Чому у берізки таке цікаве вбрання
Українська народна казка Поділля
В одному селі жила бабуся. Доброю і привітною була вона. А вже скільки чарівних казок знала бабуся. Одного разу приїхала до неї з міста її улюблена внучка Іванка. Дуже допитливою була дівчинка, все їй було цікаво. Якось раз гуляли вони з бабусею на березі річки. Побачила дівчинка білокору берізку, обняла її і запитала у бабусі:
— А чому у берізки таке цікаве вбрання? Ти про це казочку знаєш?
— Сідай, щебетухо, та слухай, — сказала бабуся, — колись давно у берізки було білосніжне плаття без єдиної помарочки. Всі любили берізку за її ніжність, чистоту і красу.
Та одного разу залетів в наш край північний вітер. Побачив красуню і захотів з нею подружитися. Але берізка відмовила в дружбі грубому, холодному і злому вітру. Розсердився вітер, завив, подув, розтріпав коси, поламав гілочки, порвав чудове білосніжне плаття.
Заплакала берізка:
— Як я така покажусь у лісі?
А подружка осичка порадила:
— А ти латочки понаставляй і врятуєш плаття.
Стала берізка просити червоної фарби на латочки у сонечка, а воно у відповідь:
— Помогло б я твоєму горю, та мені треба до ластівочки, зігріти її, бо простудилася, коли летіла з теплих країв.
Кинулась берізка до зеленої травички:
— Травинко-Муравинко, виручай!
— Рада б сестрице, та нерозумні кози витоптали мою полянку, а завтра буде конкурс«Міс Лісу».
— Річечко-річко, допоможи, синьої фарби мені уділи!
Але річка, як завжди кудись поспішала, журчала і не розчула прохання деревця.
Плаче-горює берізка. Сльози струмком падають на чорну землю. І тут земля-матінка несміливо запропонувала нещасній свою чорну некрасиву фарбу. Що ж тут поробиш? Плаття треба зашивати! Подякувала вона землі і взялася за роботу.
Всю ніч працювала. Не спала, переживала, що стала негарною. А на ранок ліс побачив берізку причесаною, в білосніжному платті з чорними застібками і зойкнув від захоплення. Всі стали вітати Берізку з обновою, говорити компліменти. І знову заплакала берізка. Але тепер вона плакала від великої радості.
— Ой дякую, бабусю. Ти у мене, як чарівниця.
— Ну пішли, щебетухо, додому.
— Ні, зачекай, ще трішки.
Підбігла Іванка до деревця і прошепотіла:
— Дякую, берізко! До побачення.
— А тепер пішли.
— Бабусю, а завтра ми знов сюди прийдемо?