Чужий мед
Українська народна казка Поділля
У дрімучому темному лісі жила собі родина Медведенків: батько-ведмідь, мама-ведмедиця та три сини — Мишко, Марко та найменшенький Манюпуля. Ведмежа родина була дуже працьовита, тільки Манюпуля був трішки ледачий та задерикуватий. Старші братики завжди щось майстрували, допомагали батькам, а він ніяк не хотів нічого робити.
Одного разу каже Марко до меншого брата:
— Давай підемо лісами, полями, подивимося, як інші живуть. Може, й ти, братику, щось собі до голови візьмеш, чогось навчишся.
Йшли вони, йшли, добряче втомилися та й назад повернулися. Аж дивляться, лісникова хатка стоїть. Вирішили зайти, перепочити трохи. Зайшли у двір, постукали у двері — ніхто не відповідає. А лісник в той час обходив свої угіддя.
— Перепочинемо трішки на лавочці та й підемо додому, — сказав Мишко.
Двоє старших братів сіли собі на лавочку, а Манюпуля почав з цікавості двір оглядати і натрапив на великий вулик. Заглянув усередину, а там по вінця запашного солодкого медку.
— Дивіться, що я знайшов! — радісно загукав малий пустунець. — Це мій вулик, бо я його знайшов.
Хоч як просили старші брати не брати чужого, Манюпуля не послухався. Взяв вулика та й поніс додому. А старші брати вирішили ще лісом погуляти, смачних ягід пошукати.
А тим часом Манюпуля прийшов додому, витер спітнілого лоба, узяв найбільшу ложку та й мерщій до вулика. Аж тут щось біля вуха забриніло. Крізь маленьке віконечко до хати залетіла одна бджілка, друга, третя. Та як накинуться на малого пустуна і давай його жалити.
— Ой-ой-ой! — закричав Манюпуля. — Рятуйте!
— Це тобі за мед, — сказав батько-ведмідь, — ніколи не бери чужого.
Замислився Манюпуля, звалив вулика на плечі та й поніс до лісникової хатини. Ось так провчили бджілки-трудівниці безтурботного ведмедика.