Українські народні казки

Чудо на весіллі

Українська народна казка Гуцульщини

Була в ґазди дівчина. Стариня * повмирала, а дівчина віддалася. Жила вона з чоловіком, і мали вони двоє дітей, хлопчика й дівчинку. І в цих дітей повмирала стариня. Хлопчик і дівчинка лишилися сиротами. Вони не мали родичів, ніякої фамілії * не мали. І пішли вони село від села, би десь прожити. Заходять на десяте село. І приходять у одну хату. Попросили, аби дали щось поїсти. Питається та жінка:

— Відки ви, діточки?

— З того й того села. Дєдя помер, мама померла, а ми пішли блукаючи.

Каже та жінка:

— Я вашої баби рідна сестра. Ви будете в мене. Я дітей не маю, то ви будете мої.

Хлопчик каже:

— Виховайте * мені тілько сестру, а я собі піду.

Жінка не пускала хлопчика, але він пішов. А дівчинка лишилася в тої жінки.

Пішов хлопчик у світ. Прийшов у далеке село і заходить до одного багача. Хата під бляхою, навколо брами. Входить хлопчик (звати його було Василь) до того ґазди в хату. Питається багач у хлопчика:

— Відки ти, хлопчику?

— Я, — каже, — круглий сирота, не маю ні дєді, ні мами. Аби якось пережив, то буду пасти гуси. Малий я, але буду пасти.

Каже ґазда:

— А в мене ти хочеш бути, Васильку?

— Хочу.

— Я беру тебе за свого.

А в того ґазди була дівчинка, така завелика, як цей хлопчик. Двоє дітей, цей хлопчик із дівчинкою ґазди, пасуть гуси. І файно собі діти ростуть. Та й виросли вони, хлопець уже ходить орати, їхає кіньми. Каже ґазда:

— Василю, я тебе прийму за зятя, возьмеш мою Марусю. Ти дуже мені вдався. То байка, що ти бідний. Мені багачів не треба.

Впрягай пару коней, набирай у міхи пшениці і їхай у млин. Будем робити весілля.

Хлопець набрав у міхи пшениці і поїхав у млин. І тра * було переїхати кавалок дубового лісу. А до млина було дванадцять кілометрів. У тім лісі рабували рабівники. Проїхав Василь цей ліс, приїхав в млин, а там завози великі.

А тим часом багацький син приходить до того багача в старости, за цею дівчиною. Кажуть цеї дівчини дєдя й мама:

— Іди за цего, це багацький син. А Василь — то зайшлий, бідний.

А дівчина каже:

— Та яку ви маєте совість? Хлопець у нас виріс. Я йду за цего хлопця, за Василя.

— Підеш за цего, що ми кажем, за багача, — кажуть дєдя з мамою.

А хлопець ізмолов, проскочив той ліс, і рабівники його не обрабували. І приїхає він з муко́ю до ґазди.

— Змолов, Василю? — питає старий.

— Змолов.

Каже цего ґазди жінка:

— Посилай його ще раз у млин.

— Немає пшениці молоченої, — каже старий.

— Набирай у міхи трату *. Він поїде з ним у млин, і поки вернеться, ми весілля зробимо.

Набрав старий у міхи трату, поклав на віз.

— Їдь, Василю, ще раз у млин, бо то замало нам муки. Поїхав Василь і заїхав в той ліс. А на дорозі в лісі стоїть бабка стара. Хлопець думав, що це бабка від рабівників, і напудився. Каже бабка:

— Ти куди їдеш, хлопчику?

— У млин.

— З чим ти їхаєш?

— Із пшеницею.

— Ти пшеницю не везеш, ти везеш трат.

— Який трат?

— Розв’язуй міх, подивися. Розв’язав міх — трат.

— Змітуй ці міхи тут у рів, заобертай коні і їхай додому, бо в твеї дівчини цего вечора весілля. Ти маєш червоний * коло себе?

— Маю.

— Дай мені.

Баба взяла того червоного, заховала і витягла корінець.

— Як приїдеш додому, весілля вже буде гуляти. Ти коні розпряжи, зажени до стайні, а цей корінець поклади під хатній поріг. А сам вилізь на комору і виверти свердликом дірку в стелині. Перед тим, як іти до шлюбу, вони підуть уночі на ліжко спати. Вони ляжуть обидвоє спати, а ти скажи: «Причепіть».

І Василь зробив усе так, як сказала бабка. Узяв свердлик, пішов з ним на під, перейшов на комору, вивертів дірку в стелині та й у ту дірку дивиться.

Весільні йдуть у хату. Нім * поріг переступили, починають скакати й викрикувати, як дурні. То на них так той корінець діє. Усе весілля скаче, як дурне.

А молоді пішли в комору спати. Вони зайшли, а Василь з поду дивиться в дірку. Вони двоє лягли, а Василь каже:

— Причепіть.

І їх обох причепило, і розірватися вони не годні. Зробився день, молодим треба йти до шлюбу. Уже давно день, а молоді не встають. Каже дєдя:

— Жінко, йди розбуди молодих, бо забаряться до шлюбу.

