Українські народні казки

Шустрик

Українська народна казка Закарпаття

Служив Шустрик у армії. Вислужив армію та вже мають його пущати додому, і ще дав йому цар у сокотити такий склад, де пропадає кожної ночі єдна людина. І каже цар цему Шустрикови:

— Туй маєш гроші, іди по городови, гуляй.

А йому не до гуляння, бо він знає, що на другий день не буде жити. Бо то такий склад. Роздав гроші бідним, та ходить, та плаче. Приходить до нього такий старий дідик:

— Що ти, Шустрику, плачеш?

— Так і так. Мушу той склад сокотити, а там я пропаду.

— Ти не бійся. Я тобі нараджу. На сю крейду. Будеш там сокотити. І на тобі пшеничку. Обсійся кругом себе сею пшеничкою. Вночі прикачається до тебе така велика куля. Ти поклади на ню крейдою хрест і прив’яжи її. І не буде біди, і тобі не буде нич.

Сокотить він той склад, уночі качається до нього куля, така велика. Прикачалася, а він зробив на ній хрест. Приходить єден пан:

— Шустре, ти стирай той хрест.

— Нє.

Пішов пан. Приходить другий.

— Істирай.

— Нє.

Приходить третій, май старший:

— Шустрику, стирай той хрест.

— Я зотру тоді, коли ви до сього складу нич не будете мати. І маєте дати мені такі речі. Такий столець, аби-м на нього сів і полетів. І такий плащ, аби вбрався та мене в ньому не було видко. Доконче такі речі мають бути.

Пішов пан. І приходить, приносить тоти речі, і дає Шустрику. А той звідає:

— Но, що ви мені даєте?

— Все, що ти хотів.

— Підпишіться мені, що вам до того складу нич. Заревів пан, айбо підписався. Та й пішов.

На другий день приходить цар — Шустрик живий. І другу, і третю ніч він там стояв і живий зостався. І люди не пропадають.

Прийшов Шустрик додому. А той пан дав йому все, що треба. І бріфташку таку, що гроші у ній все є. І плащ дав, і столець. І прийшов Шустрик додому багатий.

Чує він: в другій державі є така дівка, що нема картяша, аби вона його не викартала. Пішов він туди. А що йому, сів на столець та й пішов. Картаються з тою дівкою, картаються. І прокартав він їй бріфташку, прокартав столець — прокартав усе. Та й що? Додому не має з чим іти. Ходить, гризе коріння. То друга держава. Грошей не є. Но, доґаздовався шустер, доґаздовався.

Пішов він на поле. А такий голоден, так хоче їсти. І так пахнуть красно яблучка. Узяв єдно яблучко та з’їв. І такі йому роги виросли! «Но, до чого я дожився, до чого я дойшов? — думає. — Чи не сидіти було дома?»

Іде він далі. Дивиться, така груша красна, такі на ній груші файні. Пахнуть-пахнуть. І думає собі: «З’їм грушку, най би й десять рогів виросло». Мусить їсти. Із’їв, і роги відпали.

Вирвав він три груші, вирвав три яблука й пішов. А та панійка, що виграла в нього всі його речі, коло царського дому живе. Коли запахли яблука, каже вона своїй кухарці:

— Ідіть купіть тоти яблучка. Та пішла й звідає:

— Дорогі яблука?

— Тилько й тилько грошей.

І заплатила вона, і дав він їй тоти яблука: єдно доньці, єдно царю, єдно жоні. І з’їли вони тоти яблука, і такі їм роги виросли! А він пішов собі. Гроші вже суть у нього, ходить собі. І купив він собі одіж монаха. Він уже як монах. Зайшов до одного єврея й звідає:

— Що у вас нового?

— Що? Наш цар сковдошів.

— Та як?

— Такі роги виросли йому!

— Ага-а-а. Я можу ті роги змолити.

— Йо-йо, випийте маленько. І побіг жид до царя.

— Пресвітлий царю! Туй такий монах є, що він тото змолить вам.

— Най іде сюди.

Прийшов «монах», перехрестився, подивився — є роги. І бере він спочатку до сповіди царя:

— Ви не вчинили гріх?

— Нє.

— Даю вам причастя.

Дав грушу — упали роги, як цар з’їв. Тоді він пішов до жінки:

— Ви були на сповіди?

— Нє.

— Маєте гріх який?

— Нє.

— Даю вам причастя.

Дав грушу, з’їла цариця — упали роги. Цар задоволений, жінка задоволена. Уже лиш дочка з рогами лишилася. Прийшов «монах» туди, де вона була, тота донька. Дивиться, а там його столець стоїть і його плащ, що він програв.

— Ви були на сповіди?

— Нє.

— Ви мали який гріх? — Нє.

— Ви скажіть все поправді.

— Ой, — признається, — я согрішила.

— А що?

