Українські народні казки

Чудо-чвундо

Українська народна казка Закарпаття

В одному царстві жив молодий цар із прекрасною молодою царицею. Жили дуже добре. І в них народилася прекрасна дівочка. Але сталася біда, цариця захворіла та розуміла, же вона вмре. Покликала царя, свого чоловіка. І каже царьови:

— Дорогий мій чоловіче, пресвітлий царю, я знаю, же я вмру, і дуже тя прошу: виконай моє бажання.

— Дорога жона, ти не вмреш, я все зроблю, щоби тебе спасти.

— Добре, царю, то все роби, щоби я зостала жити, але дай таки слово: кеть я вмру, то зробиш так, як тебе прошу. Ти зостанешся молодий, будеш хотіти женитися. Дай слово, що вженишся лем на такій красавиці, як я.

А треба сказати, що цариця була така красна, що передати словами просто немош. Довге золоте волосся мала й золоту звізду на чолі.

Що цар не робив, але помогти жоні так і не зміг. Умерла цариця, її малу дитину забрали в царство, де було все приготовлено для неї. Там вона мала своїх служниць, які її бавили, годовали та лише для неї жили.

Цар спершу часто приходив до свої дитини, а потому рідше, рідше. А молода царівна росла прекрасною, такою точно, як її мама.

Через десять-дванадцять років надумався цар женитися. Загнав по всіх царствах листи: де є така красавиця-принцеса, щоб мала золоте волосся й золоту звізду на чолі? Він буде ся женити на ній. Чекає, чекає, коли прийде відповідь. Може, пройшло півроку, а може, й рік, поки прийшло з усіх царств, що такої принцеси-красавиці не є.

Зажурився цар. І ще рік-два походив собі. Знову заганяє листи по царствах: чи є така красавиця, уже хоть бідна дівка. Най би була. Бо він дав цариці слово, що ожениться лем на такій красній, як жона була. Знову приходить відповідь, що такої не є ніде.

Ще гірше зажурився цар. І з тої жури пішов до свої дівки-принцеси. А він її вже не видів, може, рік, а може, й два. Прийшов у її царство, зайшов у сад і чує, хтось дуже красно співає. Іде він далі на той голос, позирає, а перед ним така красавиця, точно, як його жона. Довге золоте волосся та звізда світиться на чолі. А то його дівка. Думає собі цар: «Як то я скорше не видів, що вона така красна?»

І надумав собі цар женитися з нею. Каже їй:

— Пресвітла принцесо, послухай мене й порозумій. Коли твоя мама вмирала, то я їй пообіцяв, що оженюся лем на такій файній, такій красній, як вона. А такої ніде не є, ані в єдному царстві. То я тебе прошу, стань моєю жоною.

Напудилася молода принцеса, заплакала:

— Я така молода, оддаватися не хочу.

— Я цар, і то воля царя.

Виділа вона, що зробити нич не мож.

— Добре, пресвітлий царю, але спершу дай мені подумати, і завтра прийдеш за відповіддю.

А вночі молода принцеса пішла на гріб до матері та почала дуже плакати:

— Мамко, мамко, нащо ви таке казали няньови? І тоді чує вона голос:

— Дитино моя дорога, я знала, що так буде. А тепер слухай, що я тобі повім. Завтра до тебе прийде отець, і ти йому повіш, що підеш за нього, як виконає твої три бажання.

І вона їй розказала, які.

На другий день приходить цар, а царівна йому каже:

— Пресвітлий царю, я за вас піду, як виконаєте мої три бажання. Перше: мусить мені бути пошите плаття голубе-голубе, як небо. Та на ньому мають бути звізди й місяць. І то все має світитися.

— Добре, принцесо.

Доста довгий час пройшов, поки царьови пошили плаття для принцеси. Приніс він їй. Далі вона йому повідає:

— А тепер пошийте мені плаття таке блискуче-блискуче, як сонце. Та щоб гріло, як сонце.

Подумав цар: «Тяжко буде пошити таке плаття». Але через якийсь час плаття було готове.

— Тепер останнє моє бажання, — каже вона. — Пошийте мені шубу з самих мишачих шкурок.

«Но, — думає цар, — де тих мишей тилько їмити?» І дав приказ по всьому царству ймати миші. І через півроку шуба була готова. Приніс він їй ту шубу та каже:

— Тепер кажи, принцесо, коли свадьба?