Пішла мама будити молодих, утворяє двері, а молоді причеплені одно до другого. Мама прийшла та й молодого плеснула долонею. А Василь з поду каже:

— Причепіть.

І вже її руку причепило до молодого. Не вертається з комори жінка. Іде в комору дєдя, Що там є? Втворив дєдя в комору двері, дивиться, його жінка тисне молодого зверху долонею.

— Що ти, жінко, одуріла? — каже старий.

Та й узяв її старий за руку, щоб відвести від молодого. А Василь з поду каже:

— Причепіть. Уже ймило й дєдю.

Вуйки * зумілися. Де ж вони всі? Треба йти до шлюбу, а їх нема. Вуйки втворяють двері в комору, а то є що видіти.

— Що це, — каже, — за чудо зробилося, що в хату не зайдеш, бо народ скаче й кричить, а в коморі все зсилене. Йдіть, — каже, — за попом. Най благословить, аби то все розчепилося.

Шукають вуйки Василя-фірмана.

— Де ти, Василю?! — кричать.

— Я сплю на стриху *.

— Злізай та їхай за попом.

Василь ізліз, впряг коні, сідає вуйко з ним на фіру і їдуть до попа. Приїхали, піп питається:

— Де молоді, що не йдуть до шлюбу?

— Ідіть, отче духовний, благословіть, бо то все зчеплене. Піп узяв кадильницю й поїхав з ними.

Піп хотів хату опровадити *. Узяв кадильницю та й каже «Боже, помилуй». Лиш ступив через поріг, та й зачав скакати по хаті й викрикати всяке дурне. Та й вийшов з хати і сказав:

— Опроважати я тут не буду. Ходім, най я тих опроважу, що зчеплені.

Зайшов піп у комору, а там є що видіти.

— Я, — каже, — благословити їх не буду. Бери цих молодих, та й маму, та й тата на фіру і вези в суд до сендзі *. Най сендзя розсудить їх.

Виносять люде тих усіх зчеплених надвір, висадили їх усіх на фіру і поїхали. Переїхають річку, йде молода молодиця.

— Прийміть мене на фіру, аби я воду переїхала.

Сіла молодиця на фіру, переїхала воду, хоче злазити, а фірман Василь каже:

— Причепіть.

І молодицю імило до фіри, не може відчепитися. Іде австрійський офіцер. Подивився та й каже:

— Бабо, ти не встидаєшся отак заголена на фірі їхати? Та долонею її ударив, а фірман каже:

— Причепіть.

Та й імило офіцерови руку. Він свариться з молодицею:

— Що ти, мене, бабо, тримаєш?!

— Та, — каже, — що я винна? Чого ти мене ймився? І йде офіцер за возом, і свариться з молодицею. Приїхають до суду, сендзя вийшов надвір. Дивиться на то, курить люльку. Каже фірман:

— Пане сендзя, ми прийшли до вас, аби ви це розсудили. А сендзя люльку з рота.

— Ти не встидаєшся, — каже, — заголена їхати?

Та й притулив молодиці гарячу люльку до голого тіла. А фірман лиш каже:

— Причепіть.

Молодиця свариться з сендзею:

— Чого ти припік мене люлькою та й не пускаєш?

А сендзя то грамотний. Він вздрів, як фірман поворушив губами. Та й каже сендзя:

— Ви просіть фірмана. Що дає молодий, аби він відци встав?

Молодий каже:

— Аби я відци встав, мені цеї дівчини ніколи не треба. Питається Василь молодої, що молода скаже.

— Аби я розчепилася, іду за цего хлопця, що мене хотів брати. Питається Василь у офіцера. А той каже:

— Аби я від того відчепився, більше бабів на дорозі нападати не буду.

Питається сендзя в мами молодої:

— Що ви зробите, аби ви розчепилися?

— Аби я розчепилася, бере фірман у мене дівчину. Питає сендзя в дєді:

— Що ви зробите, аби ви розчепилися?

— Даю дівчину за хлопця, що в мене служив з маленького. За Василя.

— А ви, молодице? — спитав сендзя.

— Коби я розчепилася, уже на фіру сідати не буду, А сендзя каже:

— Розчепіть, і я такий суд уже робити не буду. І фірман сказав:

— Розчепіть.

І розчепилося все, як липове клиння. Лишилася на фірі молода з фірманом. Приїхає Василь з молодою додому — весілля все ще є. Загнав коні до стайні, а самий пішов і витяг з-під порога корінець. Тоді перебрався на молодого, і весілля гуляло далі, та як гуляло. Одружилися вони, узяли шлюб. І я на тім весіллю був, пив, гуляв, набувався. Та пішов до Радовець, купив дірявий горнець, і байці конець.

Походження та примітки

* Стариня́ — батьки.

* Фамі́лія — тут: родина.

* Ви́ховати — тут: вигодувати.

* Тра — треба.

* Трат — тирса.

* Черво́ний — червінець, золота монета.

* Нім — ледь.

* Ву́йко — дядько.

* Стрих — горище.

* Опроважа́ти — освячувати.

* Се́ндзя — суддя.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Річка (хутір Фейлики), Косівського району, Івано-Франківської області
30 листопада 1985 року
Оповідач: Григорчук Василь Михайлович (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.