Українські народні казки

Чоловік і смерть

Українська народна казка Буковини

Ішов їден чоловік, а назустріч йому — Смерть.

— Добрий день! — каже Смерть.

— Доброго здоровля!

— Куди, чоловіче, йдеш? — питає Смерть,

Дивиться на неї чоловік — незнайома баба. Та й питає її:

— Відки ви, бабо? А Смерть йому:

— Я — Смерть. У мене нема знайомих, нема кумів — нікого нема. Кому приходи кінець, до того йду.

А чоловік питає:

— Як ви Смерть, то скажете, коли я умру? Смерть йому:

— Точно тобі не скажу. Але як побачиш, що голова сивіє, тоді скоро вмреш — тоді я прийду до тебе.

Подивився чоловік їдного разу в дзеркало — починає десь-не-десь сивіти голова. «Ну, — думає чоловік, — скоро умру». Подивився другий раз. «Го-го! — голова зовсім сива». Роби він труно і чекає Смерти. Приходи Смерть і каже:

— Лягай у труно — прийшов час умирати. Він лягає в труно на бік, а вона каже:

— Не так. Горілиць лягай!

Він узяв та й перекинувся униз лицем. Розсердилася Смерть.

— Що ти нічого не розумієш? Ану, вилазь відти.

Він виліз із труна, а вона бере та лягає туди, щоб показати йому, як треба лягти. А він узяв віко, приклав і забив цвяхами. Та й думає: «Понесу я її і пустю на море: най вона плине, поки не згине в труні». А Смерть — то дух, вона зразу вилетіла відти. Поки він доніс її до моря, Смерти там вже не було. Кинув він труно на воду, і воно попливло.

Жив чоловік далі, скілко жив. І думає: «Смерти нема, я буду жити, скілко схочу». І до того дожився, що вже не годен устати. Проси він:

— Дай, Боже, мені смерть. І Смерть прийшла.

— Пізнаєш мене? — питає.

— Нє, не пізнаю, що ви за баба.

— Я — та Смерть, що ти мене в труно забив. Скажу тобі: не вмреш ти, а будеш гнити, поки не зогниєш.

Кинулися по нім рани, що він ні лежати не міг, ні обертатися. З тих ран він так живим і зогнив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
10 травня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Чоловік і смерть

Українська народна казка Буковини

Ішов чоловік, а назустріч йому Смерть.

— Добрий день! — каже Смерть. — Доброго здоров’я!

— Куди, чоловіче, йдеш? — питає Смерть. Дивиться на неї чоловік — чужа баба, зовсім незнайома, та й питає:

Звідки ви, бабо?

А та каже:

— Я — Смерть. У мене немає знайомих, немає кумів, немає товаришів — нікого немає. Кому приходить кінець, до того йду.

— Як ви Смерть, то скажіть, коли я вмру, — питає чоловік.

— Точно тобі не скажу, — відповідає Смерть. — Але як побачиш, що голова сивіє, то значить скоро вмреш. Тоді я прийду до тебе.

Подивився одного разу чоловік — починає десь-не-десь голова сивіти. «Ну, — думає, — скоро я вмру». Подивився другий раз. Го-го! — голова зовсім сива. Робить він труно і чекає Смерть. Приходить Смерть і каже:

— Лягай у труно. Прийшов час умирати. Він лягає в труно на бік. Смерть каже:

— Не так, горілиць лягай.

А він узяв та й перекинувся униз лицем. Розсердилася Смерть:

— Що ти, нічого не розумієш? Ану, вилазь відти! Я покажу тобі, як лягати.

Він виліз із труни, а вона бере та лягає туди, щоб показати, як то лягається. А він схопив покришку, приклав і забив цвяхами. Думає: «Понесу я її і пущу на море. Най плаває, поки не згине в труні». А Смерть — то дух. Вона зразу вилетіла звідти. Він кинув труно у воду, але Смерті там уже не було. Попливло порожнє труно.

Жив чоловік, скільки жив. Та й думає: «Нема Смерті, буду жити, скільки схочу». І до того дожився, що вже не годен устати. Просить він уже Смерті. Прийшла Смерть і питає:

— Ти впізнаєш мене?

— Ні, не знаю, що ви за баба.

— Я — Смерть. Пам’ятаєш, як ти мене в труно забив? Ти хотів, щоб ніколи не вмерти. То й не вмреш. Ти зогниєш живцем.

І кинулися по нім рани, і він зогнив живцем.

Походження та примітки

Чоловік і Смерть. Невказані сюжети. Записано 10 травня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Чоловік і смерть

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давним-давно жив у одному селі чоловік. Чим старішим ставав, тим частіше задумувався він про смерть. І дуже не хотілося йому помирати.

І чув чоловік, що коли приходить до людини смерть, то неодмінно має стати в головах. І пішов чоловік до кузні та й попросив зробити йому кровать. Та кровать не просту, а з секретом. Мала вона таємний ричажок і пружину.

Ось відчув чоловік, що скоро має прийти по нього смерть. Ліг на кровать та й жде.

Коли це й смерть у білій одежі з косою стоїть у дверях. Озирнулася по кімнаті та йде, щоб стати у чоловіка у головах. Тільки доходить, щоб стати у головах, а чоловік надавив на ричажок — кровать і повернулася. Смерть знову прямує через хату, щоб стати у чоловіка, як положено, у головах. Тільки доходить до потрібного місця, а чоловік знову надавлює на ричажок. І знову кровать повертається.

Довго так змагалися чоловік і смерть. Біла з косою аж заморилася. Крутилися, крутилися, а тоді смерть як стрибоне на чоловіка зверху та каже:

— Е, чоловіче, як не крути, а помирати все одно доведеться.

Тут і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

151 (7443). Чоловік і смерть. СУС (332). Записала Диконенко Марина 2009 року. Попруга Віра Григорівна (1944). Дніпропетровська область, Солонянський район, Мопрівське