— Пресвітлий царю, завтра я вам повім точно.

А вночі принцеса пішла знов на гріб до матері.

— Мамо, мамо, цар все зробив. Що мені далі робити? І чує вона голос:

— А тепер ту маєш три гребені. І на гробі стали три гребені.

— ...А як прийде завтра цар, ти йому скажи, щоб на свадьбі м’ясо було із самої дичини. І най він бере всіх своїх слуг, і йде ймати всяку звірку. А як він піде, ти піди до хижки, де я жила. Там у креденцу є у фляшці паленка. І тою паленкою погостиш тих слуг, які ще зосталися коло тебе. Вони заснуть. А ти бери свої плаття, тоти подарунки, що тобі цар дав, і тоти три гребені. У стайні в кутку є хромий коник. Ти його добре помий, сідай на нього і втікай геть. Більше, дитино, я тобі нич не поможу.

Поплакала ще царівна на гробі й пішла до себе збирати свої плаття. Другий день приходить цар. Принцеса йому каже:

— Свадьбу зробиме через два тижні. Але я хочу, щоб на свадьбі все м’ясо було з дичини. Беріть всіх слуг і одправляйтеся в ліс за звіркою.

Цар радий, нарешті він ся оженить. Зобрав усіх слуг і служниць своїх і направилися в ліс. Лем лишив коло принцеси двох слуг.

А царівна тим часом пішла до хижки, де колись жила її мама, взяла паленку із креденца та каже своїм слугам:

— Знаєте, я така рада, же в мене буде свадьба, і вас хочу погостити. Налляла єдному в погар паленки, другому, і вони випили. Позирає принцеса, а слуги вже сплять. Вона пішла до стайні, найшла там того хромого коника, почала його мити. Та думає: «І де я втікну на такому задрипаному хромому коньови?» Вмила вона його, а то такий красний зробився кінь, що вона давно не виділа такого коня. І чує, каже їй кінь людським голосом:

— Принцесо, збирайся чимскоріше. А то зараз ту буде цар.

А цар прийшов у ліс та й собі подумав: «Чого то принцеса всіх слуг одправила зо мною? Чи не думає вона втікнути?» І надумав вернутися із своїм військом і увидіти її. А тим часом принцеса вже на кони втікала.

І чує принцеса за собою якийсь гук. Озирнулася вона, а за нею женеться цар.

— Йой, біда, конику! Цар нас доганяє! Кінь їй відповідає:

— Мечи той гребінь рідкий. І не обзирайся.

Вона вергла той гребінь, і позаду них виріс великий ліс. Цареве військо раз-два прорубало той ліс, і знов женуться за ними. Чує принцеса гук за собою.

— Конику, знов за нами женуться!

— Принцесо, меч другий гребінь, густіший.

Вергла принцеса гребінь, стався ліс густий-густий. Але військо скоро прорубало й той ліс. І женуться далі за ними, і вже-вже хочуть схопити принцесу та коня. А кінь каже:

— Скоро меч, принцесо, третій гребінь. І тримайся добре мене, бо я буду летіти.

Вергла вона той гребінь, і стався такий густий ліс, що чим далі його рубали, тим густіший він ставав. Так і повмирали в тому лісі і військо, і цар.

Нарешті кінь з принцесою сталися на єдній полянці. Перед ними на тій полянці велика скала, а на тій скалі красний замок. Кінь радить принцесі:

— Я сховаюся ту в печері, а ти йди в той замок.

«Добре, — думає принцеса, — але у такому платтю я не можу піти.»

Та вона тоже пішла в печеру, взяла на себе шубу з мишачих шкурок, що їй цар подарував, закрутила на голові волосся й сховала го під хустя, щоб не було видко, що в неї золоте волосся. Найшла в печері чаду, замастила на голові свою звізду та лем тоді пішла в замок.

А в тому замкови жив молодий принц. Він хотів женитися. І всі готовилися там на гостину. В той час прийшла принцеса. Коли її увиділи принцові слуги, почали сміятися з неї, така вона страшна була. А вона ще згорбилася мало. І таким плаксивим голосом просить:

— Прийміть мене на роботу, бо хочу щось собі заробити. Слуги сміються з неї:

— Та що ти будеш у нас робити? Іди геть, бо як принц тебе увидить, то тебе вижене й він.

Принц чув сміх і вийшов надвір увидіти, що то там таке смішне.

