанів, аж там гроші заховав батько. Він за ті гроші закупив собі знову і коней, і волів, і все хазяйство та й став таким хазяїном, як і його батько. А чоботи вже не купував щонеділі, а латав їх, як часом подеруться, та мазав дьогтем.
От як біда навчила хазяйнувать та чоботи носить.
Жив-був собі багатий чоловік і мав дочку. Батько господарював, а дочка в домі хазяйнувала. От він як умирав, покликав її до себе та й каже:
— Гляди, дочко, хазяйнуй і щоб кожної неділі у тебе були новенькі чоботи.
Донька й каже:
— Добре, тату, все зроблю, як треба.
От помер батько. Донька діждавшись п’ятниці, йде на ярмарок і купує собі чоботи. Приходить в неділю до церкви в нових чоботях. На другу п’ятницю вона знову йде в місто, купує чоботи, а старі на горище закинула. Так вона купувала чоботи, поки не продала все, що у неї було — воли, корови, кози, город.
А як не було вже чого продавати, сіла вона та й давай журитися: «Що це батько мені наробив? Навіщо він сказав, щоб у мене щонеділі були новенькі чоботи? Тепер я зовсім бідна стала і нічого не маю» . Сама вона не додумалась і батько не казав, що він купував весь час нові чоботи, а тільки гарненько звечора чистив їх дьогтем.
Потім вона згадала, що має багато чобіт на горищі, полізла, дістала їх і стала носити. Носила, носила, доки їх не стало, а далі каже:
— Піду у комору, дістану батькові шкарбани, то ще, може, яку годину походжу.
Коли вона до тих шкарбанів — аж там батько гроші заховав. Вона так зраділа, купила собі знов і кіз, і волів. Стала такою хазяйкою, як і батько. А чоботи вже не купувала щотижня, а латала їх час від часу і мазала дьогтем. Ось як би не біда, то й хазяйнувати добре не навчилась би.