— Я обманула хлопця. Такого й такого. Туй плащ його, туй столець його, туй бріфташка. В ті бріфташці все гроші є.

— Ну так віддайте ці речі мені, а я змолю, і роги впадуть. Щось вона котить.

— ...А ні — будьте з рогами.

— Я вам віддаю все. Всі три речі.

Взяв він ті речі та покрутив її за роги, покрутив. За то, що обманула його. Витягає грушку.

— Нате та їжте.

З’їла — роги відпали. Вона обцілувала його.

— Вже буду старатися ніколи нікого не обманювати. Сів він на столець, приїхав додому.

— Де ти був, Шустрику? Уже три телеграми прийшли, щоб ти прибув до царя.

Прибув він до царя.

— Де ти був?

— Там і там.

— Ти всокотив мій склад. Тепер усокоти мою доньку. Вона кожної ночі пориває дванадцять пар чобіт. Треба всокотити, як вона це робить.

І-і-і. Но що зробиш? Пішов сокотити дівку. Найшов того діда, а дід каже:

— Іди обсійся там. Буде так... І все той дідо сказав, що буде.

—... Би-сь ти ся не бояв. Або сокотися.

Посідали вони з царською донькою вечеряти, випити по погареви. Налляв вина, випив, і сидять. А вона налляла йому ще. А він не пив, пустив під стіл. Та й перший раз пустив, та й другий. Та й посидів, посидів та й ліг. І харчить. Айбо він не спить, він слухає, що буде далі.

Чує він, загучало. Заходить пан у гомбах. І до неї. А вона повідає:

— Ще такого не було в ня, як цей. Два погари випив і ледве заснув.

А той не вірить:

— А може, він і не спить?

Взяли гвізд і забили йому в п’яту. А він мовчав. Тоді вони забрали дванадцять пар чобіт і пішли. А хлопець сів на свій столець і за ними. А вони його не видять, бо плащ на ньому.

І прийшли вони в єден дім. Світло, тепло. Такі погари файні стоять. П’ють, гуляють. Погуляли й далі пішли. Полетіли через луги, а він за ними, і прийшли в такий дім великий. Обоє вони прийшли, і він за ними. А в тому домі панів доста. Заграла музика. І дванадцять танців вона грала, і дванадцять пар чоботів дівка з тим паном пірвали. А вона прощається:

— Я вже йду додому.

І поки той привіз її додому, Шустрик скорше додому прибув. І ліг, харчить. І вона прийшла, наморена така, і лягла спати. Другий день приходить цар.

— Ти всокотив?

— Всокотив.

— То як було?

А він не хоче оповісти, боїться, лише при комісії скаже. Прийшла комісія, і він оповів, як то було. А єден звідається:

— А як то так могло бути, аби тебе не видко було?

— Показати вам? Взяв на себе плащ.

— Видите?

— Нє.

— І мовчіть. Так було: дванадцять танців затанцьовала й дванадцять пар чобіт пірвала. Отут є ваша донька.

І відпустили його.

А вона з того жалю померла та похоронили її в церкві, коло престолу. Він собі дома, Шустер. І немного води протекло, бух від царя телеграма за Шустром. Аби прибув.

А в тій церкві коло її труни ставили кожної ночі одного солдата, і він пропадав. Кожної ночі мертвий чоловік. Іде Шустрик до царя й журиться. І зустрічає його той дідо:

— Що є, Шустер?

— Так і так. Викликає мене цар. Мушу я пропасти там.

— Не журися, — каже дідо. — Бери сю пшеничку. Обсієшся й будеш стояти там, де в церкві бабинець, де павізи складають.

Приходить він до царя, а цар наказує:

— Кой охоронив склад, то мусиш і мою дочку в церкві охоронити. І завели його в тоту церкву, де вона лежала. І замкли церкву. Він пішов у бабинець, де павізи складають, і спрятався там. Прийшла дванадцята година ночі. Вона встала з труни та пішла по церкві його глядати. Зайшла в бабинець, туди, де павізи складають. Уже вона коло нього. Айбо він обсипався пшеницею. Вона підійшла до тої пшениці й стала. А тоді обернулася та пішла. Через малий час назад прийшла, а він пішов у дзвони. Спрятався. Прийшла — не є його. Ну що? Пішла назад.

А той дід йому сказав, щоб він ліг у труну на її місце. Він так і зробив. Коли вона там його глядала, хлопець побіг до труни та ліг. Вона прибігла:

— Іди відти вон! Тобі не час!

А він мовчить. Ніби спить. І туй настав ранок, запіли когути. Вона кличе:

— Уставай, Шустрику, не бійся. Я вже така, як треба.

Він устав, взяв одноліток з ліщини, добре її вибив, а тоді обняв та обцілував.

Прийшов цар — вони собі обоє ходять по церкві. І пішла вона, царська донька, заміж за Шустера. І наша казочка закінчилася, а в них почалося мирне й веселе життя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
1 серпня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.