І як увидів таке страшне чудо, то сам почав сміятися. А слуги повідають:

— Тото чудо проситься до нас на роботу.

Та тягають її за тоти мишачі хвостики. А вона як кине собою, а хвостики на тій шубі підскакують. Принц міркує:

— Знаєте, що? Лишиме тото чудо-чвундо пасти ту гуси. Щоби-сьме мали з чого посміятися. Але не дай Боже, щоби тото чудо попало на очі комусь із гостей у неділю.

Дали їй окрему хижку, де вона мала жити. І все за нею дивився кухар.

У суботу приходить принц до неї в хижку та наказує:

— Ану, Чудо-Чвундо, роззуй мене, най я мало ту спочину. Коли дівчина його роззувала, він злегка ударив її прутиком, що мав у руці. На то зайшов кухар, і принц сказав кухарови:

— Ти мені слідкуй, щоб десь волосинка з тих мишей не попала в страву, бо голова тобі долу.

І забрався принц. А нашій принцесі той принц дуже полюбився, і вона лем собі думає: «Як би попасти на той бал, що має бути завтра в замку?» Придумала вона таке. — Пішла в печеру, взяла мало золотих монет і прийшла до кухара. І просить його:

— Пусти мене завтра лем маленько подивитися, які там принцеси зберуться на бал. Я б дуже хотіла видіти, яку принцесу вибере собі наш молодий принц.

Бо на тому балу принц мав вибрати собі жону, найкращу принцесу. Як почув кухар її слова, аж розгнівався;

— Іди геть од мене, Чудо-Чвундо! Ти хочеш, щоб мені принц голову зрубав? Та як тебе хтось із гостей увидить, нашого принца висміють.

А наша принцеса дає йому тоти золоті монети. Кухар увидів тото й думає собі: «Та мені на них треба робити три-чотири роки.» Але й боїться за голову свою. І дозволяє дівчині:

— Добре, я тебе пускаю, лем на п’ять минут, і так, щоб тебе не виділа ні одна жива душа.

На другий вечір побігла наша принцеса в печеру, скоро помила лице, розчесала волосся, взяла на себе плаття голубе, тото, що перший раз подарував цар. Сіла на коня й просто до замку. А кінь попереджає:

— Як ти зійдеш, я втікну геть. А прийду за тобою перед північчю. Принцеса дійшла до замку, всі ворота перед нею одкрили, вона зійшла з коня, кінь собі втік, і принцеса зайшла в зал, де всі танцювали. Дивиться, а принц сидить собі смутний. Видно, нікотра йому ще не полюбилася. Але коли він увидів її, нараз встав і підійшов. І всі встали й позирали на її красу. Принц почав з нею танцьовати та тоді питається:

— Пресвітла принцесо, з якого ви царства?

— О, я із царства Прутикового. Питає принц далі:

— Прутикового? Я ще про таке царство не чув.

— Воно недалеко од вас.

— Принцесо, ви знаєте, я нись собі вибираю жону. І котра мені полюбиться, я їй дарую свій перстень.

Тут молодий принц зняв свій перстень і надів принцесі на палець.

Принц і принцеса танцюють, але вона думає, же скоро північ, і треба втікати. Вона закрутила-закрутила принцом, а сама в двері та втікла. У дворі чекав уже кінь. Вона сіла на коня — і в печеру. Там собі вимастила знову лице, натягла шубу, закрутила хустям голову. А перстень на пальці замотала ряндочкою. І в замок, до свої хижки. А там вже чекає кухар. Лем водою поливається, бо її довго не було. Як увидів її, нараз сердито сказав:

— Все, більше я тебе ніде не пущу.

Не встигла принцеса лягти, як приходить принц. Бо він часто приходив до того кухара. Він з ним любив поговорити. Приходить, і кухар там, і Чудо-Чвундо:

— О, Чудо-Чвундо, ти ще не спиш? То роззуй мене.

А як вона його роззувала, то принц злегка ударив її сарою чобота. І спитався:

— Чудо-Чвундо, що в тебе з пальцем? Чом закручений у ряндочку? А дівчина таким сонним голосом, ніби спати хотіла, каже йому:

— Та порізала-м ся. Принц засміявся:

— Чудо-Чвундо, яке ти непотрібне! І тоді принц каже кухареви:

— Якби ти видів, яка прекрасна принцеса була на балу! Але біда, що втікла од мене. Вона з якогось Прутикового царства, а я про таке царство й не чув. Іду глядати по всіх картах, де тото царство. А Чудо-Чвундо допитується:

— Тота принцеса була подібна на мене?

