Українські народні казки

Чоловічки богатирі

Українська народна казка Поділля

Привіз чоловік до себе в город дві здорові каменюки, на млин, чи що. На млин же він не зібрався, а камені так собі і зостались в городі. Одначе, як чоловік той був дуже добрий і працьовитий хазяїн, то і не забував свого добра, і інколи одвідував і тії каменюки.

Коли одного разу і став примічати, що вони немовбито на друге місце перекочені. Приходить удруге — та ж притча. Подивився мій чоловік, подивився, повів плечима та й думає собі: «І що воно таке значить, що моє каміння з одного місця на друге нечиста сила носить. Почекай же, вражий сину, підгледжу ж я тебе, як ти моїм добром граєшся!»

Та й вернувся додому, а на думці у нього все те каміння і хто його перекочує. Тільки він ні жінці, ні дітям і нікому об тій чудасії не промовив ні словечка, і не порадився з ким розумнішим. А як прийшла ніч, то заліз собі у бур’ян біля тих каменюк та й сподівається, чи не прийде той, що в болоті. От такий-то цікавий був собі той чоловік, хоч уже й немолоденький. Постривайте ж, що далі буде!

Дивився він, дивився, аж обридло і очі позлипались, а потім і зовсім заснув. Коли це прокинувся опівночі та й міркує собі: «Чого це я бісового батька у бур’яні опинився?» А далі й чує, що щось по землі гуркотить і якісь тоненькі голоски промовляють: «Кіть-кіть-кіть, кіть-кіть, кіть-кіть!» А в сіромахи і на душі похололо. «Пропав»,— дума собі, а далі опам’ятався та й міркує, що коли вже пропадати к бісовому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там діється. От і подивився, коли ж бачить, що двоє чоловічків, таких маленьких, що менш, чим наші діти, як вже зіпнуться на ноги, сидять собі долі кожний біля каменя і немовби сподіваються один другого, щоб починати іграшки.

А далі один, не діждавшись товариша, як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її і покотить, примовляючи:

— Кіть-кіть-кіть!

А каменюка, немов мерзлий кізяк по льоду, аж підскакує та летить. Коли це другий чоловічок простяг ніженьку і зупинив камінь та потім, в свою чергу, як хвисне другу каменюку так, що аж пір’я з неї летить, та ще й примовляє:

— Кіть-кіть-кіть!

А товариш тільки ніженькою налучає, як би не дати маху.

Дививсь чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь.

— Чого це ви, бісові хлоп’ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дуріли!

І не в думці тій сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а кращі були за дітей. От як почули ті чоловічки людську мову, то немов змарніли і рученьки опустили. А обличчя зробилися білі, неначе крейда. А тому чоловікові немов камінь на серце ліг, так жаль їх стало.

А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи:

— Недобрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий! Нащо ти заговорив з нами? Нам ще тільки три годи заставалось жити у вашому краї, а тепер…

Та, не домовивши, як схопив одне каміння та як улупить об друге, так тільки прах од тих каменюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахнувся чоловік і тіло все йому задрижало, хотів щось промовить, аж тих хлоп’ят уже слід простив, неначе в воду попадали. Тільки каміння перед ним прахом слалось.

Отака біда лучилась сіромасі. Тільки що ж би ви думали! Перед тим усі годи був дуже добрий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні ярини не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мовою людською.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

41 (6369). Чоловічки богатирі. СУС —. Записано 2009 року.
Оповідач: Мотрич Д. Р. (1946 року народження) місто Вінниця Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.