Чому ведмеді поринають у сплячку
Українська народна казка Чернігівщини

Якось восени зустрілись їжачок і ведмідь.

— Ну, що, друже, підготував барліг до зими? — поцікавився колючий у

клишоногого, весело підморгнувши.

— Навіщо мені лігво?! — гигикнув бурий.-Тільки подивися, яке маю хутро з пухнатим коміром, а жиру взагалі стільки, що вистачить на всіх мешканців лісу! З якого дива півроку валятися в барлозі, коли можна насолоджуватися життям!

— Я тобі просто дивуюся, приятелю, — похитав головою їжак, — вирішуй сам. Тільки дивися, будь ласка, не позбудься свого розкішного хутра чи хвоста.

На цьому і розійшлися. Як і передбачав їжачок, невдовзі почалася зима. Посипав лапатий сніг, завила хуртовина, від великого морозу затремтіли і лісові

мешканці, й дерева. Бурому стало також холодно. Та найдужче у ведмедя страждав хвіст. Дуже допікала бідолашному холоднеча.

Одного ранку ведмідь прокинувся і виявив, що його хвіст відмерз. Минув місяць, і дивовижне хутро клишоногого облізло лапатими шматочками.

Навесні знову їжачок і ведмідь зустрілися на галявині.

— Куди ж подівся твій надзвичайний хвіст? — поцікавився колючий, здивовано оглядаючи ведмедя.

— Даремно тебе не послухався, — щиро зізнався ведмідь. — Узимку холодно й немає чого їсти. Відтепер готуватимуся до лютої пори заздалегідь і дуже ретельно.

Бурий дотримав слово і донині жодного разу не порушив обіцянку — щороку старанно готує барліг і взимку слухняно поринає у сплячку.