Принц гірко засміявся, бо не до сміху йому було:

— Спи, Чудо. А ти, кухаре, на другу неділю знов готуй гостину. І позирай добре, щоби Чудо-Чвундо не попалося комусь на очі.

Цілий тиждень наша принцеса пасе гуси. Та й собі думає, як би його попасти знов на той бал. На неділю вона проситься в кухара знов на бал. І дає ще більше золотих монет. Кухар питається її:

— А відки в тебе тилько золота?

— Я много років роблю і все собі складаю.

Боїться кухар пустити її, але позирає й на золоті монети. Та думає собі: «Як там уже буде! Може, її ніхто не увидить». І пустив її. Вона в печеру, помилася, взяла на себе плаття, золотисте, як сонце, тото, що їй цар подарував другий раз. Волосся розчесала й сіла на коня. Кінь їй каже:

— Тепер буде тяжче, бо принц наказав: як ми прийдеме, всі ворота закрити, щоби я втікнути не міг. Ти з своїм платтям напусти таку теплоту в залі, що будуть мусіти одкрити облаки та двері. А я опівночі буду чекати тебе коло гарадич.

Прийшли вони до замку, принцеса зійшла з коня, кінь стався мошкою й втік. Двері замку одкрилися перед принцесою. Всі лем її чекали, бо думали, що вона прийде. Принц нараз до неї підійшов. Принцеса встигла увидіти, що всі облаки закриті та за нею двері закриваються. Принц зрадовався, що вона прийшла.

— Прекрасна принцесо, — каже їй, — я всі карти перевірив, а Прутикового царства я не найшов. З якого ви царства, кажіть мені.

— Я з вами пофігльовала. Я із Сарового царства.

— З Сарового? І про таке царство я щось не чув. Але тепер, принцесо, я вас не одпущу од себе.

Принцеса засміялася та каже:

— Я ще не втікаю.

Пішли танцьовати. Але вона журиться, як буде втікати. Наближається північ. І зробилося дуже тепло в залі. Принц уже просить її:

— Принцесо, чи мож би одкрити облак і двері, бо дуже ту тепло? А їй лем тото треба. Одкрили облаки, двері, вона знов закрутила, закрутила принца, а сама бігом надвір. Там її чекає вже кінь. Сіла вона на коня. Але ту прийшлося йому перелетіти через ворота.

У печері вона знов лице замастила чадом, перстень на пальці закрутила ряндочкою, голову закрутила хустям і бігом до свої хижки. Там її кухар чекав, ледве живий. Так переживає.

— Чудо-Чвундо, видів тебе хтось чи ні?

— Ні, ніхто мене не видів.

А тут уже й принц пришов. На Чудо-Чвундо й не позирає. Та нараз до кухара:

— Готуй велику гостину. Я буду прощатися з усіма. Моя принцеса утікла. Я йду її глядати. Вона сказала, що з Сарового царства, але я знаю, такого царства не є. Але, прошу тебе, як будеш варити, печи, слідкуй, щоб десь шерстинка з Чуда-Чвунда не попала, бо голова долу.

І пішов геть.

Зажурилася наша бідна принцеса. Їй не треба було, щоб принц ішов десь геть од неї. Вона собі думає, як би признатися принцови, але просто так не хоче признатися йому. І придумала вона.

Прийшла дівчина до кухара, випросила од нього сирового тіста. Зробила колачик, а всередину поставила принців перстень. І попросила кухара, щоб він їй той колач спік. Коли колач був готовий, то такий красний вийшов, що кухар почав од неї просити:

— Я тобі дам цілу тепшу інших колачів. А цей я хотів би покласти перед принцом.

Нашій принцесі лем тото й треба. Але кухареви вона відказує:

— Ні, за єдну тепшу я не дам. Давай дві тепші колачів і мало м’яса.

— Но, бог з тобою, — каже кухар, — бери.

Висипав їй у мишачу шубу колачі, одрізав їй кусок м’яса та загнав її паси гуси.

