Українські народні казки

Чому підписують хрести

Українська народна казка Гуцульщини

Ходив колись бідний парубок до багацької дівки. Але дівка сказала, що «з цего нічого не вийде, бо тато мене не віддасть за тебе. Бо ти бідний. Мені тато найшов другого парубка».

І так і зробили. Старий привів якогось багача, і дівка вийшла за него заміж. Але він був трошки недотепа. А через деякий час здибається вона з цим своїм давнім знайомим і говорить:

— Слухай, якщо би мій чоловік умер, то ти би тепер мене взяв? Бо тато вже мені тепер не до розказу.

А він каже:

— То як він буде вмирати? Я буду чекати на його смерть, як ми оба з одного року?

— Та що тебе обходить? Він може вмерти.

— Ну, — каже, — якщо так, то я ще рік зачекаю.

І не дійшло ще до року, як той чоловік умирає. Умер він, і ніхто не знає, чого. Був великий похорон. Поховали чоловіка, і все. Стрічаеся молодиця з тим парубком і говорить:

— Тепер уже можем женитися.

І він узяв та й оженився з нею. Вженився, жили якийсь час. Але його все пече: чого таки її чоловік помер? Питає її, а вона не хоче казати. Але одного разу, коли вона була в добрім настрою, він їй сказав:

— Слухай, що ти не хоч’ мені сказати, чого він умер? Та я ж нікому не скажу, та ми ж таки вже разом жиємо, ти ж моя жінка.

А вона взяла та й призналася:

— Одної неділі я сказала йому, щоб він мені ляг головою в подолок, аби я його пообіськала. А я собі найшла цвяшок маленький. Вимацала на голові, де в маленької дитини м’яке, а потому сходиться череп. Я мала напоготові клевчик. Він задрімав, а я клевчиком забила йому цвяшок у голову. І він умер.

Відтоді стала жінка чоловікови холодною. Вже він зачав менше їй помагати, в хаті нічого не помагав. І зачалася сварка. А чоловік ударив жінку. А тоді вона сказала:

— Е, той не бив та й пішов. А ти ще хоч’ бити? Довго бити не будеш.

А він пішов у поліцію і заявив:

— Моя жінка вбила свого першого чоловіка.

Пішли на цвинтар відкопувати. Приходять — хрести ніде не підписані, не знають вони, де той похований. З її родини ніхто не признається, говорять, що не кімують. А другий чоловік її не знає, бо він не був на похороні.

Отак крутилися, крутилися, аж пішли до того діда, який був на той час погра’барем. І говорять:

— Чи ви не знаєте за такого? Де він похований? А дідо каже:

— Я знаю. То був дуже великий похорон. На ціле село. Я пригадую, на котрім місци.

Повів їх дідо і сказав:

— Мені здається, що тут.

Розкопали і найшли в черепі цвяшок. Це був свідок, що дійсно жінка вбила чоловіка.

І від того часу дали приказ, щоби підписувати хрести на цвинтарі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
7 червня 1987 року
Оповідач: Цимбалюк Василь Дмитрович (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.