Настала неділя, всі гостяться в замкови, прощаються з принцом. А принц сидить смутний, нич не їсть і нич не п’є. Думає собі, де він найде свою принцесу. Тоді дивиться, а перед ним на тарілці колачі, а єден найкращий. Взяв він той колач. Думає: «Хоть єден з’їм». Вкусив, чує, а там щось тверде. Нагнув голову, вибрав з рота вкушене й видить свій перстень, той самий, що він подарував принцесі. Він дуже зрадувався. Значить, принцеса десь ту. Встав із-за стола та нараз до кухара:

— Хто пік оцей колач? Лем кажи мені правду, хто зробив його й хто пік.

— Пресвітлий принце, я пік.

— Неправду кажеш, кухарю. Дуже тя прошу, скажи правду. «Все, — думає кухар, — тепер голова мені долу. Добізовна там попала шерсть із миші.» Та й признався кухар:

— Пресвітлий принце, було так і так. Прийшло тото Чудо-Чвундо, випросило тіста, зробило колачик і дало мені спечи. Як увидів, що колач такий красний, я попросив од неї. За то я їй дав дві тепші колачів. А той я поклав перед вами. Прошу вас, принце, лем не рубайте мені голову, бо в мене малі діти, — просив кухар і плакав гірко.

Щасливо засміявся молодий принц.

— Я ще тобі за то віддячу. А тепер найди Чудо-Чвундо. Най прийде ізо мною попрощатися.

Принц чекав Чудо-Чвундо у своїй хижці. А перед тим помастив собі долоню спиртом. Коли вона зайшла до нього, він їй сказав:

— Чудо-Чвундо, я нись іду глядати свою принцесу, і я хочу попрощатися з тобою. Підойди до мене. І не гнівайся, кеть я много сміявся з тебе.

І ту молодий принц потяг долоньою свої руки по чолі Чудо-Чвундови. Вона не встигла обернутися од нього, і принц встиг стерти їй чад з чола. І засвітилася на чолі звізда. Принц став перед нею на коліна.

— Прекрасна принцесо! Я не знаю, чи ти колись мені пробачиш все. А в тій хижці на стінах було повно мисливської зброї. Коли принцеса порозуміла, що принц знає, хто вона, вона так напудилася, що й сама не пам’ятала, як ухопила ніж із стіни та просто принцови в серце. Коли принц упав мертвий, вона почала плакати. Але що вже зробити.

Тим часом гості почали глядати принца. Хтось пригадав, що він ішов до свої хижі. Прийшли туди й увиділи принца мертвого та Чудо-Чвундо. Вона тим часом чоло собі назад чадом замастила. Всі почали плакати.

А в тих краях був звичай: хто уб’є людину, то мусить три дни сидіти коло мертвого. Потому його вішають. Так і Чудо-Чвундо мусіла сидіти три дни коло мертвого принца. На третій день сидить вона й плаче, що таку дурницю зробила. І лем думає собі, як би добре було, коби принц був живий; дивиться вона, а на облак прилетіли два голуби. Спершу так собі мило воркують, а далі почали кусатися, і єден другого закусав. Мертвий зостався лежати на облакови, а живий полетів геть. Наша принцеса гірко подумала собі: «Так лежить той голуб мертвий, як і мій принц.» Раз дивиться вона, а другий голуб прилетів назад. І в дзьобикови приніс зелену травичку. Поклав тому голубови на рану, а той мертвий голуб крильцями махнув, ожив і полетів із другим.

Той голуб — то була остання поміч її матері.

Травичка зосталася лежати на облакови. Принцеса до травички. «А може, і мойому принцови поможе?» — подумала собі. Поклала ту травичку на рану принцови та видить: принц потяг рукою, ногою й встав. Яка то наша принцеса рада була! Вона все розказала принцови, що було. Принц їй каже:

— Дораз прийдуть попи мене ховати. А тебе мають вішати. Як ми їх зустрінеме?

Тоді принцеса стала коло облака, фітькнула, і до неї прилетів її кінь. Вона сіла на нього, пішла в печеру, переоділася там і прийшла назад до принца. Принц її чекав. Якраз у той час прийшли попи. Одкривають двері, а принц і принцеса живі-здорові стоять. Попи із страху попадали.

Принц із принцесою зробили велику свадьбу. А кухара принц зробив першим своїм помічником. За то, що не побоявся й одпускав Чудо-Чвундо на бал.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Тур’я-Ремета, Перечинського району, Закарпатської області
27 березня 1991 року
Оповідач: Фленько Ганна Вільгельмівна (1948 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.